Ганна Протасова, Редакція Критики
Травень 2019

Технічний редактор – це книжковий конструктор

Певно, не кожен із наших читачів, беручи до рук нове видання «Критики», має охоту і звичку прочитувати реквізитну сторінку з іменами людей, які працювали над книжкою. Це несправедливо: вона ж бо приваблює не лише іменем, зазначеним у її титулі. Маємо дуже поважну нагоду привернути увагу до найдосвідченішої і найзаслуженішої працівниці нашого видавництва, яка вміє зробити книжку привабливою не лише змістом, але й також її поліграфічною формою. Інтерв’ю з технічною редакторкою видавництва Майєю Аркадіївною Притикіною подаємо з нагоди неабиякої події – її 80-річного ювілею. Щиро вітаємо ювілярку й бажаємо їй і далі радувати нас своєю працею, якій вона віддала стільки десятиліть свого життя. Вона має підстави пишатися зробленим, а «Критика» має підстави тішитися своєю причетністю до дещиці з того доробку.

– Як Ви обрали свій фах і чому Ви вирішили вчитися саме на такій спеціяльності?

– Я обрала поліграфію у дев’ятому класі, коли всі дівчата визначалися, ким вони хочуть бути в житті. Мені дуже хотілося стати редактором. Після закінчення школи я не вступила до КПІ, куди прагнула, і залишилася взагалі без інституту. І сталося так, що я потрапила на роботу до типографії. Туди дуже складно було влаштуватися. Тато мені допоміг, і я опинилася на фабриці кольорового друку. Через рік вступила до Московського поліграфічного інституту, на хімічний факультет, на технологію, а через два роки після цього інститут перевели до Львова. Отак вийшло, що я вступила до московського інституту, а закінчила Львівський поліграфічний інститут.

Професія технічного редактора дуже непроста – треба знати видавничу справу і добре знати поліграфію. Технічний редактор – це ніби конструктор. Він складає креслення для верстальника (це по-старому метранпаж, перша людина в типографії), – а той виконує, творить обличчя книжки, газети, журналу.

Я працювала в друкарні вісім років. Це була типографія Академії наук, і до нас часто приходили технічні редактори з «Наукової думки» – видавництва Академії наук. Вони не знали поліграфії і приходили радитися з приводу таблиць, формул, верстки. А потім мене запросили до видавництва – до технічної редакції. До мене дуже добре ставилася завідувачка. Вона сказала: «Майя, я вас навчу швидко розмічати книжки. Ви візьмете рукопис – і одразу знатимете, що з ним робити, яка з нього вийде книжка». От я і робила це все життя і роблю сьогодні, хоч мені дуже багато років. Я люблю цей фах, мені подобається дістати рукопис, зробити з нього книжку, а потім отримати верстку і подивитися, що з цього вийшло. У мене це виходило все життя. Колись був щорічний всеукраїнський конкурс, у лютому, і я отримувала диплом майже на кожному. У Москві, на всесоюзному конкурсі, книжок було набагато більше, але я й там отримувала дипломи.

– Це вже тоді, коли Ви працювали в «Науковій думці»?

Так, я багато років там працювала. Спочатку техредом, потім художньо-технічним редактором, потім художнім, а потім двадцять років – завідувачкою редакції. Ось трудова книжка – бачите, яка «пухка». «За участь у створенні тому першого Історії Української РСР» – оголошено подяку і видано 25 карбованців премії. Тоді це були гроші. «За велику сумлінну роботу з випуску сьомої книги історії Української РСР» – оголошено подяку і видано 25 карбованців. Якось мене запросив начальник відділу кадрів і каже: «З вас п’ятдесят копійок». Я кажу: «О Боже, за що такі гроші?». Він каже: «Бо у вас закінчилися сторінки з відзнаками, у вас в одної така трудова книжка в “Науковій думці”». 125 відзнак, довелося платити п’ятдесят копійок за вкладку.

У 1994 році звільнилася з посади завідувачки технічної редакції за власним бажанням у зв’язку з виходом на пенсію за віком. А прийшла я до видавництва Академії наук 1963 року. Спочатку на посаду технічного редактора, потім переведена на посаду старшого технічного редактора, через п’ять років. Іще через п’ять років переведена на посаду старшого художньо-технічного редактора, а потім – старшого художнього редактора. Тобто я пройшла всі сходинки, я пишаюся своєю трудовою книжкою.

– Яка різниця між посадами технічного та художнього редактора?

– У «Науковій думці» було, та й сьогодні є, дві редакції – технічна і художня. Технічні редактори опікувалися внутрішнім оформленням книжки, а художні – обкладинкою. Вони працювали з художниками, їх у «Науковій думці» було 125 позаштатних. План був – п’ятсот книжок на рік. Це було друге за величиною видавництво в СССР (перше – видавництво «Наука» в Москві). Випускали книжки, і п’ятдесят наукових журналів, і збірники статтей. Журнали – це була окрема редакція на Володимирській гірці, сьогодні там Інститут археографії, в якому я працювала згодом, одразу після звільнення з «Наукової думки». Коли я вийшла на пенсію, то була «летуном»: працювала і там, і там. Працювала в архівному комітеті – Геннадій Володимирович Боряк був там спочатку заступником, а потім керівником. Потім я працювала в типографії, на ВІПОЛ. І в «Критиці».

– Розкажіть, як Ви потрапили до «Критики».

– До «Критики» я потрапила, здається, за пропозицією пана Грабовича. Коли він уперше приїхав до Києва, він мене розшукав. Директором у «Критиці» був Кирило Вислобоков, він мені подзвонив і сказав: «Майє Аркадіївно, вас розшукує професор Григорій Грабович». Я зробила якусь книжку, її авторка показала цю книжку в Гарварді і дуже мене розхвалювала. Коли він приїхав до Києва, розшукав мене, і ось я вже багато років працюю в «Критиці». Дуже люблю «Критику» та її колектив, і мені подобається те, що ми там робимо. Тут порядні люди і хороша молодь, усі добре ставляться до роботи.

– Розкажіть про особливості роботи технічного редактора.

– Моя робота дуже складна. Потрібно знати видавничу справу і типографію. А це не так просто. Щоб розмічати книжку, треба знати, як її друкувати. Я все це пишу в рукописі, і все це вирішується заздалегідь, до початку верстки. Тепер технічних редакторів ніхто не готує, дехто пропонує скасувати цю посаду. Це абсолютно неправильно, бо верстальник – це одне, а технічний редактор – зовсім інше. Ось тепер я працюю з погано зробленою версткою, її треба переробляти, а якби верстальник знав... Але їх ніхто не готує. Мене нещодавно запрошували читати лекції, але я не можу, бо хворію...

– З ким із авторів «Критики» Вам найбільше запам’яталася робота?

– Наталя Яковенко пише чудові книжки, я їх від душі оформлюю. До однієї з книжок [«Нарису історії середньовічної та ранньомодерної України». – Ред.] я взяла фраґменти ілюстрацій у тексті для спускової сторінки. Це називається заставка. Авторка була у захваті від цієї ідеї. Ось це шмуцтитул – і теж ілюстрації з тексту. До речі, ініціятором був пан Андрій Мокроусов.

До мене добре ставиться пан Григорій Грабович. Колись я зробила йому книжку («До історії української літератури»), він написав, що ця книжка дуже красива, бо нею займалася я. Потім була книжка пана Маґочія («Ілюстрована історія України»). Він мені теж написав щось дуже хороше. І попросив перенести мене на розворот титулу з реквізитів.

– Ви розповідали, що, коли працювали в «Науковій думці», їздили на якийсь семінар чи конференцію для технічних редакторів.

– У Москві були курси підвищення кваліфікації технічних редакторів. І я взяла з собою книжку із серії «Народна творчість», це була книжка «Одяг». І там дублянки, жилетки, ті, які в селах носять, але оформлені, вишиті – краса. Я показала верстку. І ми там теж робили якісь ескізи, макети книжок.

Коли я прийшла до видавництва, мені було 23 роки. Того року на всесвітньому книжковому конкурсі СССР посів 53-тє місце. Після Етіопії. Ми були збентежені й незадоволені. Але трохи пізніше довелося познайомитися з Етіопією докладніше. У Москві що два роки була книжкова виставка-ярмарок, ми поїхали у відрядження оформлювати наш український павільйон. Він у нас був дуже красивий, і дуже красиві були книжки. І ось ходимо виставкою і натрапляємо на етіопський павільйон, – стоїть собі стіл, а за столом жінка в національному вбранні, вся у пір’ї. Захотіли поспілкуватися, а вона нас запитує: «Інґліш? Дойч? Франсе?..» Ми тих мов не знали, а вона знала...

Якось до нас приїхала велика делеґація художників, художніх і технічних редакторів, і нам місяць читали лекції. Привезли багато книжок і показували: ось це красива книжка, а це – погана. А що довідників не було, то я собі фіксувала, малювала ескізи із цих книжок. Коротше кажучи, через рік ми посіли четверте місце на Всесвітній виставці книги. Якось я отримала диплом у Ляйпциґу на виставці, але він чомусь зачепився в Москві... Дипломів у мене багато. Я рахувала до п’ятдесяти, а потім уже перестала рахувати.

Хтось порушував питання про те, що називати нас технічними редакторами неправильно – маємо бути дизайнерами. Але це вже сталося тоді, коли відбувся розпад СССР.

***

Трохи спогадів із воєнного дитинства

Коли почалася війна, з Києва було дуже складно виїхати. Сісти в поїзд було майже неможливо. У товарних вагонах стояли солдати і відштовхували людей ногами. Зі мною, дворічною, їхали мама та бабуся. Тато, він артилерист, пішов на фронт у перший же день, встав і пішов. Казали, що війна протриває місяць. Ми жили в Києві, поки було можна. Вся мамина родина була в Алма-Аті, і ми поїхали туди. У жоден поїзд не можна було сісти. Тільки до арештантів – їх не дуже охороняли, бо куди бігти за таких обставин? І вони були вгорі, а ми внизу. Вони витрушували свої роби з вошами, і у мене почався фурункульоз. На станції Бугульма (у Татарстані) ми вийшли з поїзда, і нас узяла жінка до себе – на всіх станціях були жінки, які брали людей. Це було вже перед Уралом. Вона привела лікарку, та подивилася на мене і сказала: «Дитина помирає». А бабуся каже: «Якщо вона помирає, то я її нагодую». Бабуся мене нагодувала, і я почала одужувати. І тоді вже ми поїхали в Алма-Ату. Зустріли сусідку, і вона взяла нас до себе. Будиночок із двох кімнат, одинадцятеро людей. У кімнатах не було місця, і нас розмістили в коридорі, дали матрац, і ми жили на цьому матраці. Мама йшла на роботу, у бабусі був тиф після поїзда. А я сиділа сама у цьому темному коридорі і так плакала, що мама почала випускати мене на вулицю. Мені було два-три роки, і я сама гуляла. Ви уявляєте: одна в такому віці?.. Наш тато всю війну був на передовій, командував відділенням «катюш». Війна закінчилася, і вже коли святкували мир, його покликали до Праги, а потім до Австрії. І він «виписав» нас із мамою до Австрії. Там уже була їжа – ми ж голодували всю війну. Там мама народила мого брата, а згодом нас скерували до Західної України, в Зимну Воду... А потім знову Київ. Тут я народилася і живу все життя, дуже люблю Україну.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!