Григорій Грабович
Травень 2015

Символічна автобіографія у прозі Миколи Хвильового

До 70-х роковин Миколи Хвильового

Колись у своїй ранній роботі про Шевченка, а згодом в есеї про Шевченка й Міцкевича,1 я спробував окреслити поняття символічної автобіографії. Я був переконаний тоді (і досі вважаю це великою мірою слушним), що ця модальність характерна для романтичної поетики (чи особливо уможливлена нею), отже, для писань, які співзвучні з неусвідомленим, імпліцитно протиставляють особливу автентичність внутрішнього, таємного життя до нібито менш автентичного зовнішнього та очевидного світу. Проте пізніше моє звернення до цієї парадигми у зв’язку з пізніми поемами Івана Франка2 підказало мені, що питання історичної поетики є безперечно вторинним проти готовности письменника, а насправді його потреби, торкатися прихованих і репресованих рівнів і сил свого «Я», особливо свого відчуття самого себе, і зрештою свого прихованого «тіньового» «Я». Ця потреба постійно то проявляти, то приховувати, без сумніву, притаманна не лише котрійсь одній історичній поетиці, як-от романтична. Це універсальніший напрям, з особливою наочністю оприявнений у модерний період, і як такий він надається до розгляду із застосуванням різних інтерпретативних стратегій, зокрема психоаналітичної, а також структуральної та постструктуральної.

Найзагальніше кажучи, сенс символічної автобіографії полягає не так у готовності письменника виявляти ключові моменти свого внутрішнього та прихованого життя (цей сповідальний принцип надихає цілі модальності й жанри, наприклад, ліричний), як у наданні їм наративної тяглости й певної наративної автономії, і зокрема у тематизуванні їх. Як така вона стає частиною широкої модерної або по суті модерністської тенденції самореферативности, чи автотематизму. Абстраґуючись від самоаналізу і самосвідомости, те, що визначає символічну автобіографію і надає їй своєрідного резонансу, не є автобіографічний момент, подія чи деталь як така (це не передбачено навіть у «прямій» чи традиційній, чи відверто веристичній автобіографії), але саме її символічний компонент, її закодування. У Шевченка, який дає парадигматичний приклад символічної автобіографії, це кодування відповідає найістотнішим структурам його мітопоетики й охоплює такі ключові моменти, як сплав долі поета/кобзаря з долею нації, наслідування його життя (символічна автобіографія) через рух (і таким чином повтор і посилення) між ідеальною спільністю і структурою, і передусім обопільний зв’язок між поетом як грішником і як пророком.

***

Оскільки психологічний зміст – що і є базисною матрицею закодування – буде інакшим у кожного письменника, слід звернути увагу на проблему наративної артикуляції, індивідуальної поетики. Постать Миколи Хвильового виділяється тут особливо. Про нього можна говорити як про одного з найвидатніших українських письменників початку XX століття, і він майже напевно – єдиний письменник, який притягував, фокусував і перетворював величезну енергію і свого часу, і енергію та інтерпретаційні здібності наступних поколінь. Для нас Хвильовий фігурує головно як автор прози, яка надзвичайно збуджує почуття і яку й до сьогодні досліджено лише фраґментарно. Втім, ґрунтовне осмислення його творчости, хоч це й нагальне завдання, не є метою цієї статті. Тут я пропоную тільки попередній начерк кількох основних проблем – з особливою увагою до способу, в який вони конкретизують ідею символічної автобіографії. Особливо я хотів би наголосити на взаємодії літературного та психологічного у контексті...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!