Євген Сверстюк
Квітень 2010

«Система радянських координат»

У минулорічному січневому числі «Критики» я з приємністю прочитав статтю Бориса Захарова «Український силует Міхаіла Хейфеца». Прочитав і зробив закладку: «треба відповісти».

Власне, дискусій на ту заїжджену тему уже цілком досить. Але Борис Захаров є одним з авторів «Словника дисидентів», і тому певні уточнення понять будуть не зайвими.

Взятися за перо цього разу мене спонукала дещо схиблена система оцінок у нашій журналістиці. Часто можна почути: «Та N не боровся проти системи – він лише за “соціялізм із людським обличчям”». Сам я антикомуніст від дитинства, але попри те я завжди більше довіряв борцям за «людське обличчя» соціялізму, ніж «борцям із системою»...

Правда, за вироком сам я начебто борець із системою...

Головною заслугою шістдесятників є зруйнування утопії про «нову» радянську культуру, про «нову» радянську людину і повернення до культури загальносвітової. Вони повернули словам і поняттям природне їх розуміння. Чесний, розумний погляд на дійсність став необхідним каталізатором для поглиблення й розширення культурологічних процесів. Повернулися загальнолюдські цінності: віра в Бога, Душа, Вічність. Вони відродили культурну традицію, вони кинули місток у минуле і, водночас, – за «залізну завісу», у сучасний світ. Одначе, попри це, шістдесятники були радянським явищем. Вони ніби вписували природні цінності у систему радянських координат. І навіть ідеологічно еволюціонуючи від середини 50-х до середини 70-х років і стаючи запеклими анти-радянщиками, у творчій сфері залишилися «радянськими» творцями. Хейфец, натомість, еволюціонував набагато далі. Він опинився поза системою тих координат – як і трохи молодші від нього Бродський і Стус, «радянськости» він геть позбавлений.

Цей фраґмент статті Бориса Захарова звучить дуже ефектно. Він містить у собі спокусливе узагальнення. Догадуюсь, його будуть цитувати, як лаконічну характеристику великого явища...

Для мене – це класичний приклад невірного узагальнення – неповної індукції, зробленої на частковому матеріялі.

Автор поставив себе у важке становище – мислити непомірно широкими поняттями. Шістдесятники – це поняття, про межі якого завжди сперечаються. Коли ж його вивести за національні межі, то воно зовсім розпадається: де Стус, де Бродський, а де Хейфец...

Навіть коли звузити його до ув’язнених за творчість літераторів, то й тоді задля коректности треба про кожного автора судити окремо.

Почнімо з того, що «дисидент» уже за означенням вписується «в радянські координати». «Вписування природних цінностей у систему радянських координат» було єдиною живою формою розвитку життя літературного та культурного.

Шістдесятники прагнули відродити культурну традицію, але чи можна самвидавом, який сягав малої частки культурного простору, відродити традицію?

Що стосується містка у минуле і за «залізну завісу», то цю справу робили всі історики і перекладачі. Журнали «Всесвіт», «Иностранная литература» були дуже популярні. Тут можна без перебільшення сказати, що видання зарубіжної літератури кидали місток за залізну завісу. Замкнута тоталітарно система весь час відчиняла двері на Захід, щоби впустити Анрі Барбюса і Ромена Роляна з Лєоном Фойхтванґером, але в ті двері проскакував Екзюпері і псував їм увесь парад.

Звичайно, шістдесятники наводили свій лад у «культурному господарстві». Їхнє слово мало, може, більшу вагу, ніж десять пригладжених казенних слів.

Але чому те слово було почуте? Тому що суспільні антени були налаштовані в напрямку отих відчинених дверей. Чому того слова не боялися слухати? Тому що культурна течія не була заборонена, і навіть кляті вислужники режиму не могли стояти з палкою і показувати, де радянський колір, а де антирадянський.

Усе вписалося «в систему радянських координат», бо інших координат не було.

Якщо Борис Захаров уявляє собі цілком лояльного лєнінградського журналіста Михайла Хейфеца і такого ж лояльного поета Іосіфа Бродського поза цими координатами, то це тільки тому, що він зблизька і конкретно не досліджував явища. Насправді Хейфец став антирадянським уже тоді, коли його так скваліфікували.

Зблизька усе виглядало набагато цікавіше і набагато складніше. В тих радянських координатах були дуже різні творчі особистості – від ідеологічно заанґажованих до ідейно індиферентних, «політично замаскованих», «ідейно чужих». І всі вони були «радянським явищем».

А коли автор робить виняток для Василя Стуса, то для цього є мало підстав, і в тому легко переконатися, прочитавши його публікації і рукописні твори, на які були позитивні рецензії.

Декому з нинішніх журналістів здається, що погоду в 60-ті роки робили «антисовєтчики», героїчні і безкомпромісні. Я припускаю, що такі траплялися, але їхня короткочасна дія зосереджувалася десь у буфетах. Поважні авдиторії збирали особистості, з чиїм авторитетом рахувалася влада, хоча їх люто ненавиділа. І ненавиділа найбільше за те, що їх «голими руками не візьмеш», бо вони сіють в «радянських координатах» і мають вплив на людей, бо ті усю ту сміливу напівзаборонену правду сприймають теж у «радянських координатах». То було напружене силове поле боротьби за «соціялізм із людським обличчям».

Питання про «-ізми» не стояло, оскільки єдиною реальністю de facto i de jure був соціялізм, якому активні, розумні та сміливі громадяни хотіли надати розумнішої й демократичнішої форми.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!