Григорій Грабович
Червень 2016

Тексти і перспективи. Фраґменти

Уперше я приїхав до України 1983 року на ІХ Міжнародний конґрес славістів, який відбувався в Києві1. Це сталося вже на зрілому етапі мого життя, у сорокарічному віці. Згодом, на початку 1985 року, майже цілий місяць я був на стажуванні в Інституті літератури імені Тараса Шевченка за програмою IREX (американсько­-радянських обмінів) і потім, 1986 року, — на Конґресі до 130-річчя від дня народження Івана Франка. Відтак бував в Україні бодай раз на рік, а потім і частіше. Тож не вважаю себе тут чужинцем і хотів би навіть уважати себе «своїм», але є різні, евфемістично кажучи, «складнощі»… Момент свійськости / іншости — це взаємопов’язані поняття, і вони, здається, продуктивні в моїй інтелектуальній біографії. Їх також треба вміти деконструювати.

Обставини, які певною мірою спонукали сьогоднішню зустріч, м’яко кажучи, невідрадні. Звучать публічні виступи, що їх підписали нібито «солідні» люди, які заперечують право науковця, тобто моє право, на свою наукову думку; і це лиш на початок. У цих виступах мене також називають «українофобом» (за совєтів казали — «ворог народу»). Уважаю це великим безглуздям. Чи може людина, яка пів століття працює на ниві україністики, вкладає в це свою енергію, вирощує нові покоління студентів та викладачів (мої докторанти в Америці, Канаді стали професорами і мають своїх студентів) і водночас представляє такі інституції, як Український науковий інститут Гарвардського університету, Наукове товариство імені Шевченка в Америці, бути не більше й не менше, а українофобом? Це щонайменше ображає, але, дивлячись на цю публіку, втішаю себе, що це не повсюдна думка.

***

В Америці в сьогоднішньому академічному світі мало вживається термін «філологія» — він звучить дещо по-старосвітськи. У кожному разі, це бачиться як щось, пов’язане з лінґвістикою та джерелознавством і майже взагалі не зустрічається на рівні бакалаврату (undergraduate studies). Коли я вступав до Єйльського університету, я подавався на «англійську літературу», що було непоганим кроком. Тоді і тепер цей університет мав великі осягнення і реноме в цій ділянці — свої давні традиції. На початку 1960-х років у Єйлі діяла школа «нової критики» (New Criticism), яка фактично була англо-американським варіянтом формалізму — тієї самої течії, що з еміґрацією у 1920-х роках таких людей, як Роман Якобсон, успішно і сильно прищепила на Заході досвід російського формалізму і виразно вплинула на світову літературну критику, зокрема через Празьку школу структурної лінґвістики. Ця школа, як з’ясувалося пізніше, дала мені дуже важливі уроки. Вона звертала увагу не на історію літератури, а на вміння читати тексти, не накидаючи на них певні історичні, соціологічні, ідеологічні матриці, осмислюючи передусім те, що російський формалізм називав «літературністю». В американській «новій критиці» це «незацікавлення» зовнішніми, неіманентними, зокрема й історичними моментами було дуже загострене, це була майже своєрідна догма. Натомість у новітньому українському літературознавстві, окрім короткого періоду другої половини 1920-­х років, ці теоретичні підвалини і підходи були майже непредставлені, що й залишило велику прогалину в літературознавчому інструментарії.

***

У Яґелонському університеті в Кракові я навчався на семінарі Вацлава Кубацького, також слухав лекції Казімєжа Вики та Генрика Маркевіча. Вони орієнтувалися на порівняльне літературознавство, компаративістику — в Україні це поняття тоді було de facto проскрибоване і тільки тепер набуває розвитку. Коли я вступав на компаративістику в Гарварді далекого 1966 року (це вже пів століття тому, аж страшно), суть цих студій полягала в тому, що докторант досліджував не одну національну літературу, а комплекс літератур. Іноді зіставлення буває «природним» (щоправда, це поняття дуже умовне), наприклад, англійська, французька, німецька, іноді менш «природним», скажімо, польська, російська і англійська, як у моєму випадку.

Тоді ж під великим впливом Омеляна Пріцака та Ігоря Шевченка в Америці формувалося покоління науковців, які потім залишили помітний слід. Мені пощастило бути одним із перших докторантів у Гарварді, які потрапили під благородний вплив Омеляна Пріцака. Саме з ним я почав займатися україністикою. Що він був істориком і мовознавцем-філологом, а я був зацікавлений літературою, не було аж такою проблемою, як могло б здаватися. Бо суть справи, як я збагнув після багатьох років, це не ширина фактажу і не начитаність як така, а ширина інструментарію, його багатогранність. Тут найважливішим є вміння дивитися на речі так, як треба, і часом навіть краще, ніж як треба.

Дисертація моя була про міт України в польському та російському романтизмі. Зародок моєї концепції я отримав від свого професора польської літератури, знаного славіста Віктора Вайнтравба. Зіставлення низки російських (Гоголя, який, я глибоко переконаний, також належить і до канону української літератури, Пушкіна, Рилєєва та інших, менш значущих постатей) та польських письменників від доби преромантизму до так званої польсько-української школи (Северина Ґощинського, Антонія Мальчевського, Юзефа Залеського), таких козакофілів, як Міхал Жайковський, так званої консервативної школи (передусім Ґрабовського і Жевуського) і врешті знаменитого Юліуша Словацького показало, що вони всі великою мірою «заворожені» Україною чи пак «зациклені» на ній. Усе це у вирішальному сенсі формує інтелектуальне середовище обох сусідніх літератур першої половини XIX століття, а також суттєво впливає на українську літературу та на культурне, а потім політичне самоусвідомлення українців.

***

Міт у жодному разі не є бздурою, брехнею чи ілюзією. Міт і мітичне мислення лежать у самому корені людського колективного буття, це своєрідний інструментарій бачення — чи в античному світі, чи в сучасному. Відтак для книжки «Поет як мітотворець» уже була готова матриця та широкий простір текстів. Треба було лише знайти перспективу, щоб прочитати їх за власним і новим ключем, і я знайшов її у структуралізмі.

Шевченкознавство, хоч яке воно було велике й широке, доти не осмислювало де­яких питань (молодий науковець, що закидає попередникам іґнорування певних речей, може здатися зухвалим, але іноді він може й мати рацію). Парадигма пристосо­ваної та непристосованої особистости, ідея певної двоїстости Шевченка, яка здавалася мені очевидною, згодом почала дуже турбувати деяких людей (щоправда, не так фахових шевченкознавців, як загал), викликати настороженість, а то й різке заперечення. Утім, кожен, хто читає Шевченка (передусім в ориґіналі, бо переклади інколи затирають, блокують певні речі), бачить, що між Шевченком у поезії і Шевченком у прозі є посутня різниця. Ідеться про інший стиль, інший голос, іншу гаму зацікавлень. Шевченко-художник — це вже щось третє, з іншими ракурсами і способами бачення. Залишаючись самим собою, Шевченко був дуже тонким спостерігачем власного «я», що ставив свою поезію, прозу та малярство у ключ саморефлексії. Мало хто з художників XIX століття, та й навіть XX створив так багато автопортретів. Потреба самоосмислення була для нього наскрізною. Подумайте, скільки Шевченкових повістей є приховано автобіографічними! Це точно «Художник», «Прогулянка із задоволенням і не без моралі», «Музикант». А поезія — суцільно саморефлективна, сконцентрована, маніхейська, майже бінарна, з чітким поділом на добро і зло, без того обширу нюансів, які домінують у Шевченковій «нормальнішій», раціональнішій прозі.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!