Андрій Портнов
Травень 2008

Теорія геноциду перед викликом Голодомору

Ця стаття має на меті викласти найважливіші положення й арґументи дискусій про природу голоду 1932–1933 років, що точаться в «західній» історіографії. Одразу варто зробити два застереження: термінологічне та контекстуальне. Термін «Голодомор», як і терміни «Голокост», «геноцид» чи «етнічна чистка», не є суто аналітичною і нейтральною категорією. Всіх їх уживають не тільки в науковому, а й у політичному, правничому, медійному контекстах, і нерідко з маніпулятивною метою. Проте їхня семантична обтяженість не означає, що ці поняття не можна використовувати в науковому тексті.

Контекстуальне зауваження стосується природи концепту «геноциду». Це слово винайшов 1944 року американський юрист польсько-єврейського походження Рафаель Лемкін. 9 грудня 1948 року Організація Об’єднаних Націй ухвалила Міжнародну конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Конвенція означує геноцид як дії «з метою знищити, повністю чи частково, якусь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку», до яких належать:

  • вбивство членів даної групи,
  • завдання серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи,
  • зумисне створення для групи таких умов існування, що розраховані на її повне чи часткове фізичне знищення,
  • заходи, скеровані на попередження дітонароджуваности серед даної групи,
  • насильницька передача дітей з однієї людської групи до іншої.

 У цьому означенні (яке має юридичну силу) принципово важливі наголоси на фізичному винищенні групи та зумисності таких дій. Майже одразу після ухвалення Конвенції науковці критикували її за виключення з переліку жертв політичних груп (що традиційно вважається Сталіновою умовою, з якою СССР підписав документ) і зосередженість на фізичному вимірі насильства.

Сучасна західна історіографія загалом визнає тривале панування неспроможности й небажання писати про комуністичні злочини, що, значною – якщо не визначальною – мірою, випливало з позанаукових мотивацій: інтелектуального спротиву офіційному дискурсові «холодної війни»; гострого заперечення і побоювання релятивізації злочинів нацизму (особливо у випадку німецької інтелектуальної ситуації); віри в соціялістичну альтернативу капіталізмові. Порівняльні дослідження комунізму і нацизму надалі постають перед непростою проблемою мови опису та підозр у намірах «нормалізувати» нацизм і «релятивізувати» Голокост.

 Щодо голоду 1932–1933 років, дещо загострюючи тезу, можна сказати, що ще в 1970-ті роки дискутували, чи був цей голод узагалі; наприкінці 1980-х і дотепер дискусія зосередилася на питанні про його спланованість (і, меншою мірою, на його скерованості саме проти українців як етнічної групи); і щойно в останні роки починається серйозне обговорення проблеми, чи був Голодомор геноцидом (що передбачає принципову відповідь на запитання про зумисність совєтської політики та її національний складник).

 За слушним спостереженням Франка Сисина, брак вагомих англомовних публікацій про Голодомор до середини 1980-х років був пов’язаний із недоступністю джерел і слабкістю політичного зацікавлення темою, а також тематичними преференціями совєтології, яка більше цікавилася становленням совєтської системи, ніж її опозицією та жертвами, і воліла ототожнювати СССР із Росією та нехтувати національні республіки (додатковим чинником тут була орієнтація на вивчення російської мови та легший доступ до центральних, а не республіканських архівів)1

 Нарешті випадає згадати, що і суспільна, і, меншою мірою, академічна західна дискусія про совєтський «тоталітаризм», злочини комунізму та їх порівнюваність зі злочинами нацизму глибоко занурені в американський, німецький чи французький політично-ідеологічні контексти. Вельми часто арґументи і стиль цієї дискусії говорять набагато більше про її учасників та ідеологічні дебати в їхніх країнах, ніж про сам предмет суперечки.

У середині 1980-х років про Голодомор як свідому кампанію на знищення не лише духу непокори селянства, а й українських національних почуттів написали Роберт Конквест у вже класичній праці «Жнива скорботи» (1986) та Джеймс Мейс, який 1985 року очолив комісію Конґресу США для вивчення українського Голодомору. Мейс наголосив, зокрема, на тому, що голод «жорстоко й травматично» загальмував розвиток української нації, став прикладом маніпулювання класовими категоріями, коли «національні проблеми означували як класові», й «довів, що фашистська правиця не має монополії на геноцид»2.

Публікації Конквеста і Мейса справили значний вплив на західну історіографію, але їх сприйняли неоднозначно. Нерідко наголошувалося, що жертвою Голодомору була не лише Україна, а «всі чорноземні реґіони», і не так українці, як селяни (й до того ж не всі українці як національна група, бо представники цієї національности були і серед міських мешканців, і серед партійних функціонерів). А «більшість смертей за комуністичних режимів були не зумисними вбивствами», але наслідком пришвидшеної примусової модернізації країни відповідно до марксистських схем3.

У цьому контексті доречно згадати спроби запропонувати опис Голодомору як «українського Голокосту». У збірнику «Чи унікальний Голокост? Перспективи порівняння геноцидів» (1996) Стивен Кац спробував порівняти геноцид євреїв і Голодомор. На його думку, навіть погоджуючись, що Сталінів терор голодом був спрямований також проти українських національних почуттів, цю «безжалісну кампанію проти українського націоналізму, що зруйнувала більшість питомої української культурної й політичної еліти, на додачу до істотних втрат селянського населення реґіону, найкоректніше можна описати радше як приклад націоналістичного конфлікту й внутрішнього колоніялізму, ніж як приклад геноциду. Сталін не прагнув винищити все населення України»4.

Історик наголошує, що йому йдеться не про ієрархізацію жертв чи применшення жахіть голоду, але про важливість феноменологічних відмінностей між «масовим убивством і нищенням цілої групи у міжвоєнний період заради політичного й територіяльного панування та війною необмеженого біологічного тотального винищення».

У тому самому збірнику подібних висновків дійшла Барбара Ґрин, категоричність тверджень якої дисонує із тотальною залежністю всього викладу від англомовних синтез та незнанням першоджерел. Ніби узагальнюючи думки близьких їй авторів (більшість із яких не займалися спеціяльно голодом в Україні), Ґрин стверджує, що

На відміну від Голокосту, Великий Голод не був зумисним актом геноциду... Голод став наслідком Сталінової спроби тотально перебудувати совєтське суспільство шляхом швидкої індустріялізації... Оскільки українці були здебільшого селянським населенням, вони постраждали найбільше. Смерть мільйонів українців та інших совєтських людей під час голоду не була зумисною метою, а радше наслідком безоглядної економічної політики.

Такі висновки нерідко властиві не лише синтезам, а й ґрунтовним дослідженням, побудованим на широкому залученні совєтських архівних джерел. У такому випадку також часто зринає теза про відсутність безпосередніх документальних доказів зумисности політики голоду. Її, зокрема, знаходимо в ретельній монографії Роберта Девіса та Стивена Віткрофта «Роки голоду. Совєтське сільське господарство 1931–1933» (2004). На переконання авторів, структурним чинником виникнення голоду було рішення індустріялізувати селянську країну надшвидкими темпами, а суб’єктивним – два погані врожаї 1931 і 1932 років. На їхню думку, голод був для влади несподіваний і небажаний, але «погано освічені» еліти не спромоглися дати раду із таким викликом.

Із гострою критикою побудови Девіса й Віткрофта на шпальтах часопису «Europa-Asia Studies» (2005, №6) виступив професор економіки Амстердамського університету Майкл Елман, тим самим започаткувавши якісно новий рівень полеміки – полеміки про інтерпретацію совєтських документів і розуміння совєтської системи ухвалення рішень. Він закликав уважніше поставитися до логіки Сталінової політики. Вказуючи на наївність арґументів про брак зумисних намірів використати голод із політичною метою на підставі відсутности прямих, документально засвідчених вказівок, Елман пропонує уважне відчитання декількох джерельних свідчень висловлювань Сталіна, що дають змогу припускати його прагнення покарати селян голодом за непослух, закорінене в Сталіновому патріярхальному баченні своєї ролі як «батька націй».

Відповідаючи на критику, Девіс і Віткрофт знову наголосили, що, на їхню думку, Сталін, не усвідомивши масштабу голоду, в переконаності, що селяни самі винні в ньому, припустився «злочину недогляду» (crime of omission), але немає жодних доказів, що він «прагнув свідомо морити селян голодом»5.

У наступній статті Елман розвинув полеміку в ширшому контексті дискусії про Голодомор як геноцид. Він підкреслив, що для західного суспільства й еліт важливо зрозуміти, що Сталінову політику неможливо пояснювати в категоріях гуманітарних міркувань і сучасних стандартів правової держави. Натомість засадничо важливо говорити про неї в «контексті національного і міжнародного кримінального права»6. Автор погоджується, що голод 1932–1933 років був комплексним феноменом, не виключено, що неможливим без поганих врожаїв, але наголошує, що це не знімає питання про те, що влада свідомо використала його з метою війни із селянством. Елман наполягає:

Єдиний спосіб захищати Сталіна від звинувачення в (масовому) вбивстві – це доводити, ніби він не передбачав того, що заборона селянам полишати реґіони найсильнішого голодування й вилучення в них хліба спричинять додаткові смерті... Безсумнівно, Сталін був некомпетентний у багатьох справах, але чи справді аж настільки?

На думку науковця, Голодомор повністю відповідає закріпленому в міжнародному праві означенню злочину проти людства. Натомість застосування до нього Конвенції ООН про попередження злочину геноциду викликає деякі труднощі. Якщо зумисність Сталінової політики можна довести принаймні на підставі опосередкованих свідчень, то відсутність у Конвенції згадок про політичні та соціяльні групи висуває обов’язкову вимогу доведення, що голод був спрямований на знищення саме етнічної спільноти. У такому разі, на думку Елмана, під означення геноциду підпадає совєтська політика щодо кубанських козаків, яка обіймала не лише голод, а й заборону вживати українську мову, закриття місцевих україномовних газет і освітніх закладів, свідоме переселення на Кубань росіян.

Водночас ситуація зміниться, якщо застосувати ширше означення геноциду, зокрема, вживаного у французькому праві, де до груп, перерахованих у Конвенції, додано «групу, визначену на підставі будь-якого іншого нормативного критерію» або при врахуванні висновку Міжнародного кримінального трибуналу з Руанди 1998 року, що «правопорушник винний, оскільки він знав або мусив знати, що дії, які він учинив, зруйнують, частково або повністю, групу». Іншими словами, приймаючи, що Сталін «знав або мусив знати» правдиві обсяги врожаю й наслідки заборони на міґрацію селян, а також зменшення поставок зерна для них, він винний у геноциді.

 Дуже важливе Елманове зауваження, що, за умови прийняття широкого означення геноциду, Голодомор 1932–1933 років стане «не єдиним, але найбільшим совєтським геноцидом», але чимало інших історичних подій, як-от експансія королівства Зулу в Південній Африці початку XIX століття, европейська работоргівля та колонізація Карибських островів і Америки, атомне бомбування Хіросими й Наґасакі, економічні санкції 1990-х проти Іраку також виявляться геноцидами.

Одні з найретельніших і найцікавіших досліджень Голодомору належать перу італійського історика Андреа Ґраціозі. Доробок цього науковця, за щасливим збігом обставин, порівняно добре знаний в Україні. Зокрема, українською перекладено джерелознавчу розвідку «Листи з Харкова» (італійське видання – 1991, українське – 2007), у якій дослідник ввів у науковий обіг дипломатичні рапорти італійських дипломатів про голод в Україні та на Північному Кавказі.

 Історик стверджує, що Голодомор став «незапланованим» наслідком політики влади, що його, втім, влада свідомо використала й що призвів до геноциду, який, правда, не ставив за мету повністю знищити українців як націю. У цьому його засаднича відмінність від Голокосту: Голодомор не був спрямований на знищення всієї національної групи, не вбивав людей прямо, був теоретично і політично, а не етнічно чи расово зумовлений. На думку Ґраціозі, вживання терміна «Голодомор» виправдане, щоб наголосити відмінності між загальносоюзним явищем 1931–1933 років та голодом в Україні після літа 1932 року. Відтоді Голодомор цілком підпадає під означення Конвенції ООН геноциду як «зумисного створення для якої-небудь групи таких умов існування, що розраховані на її повне чи часткове фізичне знищення».

Чи можливе правове трактування Голодомору як геноциду і чи може цей випадок посприяти загальному розширенню поняття геноциду? Це питання поступово стає предметом обговорення і серед юристів. Скажімо, Девід Маркус розглядає три приклади злочинів голоду (famine crimes): Голодомор 1932–1933 років (в описі якого він практично винятково покладається на Конквестові «Жнива скорботи»); голод 1983–1985 років ув Етіопії, що виник унаслідок антиповстанських військових операцій, і голод 1990-х років у Північній Кореї, що охопив лише північ країни. Він наголошує, що всі три випадки засвідчили сліпоту міжнародної спільноти й переважання в її політиці міркувань політичної доцільности над міркуваннями права. Маркус наголошує, що, попри поширену думку про природні чинники як причину голоду, «доля враженого голодом населення часто перебуває цілковито під людським контролем». Автор пропонує не лише розглядати злочини голоду як один зі злочинів проти людства, а й ухвалити спеціяльну Конвенцію про злочини голоду. При цьому він підкреслює, що в категоріях наявної Конвенції ООН,

якщо голод був задуманий як зброя проти куркулів, групи, що її принаймні формально можна визначити за економічним статусом, він не відповідає означенню геноциду7.

Про ті самі формальні проблеми з розумінням пише німецький історик Еґберт Ян. Він звертає увагу на методологічну хибність висновку, що Голодомор був геноцидом на підставі того факту, що більшість його жертв – українці8. Беручи до уваги поєднання класициду й геноцидальних намірів, Ян наголошує важливість проблеми зумисности знищення групи, а також ту обставину, що історіографії дотепер

бракує систематичних спроб дослідити структуру типів дії та свідомости всіх виконавців, залучених в організацію та зреалізування зумисного, недбалого чи просто байдужого винищення мільйонів людей.

Випадок Голодомору – одна з численних колізій, що виникають, коли вживати нормативне означення геноциду в Конвенції ООН до опису конкретних прикладів масових знищень людей. Скажімо, революційний військовий режим Етіопії протягом 1974–1991 років вів боротьбу з озброєними опозиційними рухами, під час якої загинули 1,2–2 мільйони людей. За означенням Конвенції, це не був геноцид, але за етіопським правом убивства людей через політичні погляди чи опозицію до державної влади він є формою геноциду (Етіопія була першою країною, що юридично закріпила захист політичних груп у національному праві про геноцид іще на початку 1960-х років).

У випадку масових убивств, що їх здійснювали червоні кхмери в Камбоджі, як і у випадку Голодомору, лунали тези, що жертви є «незумисними наслідками соціяльної революції». Але ще більшу проблему викликало те, що об’єктом масового терору червоних кхмерів стало все населення країни, а не лише меншини. На позначення цього феномена було запропоновано слово «автогеноцид», тобто «масове вбивство членів групи, до якої належать самі виконавці». Адже з формального застосування Конвенції ООН випливає, що жертвами геноциду в Камбоджі були лише в’єтнамська, буддистська й інші меншини. Чи має таке розрізнення дослідницький чи моральний сенс?

Отже, поняттю геноциду і з наукового, і з правничого погляду затісно в рамках нормативного означення Конвенції. Залежність від юридичного означення влучно і пристрасно окреслив редактор «Енциклопедії геноциду» Ізраель Чарні:

Якщо є якась суперечність між масою загиблих людей і нашими юридично-науковими дефініціями, то саме ці дефініції мусять пристосовуватися і змінюватися. Дефініція геноциду також мусить бути суголосна зі щоденним мововжитком людей, що тверезо мислять і, бачачи силу-силенну вбитих, природно хочуть застосувати до такої події єдине слово, яке є в людській мові для такої події. І тому масове вбивство двадцяти мільйонів совєтських громадян, що його вчинив Сталін, масакри ста тисяч чи більше комуністичної опозиції в Індонезії, вбивство мільйона чи двох мільйонів камбоджійців, що його здійснили червоні кхмери, – все це однозначні приклади геноциду9.

Одна з проблем, що впадають у вічі, коли знайомишся із західними публікаціями про Голодомор, – це залежність значної частини дискусії від дуже обмеженої кількости англомовних книжок. Можна без перебільшення сказати, що історія Голодомору залишається вельми слабко розвинутою ділянкою досліджень із надалі широкою областю віри та припущень і браком серйозних студій з підставових питань. Одним із таких питань залишається проблема локальних виконавців терору голодом. Наприклад, шведський автор Йоган Дитч уважає, що

як тільки з’ясується, що багато українців брали участь у кампаніях вилучення зерна, більше не буде змоги подавати Голодомор як геноцид, що його задумав і доконав Совєтський Союз і що був скерований проти українців10.

На сумнівність цієї тези справедливо звернув увагу рецензент Карел Беркоф, адже у багатьох випадках геноцидів члени віктимізованої групи також були серед виконавців.

Цікаво, що стаття Романа Сербина, написана із цілком протилежних позицій (вона є спробою довести, що Голодомор підпадає під означення геноциду в Конвенції ООН), містить подібний заклик серйозніше вивчити механізм утілення урядової політики та її локальних виконавців11.

І українській, і західній (таке розрізнення робимо свідомо, вважаючи, що говорити про єдину міжнародну спільноту істориків наразі принаймні наївно, хоча не можна не зауважити тенденції до її постання) історіографіям Голодомору властива відчутна тематична однобічність. Все ще бракує ґрунтовних досліджень усіх аспектів організації голоду (ключове питання в дискусії про визнання його як геноциду) та ставлення до нього різних щаблів совєтського керівництва. Практично немає опису перспективи «виконавців» політики голоду, мотивацій їхньої поведінки та стратегій заперечення самого факту голодувань. Як і раніше, не маємо серйозних порівняльних студій, що вписували би Голодомор до модерної історії европейського континенту і світу.

У сучасній Україні Голодомор, безсумнівно, є політично актуальною темою. Тиск цього політичного замовлення – непросте випробування для постсовєтської історіографії, яка зовсім недавно позбулася інших замовлень. Пишучи це, хочемо лише наголосити, що тематика геноциду в світовій історіографії є тим дослідницьким полем, на якому праця історика набуває особливого морального виміру й вимагає особливої чутливости до таких тез, як-от ототожнення проблеми природи геноциду з національною належністю його виконавців чи жертв.

Припускаємо, що, пишучи на такі теми, неможливо самоізолюватися від уявлень про віктимізацію, «колективну провину» чи «подолання минулого». А отже, особливого значення набуває рефлексія щодо власної мови, дослідницьких стратегій, кола сформульованих питань.

Текст є переробленою частиною статті «Концепції геноциду та етнічних чисток: західні наукові дискусії і місце в них українських сюжетів», яка буде опублікована у 13 (2) томі «України Модерної».

  • 1.Frank Sysyn, «The Ukrainian Famine of 1932–33: the Role of the Ukrainian Diaspora in Research and Public Discussion», Studies in Comparative Genocide, ред. L. Chorbajian, G. Shirinian, Houndmills – Basingstoke, 1999, с. 184–186. Ця публікація дотепер залишається найкращим аналітичним вступом до західної історіографії Голодомору.
  • 2.James E. Mace, «The Soviet Man-Made Famine in Ukraine», The Spectre of Genocide. Mass Murder in Historical Perspective, ред. R. Gellately, B. Kiernan, New York, 2003, с. 103.
  • 3.Див., наприклад: J. Arch Getty, «Starving the Ukraine», London Review of Books, 1987, т. 9, №2, с. 7–8; Michael Mann, The Dark Side of Democracy. Explaining Ethnic Cleansing, Cambridge, 2005, с. 318–328.
  • 4.Stephen T. Katz, «The Uniqueness of the Holocaust: The Historical Dimension», Is The Holocaust Unique? Perspectives on Comparative Genocide, ред. A. S. Rosenbaum, Boulder, 1996, с. 30.
  • 5.Robert W. Davies, Stephen G. Wheatcroft, «Stalin and the Soviet Famine in 1932–33: A Reply to Ellman», Europa-Asia Studies, 2006, т. 58, №4, с. 625–633.
  • 6.Michael Ellman, «Stalin and the Soviet Famine of 1932–33 Revisited», Europa-Asia Studies, 2007, т. 59, №4, с. 663.
  • 7.David Marcus, «Famine Crimes in International Law», The American Journal of International Law, 2003, т. 87, №2, с. 265.
  • 8.Egbert Jahn, «On the Phenomenology of Mass Extermination in Europe. A Comparative Perspective on the Holodomor», Osteuropa. Sketches of Europe, Berlin, 2005, с. 209. Вперше статтю опубліковано німецькою мовою в присвяченому Голодоморові випуску журналу Osteuropa, 2004, №12.
  • 9.Israel W. Charny, «Toward a Generic Definition of Genocide», Genocide: Concepts and Historical Dimensions, ред. G. S. Anteopolus, Philadelphia, 1994, с. 64. На цій тезі великою мірою вибудовано арґументацію у статті Григорія Грабовича «Голодомор і пам’ять»: Критика, 2003, №12.
  • 10.Johan Dietsch, Making Sense of Suffering. Holocaust and Holodomor in Ukrainian Historical Culture, Lund, 2006, с. 222.
  • 11.Roman Serbyn, «The Ukrainian Famine of 1932–1933 as Genocide in the Light of the UN Convention of 1948», The Ukrainian Quarterly, 2006, т. LXII, №2, с. 204–205.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!