Лєшек Колаковський
Червень 2010

Тези про надію і безнадійність

Стисло викладемо головні арґументи, що їх зазвичай наводять на користь твердження про неможливість реформувати комуністичну суспільну систему в її теперішньому вигляді. Твердження проголошує, що основною суспільною функцією цієї системи є утримання монопольної та неконтрольованої влади правлячого апарату; всілякі інституційні та фактичні зміни, що відбулися або можуть статися, не зачіпають цього основного принципу, якому підпорядковуються будь-які політичні й економічні починання владців; монополію деспотичної влади не можна усунути частково (що здається мало не тавтологією, позаяк монополія не може бути «частковою» за природою). Отже, всі майбутні зміни, які можна уявити, в рамках системи є неістотними і легко скасовуваними, бо їх не можна інституціювати без розпаду всього механізму. Задоволення основних сподівань і робітничого класу, й інтеліґенції неможливе в рамках, що їх визначає головна функція системи. Маємо справу з організмом абсолютно негнучким, позбавленим механізмів самореґулювання і здатним до змін тільки перед лицем раптових катастроф, які стаються час від часу, не залишаючи, однак, жодних слідів у фізіології цілого – окрім поверхових поступок і перегрупувань у середовищі владних клік. Сталінізм у точному значенні цього слова, тобто кривава й абсолютна одноосібна тиранія, був найдосконалішим утіленням практичних засновків системи; пізніші зміни, зокрема, значне пом’якшення терористичної форми правління, хоч і важливе з погляду безпеки осіб, ні в чому, проте, не змінило деспотичної природи системи і не обмежило питомо соціялістичних форм утиску та визиску. Позаяк основні функції цієї суспільної системи спрямовані проти суспільства, що його, своєю чергою, позбавлено будь-яких інституційних форм самозахисту, то єдина уявлювана переміна повинна мати характер раптового перевороту. Ба більше, такий переворот можна уявити тільки в масштабі всієї світової соціялістичної системи, оскільки, відповідно до загальновідомого досвіду, совєтську військову перевагу завжди використовуватимуть, щоби придушити будь-які місцеві революційні спроби. Наслідком такого перевороту мало би стати, згідно зі сподіваннями одних, соціялістичне суспільство, в сенсі, що його визначає марксистська традиція (тобто суспільне управління процесами виробництва і розподілу, яке створює представницьку систему), або, як сподіваються інші, перехід на західноевропейську модель капіталізму, яка перед лицем економічного й ідейного банкрутства соціялізму є єдиним вартим довіри шляхом розвитку.

А ось найважливіші особливості совєтської моделі соціялізму, через які, згідно з цією арґументацією, всілякі сподівання на її часткове, поступове чи здійснюване шляхом почергових реформ «вилюднення» мусять бути даремні(йдеться про «структурні» особливості, які можна виявити в усіх країнах, побудованих за совєтським зразком).

1. Того, що звикли називати «демократизацією» системи правління, неможливо уявити всередині цієї моделі. Адже політичний деспотизм і монополія владного апарату в сфері використання засобів виробництва, інвестицій, зайнятости й розподілу національного прибутку взаємно зумовлені. Політична монополія владної олігархії ґрунтується на її позиції єдиного працедавця і єдиного розпорядника засобами виробництва. Тому кожен, хай недосконалий, але реальний рух у напрямку політичної демократії означає часткову експропріяцію владного класу, котрий, не будучи законним власником засобів виробництва, має всі права та привілеї колективного власника. У цій фундаментальній царині будь-які відхилення від принципу є позірними: можна без шкоди дозволити робітникам дискусії, які стосуються їхнього підприємства, і можна дозволити, щоб комісії сейму, що його визначає партійний апарат, обговорювали деталі економічної політики. Всі рішення так чи так ухвалюють одні й ті самі органи, що не підлягають жодному суспільному контролю, а можливі за певних обставин відхилення від їхніх бажань, виявлені в дискусіях, не мають значення, бо внаслідок прискіпливого нагляду за інформацією вони не можуть набути форми суспільного тиску. Всі спроби реформ, що їх пропонують економісти, скеровані в напрямку, який значно послаблює монополію економічних рішень владного апарату, загрожуючи частковою експропріяцією, а отже, вони не можуть бути успішні.

2. До природних тенденцій системи належить безперестанне редукування ролі експертів, особливо в економічній, соціяльній і культурній політиці. Ґрона експертів толерують остільки, оскільки вони не претендують на жодні права в ухваленні рішень, але навіть у такій, суто дорадчій функції, їх, як учить досвід, толерують неохоче, в міру можливости ліквідуючи або замінюючи імітованими тілами, заздалегідь підібраними за критерієм політичного сервілізму. Надання експертам хоч якоїсь справді вагомої ролі в ухваленні рішень так само було би зменшенням обсягу влади владного класу. Тому безпорадність, влада некомпетентних, марнотратство суспільної енергії та матеріяльних засобів немовби вбудовано в механізм правління, і їх не можна вважати його тимчасовими дефектами, які можна усунути в майбутньому. Цей механізм не допускає, щоб суто «технічні» критерії, не підпорядковані завданню утримувати й зміцювати наявну владу, мали вплив на його функціонування.

3. Свободу інформації – необхідну умову належного функціонування і економіки, і освіти й культури – неможливо уявити без руйнування всієї системи влади, яка в умовах вільного перетікання інформації неминуче швидко загинула б. Але, що більше, нездійсненним є також проєкт замкненої інформації, доступної для владних кіл у дозах, що відповідають їхньому місцю в ієрархії влади. Інакше кажучи, правителі, тішачи себе щодо цього сподіваннями або навіть активно вимагаючи несфальшованої інформації для власного вжитку, неминуче залишатимуться дезінформовані і час від часу мусять ставати жертвами власної брехні. Щоправда, минули часи, коли Сталін давав собі раду з недостатньо рожевою статистикою, винищуючи статистиків, а відомості з колгоспного життя черпав у фільмах про колгоспи. Проте усунення карикатурного дезінформування не змінює факту, що дезінформування осіб, котрі перебувають при владі, також вбудовано в механізм. Виникає це щонайменше з двох обставин. По-перше, постачальниками закритої інформації найчастіше є ті самі особи, котрі на нижчих щаблях владного апарату несуть відповідальність за справи, про які інформують. Тому тут нормальним, а не винятковим явищем є те, що небажана інформація стає само-доносом, якого важко чекати в ширшому масштабі від людей, а також те, що за повідомлення бажаних відомостей винагороджують, натомість за небажані – карають. Ця система, звичайно, у природний спосіб поширюється на всі категорії інформаторів. Приклади покарання за повідомлення поганих новин незліченні й усім відомі. По-друге, нагромадження інформації про суспільне життя, не обмежене нічим, окрім прагнення з’ясувати фактичний стан речей, вимагало би залучити значний апарат, вільний від будь-якого політичного пристосуванства, що працював би в умовах цілковитої свободи збирання, хоч і не поширення, відомостей. Такий апарат був би не тільки неприродним дивоглядом у системі, але й становив би джерело політичної небезпеки, позаяк це був би організм, принципово непідвладний «ідеологічним» обмеженням і вільний від обов’язків догоджати. Понад те, значна маса інформації, зібраної в такий спосіб, неминуче посилює внутрішню напругу і конфлікти на вищих щаблях апарату, який користується нею, оскільки майже не існує цілком невинної інформації, а несфальшовані відомості про суспільне життя негайно використовують усі конкурентні групи або кліки, що прагнуть обійняти вищі посади, проти теперішніх посадовців. Отже, хоча загальне правило самонавіювання і самообману, на перший погляд, здається справою глупоти, насправді воно є одним із самозахисних механізмів системи. Справді, групи, котрі перебувають при владі, деколи платять за брехню, яку самі створюють, однак у підсумку ці витрати, які зміцнюють стабільність і безпеку влади, їм відшкодовуються (тим більше, що значна частина витрат у результаті лягає на плечі суспільства).

4. Наступною особливістю соціялізму в його теперішній, совєтській версії, є неминуче розумове та моральне деґрадування апарату, котрий ухвалює найважливіші для суспільного життя рішення. Це так само спосіб дії політичного механізму, а не наслідок злої чи доброї волі осіб при владі. Цей механізм створює строго однонапрямкову залежність усередині ієрархії, що є наслідком монополії влади; тим самим, як і в усіх деспотичних системах, позитивними рисами в особистій кар’єрі (тобто рисами, що полегшують сходження ієрархічними щаблями) стають сервілізм, боягузтво, брак ініціятиви, готовність до послуху перед начальниками, готовність доносити, байдужість до суспільної думки та публічного інтересу. Неґативними рисами, навпаки, стають здатність до ініціятиви, піклування про загальні справи, послуговування критеріями істини, доцільности й суспільної користи без озирання на інтереси апарату. Механізм влади спричинює природний неґативний добір керівних кадрів у всіх сферах владного апарату, а в партійному апараті найбільше. Чотирнадцятилітнє правління Ґомулки в Польщі надзвичайно яскраво підтверджує цю істину. Його винятково характерною особливістю було систематичне витіснення компетентних і наділених ініціятивою людей на користь боягузливих і покірливих посередностей. Процес, що відбувався від березня 1968 року: масова підтримка неуків, донощиків або й просто бандитів («вторгнення блощиць», як це називали у Варшаві), – був тільки прискоренням та інтенсифікацією явищ, що тривали вже багато років. Як і в усіх справах на світі, можна і в цій царині навести винятки, але надто нечисленні. Часом у моменти кризи спостерігаємо зворотні процеси, однак вони не скасовують засадничої тенденції системи, що природно мусить трактувати компетентність та ініціятивність як ворожі їй явища. Різні складники керівницької машинерії підлягають цьому процесові контрселекції неоднаковою мірою, тому в багатьох галузях економічної та промислової адміністрації завжди можна знайти чимало компетентних і активних осіб, що вперто розбивають собі голови об мур байдужости, страху і нездарности, яким оперезано партійний апарат. Однак найменше їх можна знайти в тому-таки партійному апараті й у його політичних та пропаґандистських відгалуженнях, де найбільше тріюмфує принцип добору найгірших.

5. Деспотичні форми правління з необхідности продукують попит на перманентну чи принаймні періодично повторювану аґресію. Про те, що війна є могилою демократії, відомо від давніх давен. Із тієї ж причини вона є союзницею тиранії. За браком зовнішньої війни подібні функції виконують розмаїті форми внутрішньої аґресії, мета яких полягає в збереженні безперервного стану загрожености й підтримці психозу обложеної фортеці, бодай за допомогою найштучніших засобів і найілюзорніших ворогів. Поновлювані акти брутальної аґресії проти чергових груп населення, вибраних відповідно до найрізноманітніших критеріїв, є аж ніяк не наслідком божевілля, а природженою функцією механізму влади, який не може обійтися без смертельних ворогів, що чигають на його найменшу слабкість, позаяк тільки так він здатний забезпечити собі бажану мобілізаційну готовність. Тих ворогів продукує власна винахідливість, бо акти поновлюваної аґресії вже напевно створюють ворожість і опір переслідуваних, моделюючи якраз ту ситуацію, що мала бути підставою для репресій. Отже, репресивна система має здатність саморуху, а одні акти внутрішньої аґресії створюють потребу наступних.

6. Той самий принцип монополістичної влади створює необхідність безупинно працювати над дезінтеґрацією суспільства і руйнуванням будь-яких форм суспільного життя, що їх не декретує владний апарат. Позаяк суспільні конфлікти аж ніяк не усувають, а тлумлять репресіями та приховують за допомогою ідеологічної фразеології, вони шукають найрізноманітніших шляхів вираження, а це також стає причиною того, що найневинніші форми суспільної організації, котрі не перебувають під поліційним наглядом, можуть справді перетворюватися на опозиційні осередки. Звідси прагнення «одержавити» будь-які форми громадського життя, звідси безперестанний тиск, спрямований на деструкцію всіх спонтанних суспільних зв’язків задля примусових псевдозв’язків із їхніми неґативними та руйнівними функціями, що не репрезентують нічиїх інтересів, окрім інтересів панівного класу. Система потребує ворогів, але смертельно боїться будь-якої форми організованої опозиції; вона хоче мати тільки тих ворогів, яких сама визначить і яких долатиме за правилами, які сама встановить. Природною потребою деспотизму є залякувати людей, водночас позбавляючи їх засобів організованого опору. Одне зі знарядь цієї мети – зробити карне законодавство зумисно каламутним і багатозначним, щоби якомога більше громадян могли почуватися злочинцями, а масштаб актуальних репресій не обмежувався точними правовими окресленнями, улягаючи довільному маніпулюванню і довільним рішенням поліції та партії.

7. Владний апарат узагалі не має свободи у сфері прав, надаваних громадянам. Перед загрозою руйнування він не може цих прав розширювати, навіть якби в урядовців з’явилися такі наміри. Адже досвід учить, що поступки заради якихось демократичних прагнень, замість того, щоб викликати заспокоєння частковими здобутками, навпаки, стають нагодою збільшити тиск, який починає наростати лавинно, підважуючи цілісність політичного порядку. Суспільне поневолення настільки велике, а відчуття утиску і визиску таке потужне, що найменша тріщина в системі інституційованого насильства або найменші реформи, що обіцяють її послабити, негайно урухомлюють велетенські ресурси потамованої ворожости й потаємних бажань, загрожуючи вибухом, який потім неможливо опанувати. Тому важко дивуватися, що після численних досвідів навіть філантропія людей при владі (припускаючи, що вона можлива) не може вплинути на пом’якшення політичної та економічної неволі трудящого суспільства.

Ось такі найважливіші арґументи, що їх наводять на користь твердження, – згідного, зрештою, з духом марксистської традиції, – що власне соціялістичну форму неволі не можна усунути частково, ані зредукувати поступовими реформами; вона потребує одноразового тотального знищення.

Так от, я вважаю, що це твердження неправдиве, а проголошення його здається мені радше ідеологією поразництва, аніж революційним закликом. Переконання моє тримається на чотирьох головних засновках. По-перше, ми ніколи не спроможні наперед визначити межі гнучкости якоїсь суспільної організації, а дотеперішній досвід зовсім не підтверджує, що деспотична модель соціялізму абсолютно незмінна. По-друге, незмінність системи почасти залежить від того, наскільки люди, що живуть у ній, переконані в цій незмінності. По-третє, згадане твердження ґрунтується на ідеології «все або нічого», характерній для людей, сформованих у марксистській традиції, але нітрохи не підтвердженій наявними історичними доказами. По-четверте, бюрократичний соціялістичний деспотизм заплутався у внутрішньо суперечливих тенденціях, яких він не здатен довести до жодного синтезу і які неминуче послаблюють його тривкість, і ця тенденція зростає, а не спадає.

Всі згадані перед цим механізми, наявність яких, здається, виправдовує думку, що соціялістичний деспотизм не надається, щоби його реформувати, справді працюють у цій системі, їх не раз зберігали на письмі, і вони доступні для наочного спостереження всім, хто живе у тій зоні. Вони виявляють природну тенденцію системи, основні форми діяльности якої спрямовані проти трудящого суспільства. Із цих спостережень випливає тільки те, що коли механізм бюрократичної влади функціонує без жодного опору з боку суспільства, він неминуче продукуватиме – в дедалі інтенсивніших формах – усі описані явища, ведучи точно до орвелівського зразка. Натомість із них не випливає, що ці тенденції не можуть мати противаги в русі опору, який здатен обмежувати й послаблювати їхню дію, ведучи зовсім не до досконалого суспільства, але до життєздатної форми соціялістичної організації. Реформістська позиція була б абсурдною, якби зводилася до очікування на добру волю класу визискувачів, філантропію апарату насильства або самочинну дію механізмів організації. Проте вона анітрохи не абсурдна, якщо розуміти її як ідею чинного опору, що використовує природжені суперечності системи. Всі описані особливості бюрократичного соціялізму однозначно свідчать про те, що він має вбудовані тенденції до невпинного розростання поліційних форм правління, до дезінтеґрації та деморалізації суспільства, до закріплення економічної неефективности й до увічнення всіх цих суспільних рис, відомих кожному, які роблять життя трудящого люду мукою. Однак із цього, цілком загального, погляду, аналогічно діялося з капіталістичною економікою – такою, якою її аналізував Маркс. Усі природні тенденції цієї економіки, виробничі та соціяльні, про які міркував Маркс, зовсім не були його довільною вигадкою, але спиралися на ретельне спостереження суспільства. Були вагомі причини вважати, що в капіталізм вбудовані неминуче дедалі сильніша класова поляризація, абсолютне зубожіння пролетаріяту, проґрес спаду рівня прибутку, анархія та періодичні кризи перевиробництва, масове безробіття, зникнення середніх класів; що всі реформи, які можна уявити в рамках цієї системи, мають бути нетривкими, позаяк фундаментальні закони, що їх породжує «вовчий голод за додатковою вартістю» і які визначають цілісність виробничих процесів, не можна скасувати в рамках системи; тож справжній сенс реформ полягає в їхньому політичному значенні, а саме в тренінґу з боротьби й у зміцненні класової солідарности пролетаріяту, необхідної в останній сутичці. Маркс, звісно, знав про всі протилежні тенденції, що послаблюють дію законів капіталістичного нагромадження, серед яких найважливішою (але не єдиною) є опір робітничого класу. Неможливо було, проте, кількісно виміряти сили цих тенденцій і проти-тенденцій у майбутній еволюції устрою; тому, хоча Марксові аналізи мали добре обґрунтування, його переконання, що «останні» закони капіталізму завжди виявлятимуться сильнішими всередині цієї системи, аніж опір визискуваних класів, було тільки виразом ідеологічної перспективи. Фактично ж обставина, що передбачення, котрі стосувалися і дедалі глибшої деґрадації та зубожіння пролетаріяту, і все більшої виробничої анархії та криз, врешті не підтвердилися: ця обставина не була наслідком філантропії буржуазії або її моральної переміни. Вона була результатом багаторічної боротьби і конфронтацій, які змусили буржуазне суспільство визнати певні принципи соціяльної організації як свої стійкі засади. Визиску аж ніяк не було усунуто, проте істотно обмежено у розвинених індустріяльних країнах, а класи власників погодилися скоротити свої привілеї задля порятунку того, що можна було врятувати без руйнування суспільства.

Безумовно, такі аналогії задовольняють не повністю. Відомо, що соціялістична бюрократія навчилася з поразок буржуазії, якою небезпечною є будь-яка свобода об’єднань і свобода інформації. Через це опір утискові та визискові в системі совєтського деспотизму чиниться за гірших, ніж будь-коли, суспільних умов; жоден клас визискувачів в історії не розпоряджався таким обсягом влади. Однак ця концентрація становить джерело не тільки сили, а й слабкости, як демонструє вся післясталінська історія комунізму.

В суті речей, природа системи вимагає цілковитої концентрації керівного центру. Тому правдою є те, що влада Сталіна (і його місцевих зменшених подоб) була найдосконалішим утіленням принципів деспотичного соціялізму. Але й неможливість її повернути постає з неможливости узгодити дві цінності, однаково істотні для правлячого апарату: єдність і безпеку. Конфлікти конкурентів усередині апарату не можна узаконити без загрози руйнування всієї системи, бо таке узаконення означало би леґалізацію фракційної діяльности в партії, що не надто вже відрізняється від багатопартійности. Однак групи, кліки і клани, що спонтанно виникають, відповідно до різних критеріїв добору та різних зв’язків інтересу, становлять неминучий продукт суспільного життя. Тому ідеалом є абсолютна тиранія одного самодержця, обмеженого розумово і морально настільки, щоб його не стримували жодні «абстрактні» принципи, але й достатньо спритного, щоби зірвати будь-яку кристалізацію груп в апараті за допомогою чергових убивств і чисток, ось так утримуючи інструменти правління в стані постійної плинности і страху. Та саме це виразно суперечить потребі безпеки цього-таки апарату, який (чому важко дивуватися) не хоче жити в становищі, коли кожен його функціонер, у тому числі члени секретаріяту і політбюра партії, може за одну хвилину перебратися зі свого кабінету до підвалів поліції за одним кивком шефа. Тому перехід від єдиновладдя до олігархії, яку називають «колеґіяльним керівництвом», належить до найбільших інтересів правлячої машини і аж ніяк не є неістотним, хоча може здаватися, що для гноблених людей немає великої різниці, хто підписує документи, які обіцяють їм утиск: один чи десятеро. Олігархія, звичайно, не означає жодної «демократизації», хоча означає значне обмеження терористичних форм правління; однак, окрім цього, вона означає серйозне порушення стабільности влади і її неминучу децентралізацію (як і раніш: не демократизацію), тобто закріплення позицій і розширення прав місцевих апаратів. Цей апарат уже не здатний запобігти прихованій фракційності й мусить створювати конкурентні тіла, які безупинно послаблюють його ефективність. Із другого боку, знову ж таки, рух опору є найправдоподібнішим і найефективнішим зовсім не тоді, коли утиск найдошкульніший і терор найсильніший, а навпаки, в моменти відносних послаблень, що їх викликає дезінтеґрація владного апарату; цим влучним спостереженням завдячуємо Лєніну. Щоправда, наявні нині апарати не такі сприйнятливі до ідеологічних потрясінь, як апарат сталінський, котрий через це втратив рівновагу після морального руйнування вождя; але вони здеморалізовані та хронічно хворі на внутрішні конфлікти суперницьких груп. Усі ці групи зацікавлені в тому, щоб суспільство не виявило їхнього існування, але затаювання в цій сфері ніколи не може бути цілком успішним – і воно зовсім безуспішне всередині політичної машинерії. Частковий параліч апарату стає тут невиліковним, природним шляхом проходячи чергові ремісії та погіршення, оскільки його стабільність залежить від кількох самостійних чинників, спільну дію котрих важко, звичайно, передбачити. В цьому сенсі можна сказати, що вимушена ситуацією часткова «десталінізація» сталінізму запустила в дію механізм деґрадації влади, який уможливлює ефективність руху опору. Іншими словами: допоки апарат стабільний та імунізований до політичних потрясінь, він може взагалі не рахуватися із незадоволенням населення. Але втративши цю стабільність, він мусить оплачувати зменшення страху перед вождем та власною поліцією безперестанним страхом перед суспільством, перед конкурентами, перед домашніми або закордонними начальниками, перед робітничим класом, перед інтеліґенцією і навіть перед нечисленними групами інтелектуалів.

Наступною неусувною внутрішньою суперечністю бюрократичного соціялізму є конфлікт між попитом на радикальну зміну ідеології та неможливістю позбутися ідеології сталінсько-лєнінської. На відміну від демократичних політичних організмів, які можуть покликатися на суспільний консенсус як на принцип своєї леґальности, деспотизм, позбавлений представницьких механізмів, мусить неминуче мати в розпорядженні різновид ідеологічної «системи», бодай найнікчемнішої, щоби зберегти позірну леґітимізацію свого існування. Жодна держава і жодна система влади не може обійтися без леґітимізації, хай це буде спадщина королівської харизми чи вільні вибори. За відсутности цих двох можливостей леґітимізація має ідеологічний характер; нею стає принцип, відповідно до якого партія, що перебуває при владі, втілює інтереси робітничого класу, а також усього народу, що держава – це частина великого світового руху робітничого класу, який зміцнив своє панування в певних частинах світу, очікуючи на подальше. Як відомо, ідеологія виконує в цій системі влади зовсім іншу функцію, аніж у демократичних устроях, хоч би як жалюгідно звучали її засади при зіставленні з реальністю. Нині ідеологія в соціялістичному світі є для апарату обтяжливим горбом, якого він, проте, ніяк не може позбутися. Інтернаціональна фразеологія необхідна совєтським властям, оскільки це єдина леґітимізація їхнього зовнішнього панування; необхідна залежній від них владі місцевій – як виправдання і їхньої залежности, і власної влади. Могло би здаватися, наприклад, що совєтські керівники можуть цілковито нехтувати не-панівними комуністичними партіями, котрих вони врешті-решт не хочуть підштовхувати до справжньої боротьби за владу, і що евентуальні розколи в тих партіях або їхні відхилення не мають політичного значення. Насправді це не так, бо цілковита і явна відмова від комуністичного руху в країнах, не підпорядкованих совєтському контролю, могла би мати успіх тільки завдяки відмові від принципів, котрі, власне, цей контроль виправдовують. Тому правителі стають жертвою власної ідеології разом із усім її безглуздям. Це парадоксальне явище, коли ідеологія, в яку практично всі перестали вірити: і ті, що велять її проповідувати, і ті, що заробляють на її проповідуванні, і ті, що змушені її вислуховувати, – надалі залишається справою смертельної ваги для існування політичної системи. Мертвий і вже ґротескний витвір, званий марксизмом-лєнінізмом, надалі висить на шиї владних осіб, мов безнадійна пухлина, що сковує свободу рухів. Ця ідеологія в країнах совєтського блоку не має жодної переконливої вартости, про що урядовцям добре відомо; тому пропаґанда, розрахована хоч на якийсь відгук у населення, а також у самій партії, дедалі менше покликається на неї, майже повністю зосереджуючись на ідеях державних і національних інтересів. Але саме ця обставина породжує нову суперечність у системі. Як відомо, окрім пропаґанди артикульованої, в тих країнах існує пропаґанда неартикульована, подеколи важливіша за першу, тобто певні ідеї або принципи, які неможливо просто сформулювати в промовах або в газетах і які, однак, треба повідомити населенню. У Совєтському Союзі це великодержавна ідея, слава великої імперії, що панує над велетенськими просторами земної кулі в більш або менш безпосередній спосіб. Імперська ідеологія, на відміну від офіційного марксизму-лєнінізму, справді може розраховувати на певний успіх. Але в країнах народної демократії ця невисловлювана ідеологія є ідеологією страху перед совєтськими танками, прищепленою за допомогою найрізноманітніших засобів алюзії. У цьому випадку неартикульована ідеологія, на відміну від артикульованої, може так само розраховувати на певний успіх у суспільстві; щоб переконати людей у тому, що російські вожді можуть жорстоко розправитися з кожним недостатньо слухняним протекторатом, справді не треба особливо витончених арґументів. Обидві неартикульовані ідеології – центральна і периферійна – до певної міри збігаються в наслідках, але розраховувати на цю збіжність як на міцну підставу панування було би надто короткозорою політикою; не тільки тому, що в обох випадках неартикульована ідеологія є не доповненням, а яскравим запереченням офіційної, але й тому, що вона може досягнути своїх наслідків – тимчасової пацифікації – тільки ціною увічнення і підсилення взаємних національних ворожнеч, що здається корисним у часи спокою, але в кризових обставинах стає вкрай небезпечним. Тим часом, немає іншого виходу, якщо владний апарат має зберегти бодай мінімальний контакт із суспільством.

Серед історичних жартиків Сталіна зберігся відомий вислів: «А скільки дивізій має папа?». Убогість цього запитання найдокладніше розкриває убогість політичної системи, яка втратила все, окрім дивізій (погоджуюся, що це немало), не вміє вірити ні у що поза дивізіями і навіть пишається цим як ідеологією здорового реалізму, безпам’ятна до того, що сама вона виникла завдяки лютневій і жовтневій російській революціям, які перемогли не силою дивізій, а силою морального розкладу царської імперії та армії. Ідеологічний параліч бюрократичного соціялізму стає дедалі ширшим і незворотнішим; чергові кампанії і наради партійних інстанцій на тему «ідеологічної боротьби» можуть виробляти нові засоби репресій і залякування, однак вони не здатні запропонувати суспільству нічого, окрім тих самих нудотних фраз. Усі спроби відвернути це лихо йдуть у двох напрямках: націоналістичної фразеології або ж фразеології порядку та продуктивности; довкола цих гасел зосереджуються окремі фракції. Проте перша фразеологія має незначну вартість, бо принципове і центральне питання справжньої суверенности нації від природи становить для неї неподоланний бар’єр. Другий тип фразеології був би ефективним, якби міг запропонувати себе як можливу для виконання програму, що ґрунтується на «технократичних» засновках. Але «технократична» програма означає пріоритет критеріїв виробничої функціональности й технологічного поступу перед політичними цінностями і як таку її можна виконати тільки ціною чергових відмов владного апарату від обсягів наявної влади, тобто знову ж таки ціною згоди на поступову експропріяцію панівного класу. Торкаємося тут чергової внутрішньої суперечности системи влади: не раз аналізованої суперечности між технологічним і виробничим поступом та системою політичної влади, яка цей поступ безперестанку гальмує. Ця суперечність підпадає під класичні Марксові дефініції, що стосуються капіталістичного виробництва, але вона ніколи не виявлялася так сильно, як в устрої, котрий принципово мав з’явитися передовсім задля того, щоб її усунути. Всі згадані перед цим особливості соціялістичного деспотизму з очевидних причин є потужними гальмами технологічного і виробничого поступу, фіксуючи стаґнацію устрою. Але технологічний поступ (що не зводиться до створення військової техніки) і навіть ріст споживання (наперекір певним політичним вигодам, що їх дає загальна убогість населення і нестача елементарних речей) із різних причин цікавлять панівний клас; що більший загальний рівень розвитку, то важче досягнути досконалих результатів ув одній зі сфер виробництва, тобто мілітарній, трактованій як ізольована частина; очікування населення великою мірою залежать від зіставлення його становища з високо розвиненими країнами, чого неможливо уникнути, оскільки цілковите обмеження інформації з багатьох причин уже неможливе, а тому при стаґнації або навіть незначному покращенні споживчої ситуації рівень суб’єктивної незаспокоєности й незадоволення може зростати, і ніколи не можна передбачити, в якій точці він переступить поріг вибуху у зв’язку з обставинами; уникнути ситуації міжнародного змагання взагалі вже неможливо, навіть якщо воно нав’язує невигідні ситуації, і умови цього змагання стають дедалі важчими. Тож правителі, запевняючи про своє прагнення технічного поступу і покращення матеріяльної ситуації населення, назагал не розминаються зі своїми справжніми інтенціями. Інша річ, що ці інтенції суперечать другій групі інтенцій, яка стосується увічнення власної монополії на неконтрольовану владу в усіх сферах суспільного життя.

А проте, якщо цю суперечність неможливо усунути, це аж ніяк не означає, як, здається, сподівався Ісаак Дойчер, що соціялістична система «демократизуватиметься» під самочинним натиском технічного поступу. Суперечність між технологічним розвитком і системою політичного правління та економічного управління може бути джерелом розвитку тільки тоді, коли проявляється як суспільний конфлікт: конфлікт між усіма верствами, зацікавленими в тому, щоби зберегти наявний механізм визиску, і робітничим класом та інтеліґенцією, насамперед (хоча не лишень) інтеліґенцією технічною і менеджерською.

Ці суперечності підсилює додаткова суперечність, що постає з національного становища країн, залежних від совєтської імперії. Владний апарат зацікавлений зберегти цю залежність як ґарантію власної позиції, але водночас він зацікавлений у тому, щоби її послабити, на користь розширення своєї свободи рішень. Ця ситуація породжує неминучу напругу в політичній машині, створюючи також пункт, у якому суспільний тиск може бути продуктивним. Національна суверенність не є достатньою умовою соціяльної емансипації населення, що працює, однак належить до її очевидних необхідних умов. Страх перед братерським дулом зі Сходу не є, звісна річ, необґрунтованим, але його навмисно перебільшують як патріотичний спосіб притлумити найскромніші ревізії, а також як засіб переконати націю в абсолютній безнадійності всіх зусиль. Насправді мета Польщі або інших націй совєтської зони полягає не в провокуванні збройного конфлікту, а тільки в безупинному тиску задля послаблення залежности, яку тільки під тиском і можна послабити. Також у цій сфері мислення відповідно до принципу «все або нічого» є згубним, і прийняття такого принципу означає згоду на «нічого». Ніхто не може бути аж таким засліпленим, щоби стверджувати, ніби немає жодної різниці між національною ситуацією Польщі та Литви, або що залежність Польщі зовсім не змінилася між 1952 і 1957 роками. Залежність і несуверенність мають, отже, ґрадації, а різниці в ступені залежности мають надзвичайну вагу для існування нації. Функції гуманітарної інтеліґенції і взагалі освітянської інтеліґенції є ключовими в цій сфері.

Якщо польська нація чинила опір зусиллям русифікації та германізації в епоху поділів Польщі, то вона завдячує цим передовсім саме цій суспільній верстві. Якби її не було, нація опинилася б у тій самій ситуації, що й лужичани, які, щоправда, зберегли свою мову, але, позаяк вони майже не створюють ориґінальної культури та власної інтеліґенції, не мають багато шансів її зберегти. Польща як культурна цілість урятувалася завдяки тим, хто створив Комісію національної освіти, і тим, хто продовжував її справу, завдяки вчителям, письменникам, історикам, філологам, філософам XIX століття, які всупереч обставинам працювали над прирощенням спадщини національної культури. Чеська нація, що перебувала вже на краю культурної германізації, вціліла завдяки схожим, свідомим зусиллям своєї інтеліґенції XIX століття. Ті, хто сьогодні придушує вільний розвиток національної культури, є ворогами Польщі.

Якщо я стаю на бік «реформістської» ідеї, це не означає, ніби я вважаю, що реформізм можна визначити як «леґальний» засіб, на відміну від засобів «нелеґальних». Таке розрізнення просто неможливо застосувати в ситуації, коли про те, що є леґальним, а що – нелеґальним, вирішує не право, а тільки довільна інтерпретація туманних законів, яку здійснює поліція та партійна влада. Там, де влада може, якщо захоче, арештувати і карати громадян лише за те, що хтось має неблагонадійну книжку, за розмову на політичні теми в колі декількох осіб, за розповідання анекдотів і за невідповідні судження, висловлені в приватному листі, поняття леґальности щодо політичних справ позбавлено сенсу. І навпаки: найкращим засобом, що протидіє фактичному переслідуванню таких «злочинів», є їхня масовість. Говорю тут про реформістську орієнтацію в тому значенні, що вірю в можливість результативних, часткових і поступових натисків, які чиняться в широкій перспективі, тобто в перспективі суспільного і національного визволення. Деспотичний соціялізм не можна вважати абсолютно негнучкою системою, адже таких систем не існує. Його здатність до певної пластичности виявилася протягом останніх літ хоча б і в такій важливій царині, як обсяг рішень, що підлягають владі офіційної ідеології. Обсяг ідеологічного панування значно зменшився: партійні чиновники вже не зобов’язані знатися на медицині краще за професорів медицини і на філології – краще за філологів. Як і раніше, вони знаються на літературі краще за письменників, це правда. Але в Польщі навіть у цій царині відбулися певні незворотні зміни. Обсяг втручань офіційної ідеології і далі залишається нестерпним, але істотно меншим, щойно ми згадаємо недавні часи, коли державна доктрина визначала ширину штанів, колір шкарпеток та істини генетики заразом. Хтось може сказати, що маємо справу з поступом від рабства до феодалізму. Проте ми не стоїмо перед вибором між цілковитим гниттям і повною досконалістю, а тільки перед вибором між згодою на гниття і безперервним зусиллям, спрямованим на збереження в національному житті вартостей і стандартів, які, зафіксовані одного разу, не дають себе легко повалити. Культурний погром 1968 року залишив масу розчарування, однак то була конфронтація, хоч, правда, й неминуча, але за умов, що їх вибрав і накинув апарат насильства. Спостерігаємо, врешті, як у світі ламаються нерухомі ортодоксії, відкидаючи правила, табу, святині й вірування, що донедавна здавалися абсолютною умовою їхнього існування. Може здаватися, що аналогії із церковними змінами безпідставні, позаяк церкви не мають у своєму розпорядженні в’язниць і поліції. Проте церкви самі втратили засоби примусу завдяки тискові культурних перемін, а поліції систематично – і від початку світу – вводять себе в оману щодо власної всемогутности, намагаючись обдурити інших, оскільки утримують силу лише доти, доки інші вірять у їхню всемогутність. Перед лицем сильного суспільного тиску поліція врешті виявляється безсилою, а страх тих, хто живе за рахунок поширення страху, стає більшим, ніж страх переслідуваних.

Бюрократичний соціялізм утратив ідейну базу. Попри всі звірства сталінізму, сталінський апарат, принаймні в країнах народної демократії, був незрівнянно залежніший у своїх діях від ідейного зв’язку із системою, аніж теперішні апарати. Може здаватися, що цинічний апарат, члени якого вимірюють досягнення соціялізму власними привілеями та кар’єрою, ефективніший, бо позбавлений обтяжень і гальмування, не загрожений ідейними потрясіннями, здатний до довільних і блискавичних перемін і краще надається для маніпуляцій. Але це менш як половина правди. Такий апарат не тільки підводить у часи кризи і неспроможний витримати істотного випробування, не тільки більше схильний до саморозпаду через групівщину, але сам є симптомом відмирання системи, якій служить. Система, якої ніхто не захищає безкорисливо, приречена; цитую цю фразу з книжки Віктора Сержа про царську охранку, фразу, якій не повірить жоден поліцай, допоки не втратить посади. Деспотичний соціялізм відмирає повільною смертю, що її описав Геґель; він здається незрушним, але занурюється в обважнілу нудьгу й заціпеніння, які урізноманітнює тільки загальний страх усіх перед усіма, страх, що знаходить вихід в аґресіях. Втрата ідеї для цієї системи означає втрату сенсу існування. Звернімо увагу на невеличкі фразеологічні зміни: Сталіну з язика не сходило слово «свобода», коли тортури і вбивства заповнювали його імперію; сьогодні, коли вбивства припинилися, один тільки звук слова «свобода» піднімає на ноги всю поліцію. Всі старосвітські слова – «свобода», «незалежність», «закон», «справедливість», «правда» – обертаються проти бюрократичної тиранії. Усе, що є цінного і тривкого в сьогоднішній культурі націй, опанованих цією системою, виступає проти неї. Міжнародний комуністичний рух перестав існувати. Перестала також існувати ідея комунізму в совєтській версії.

Імовірно, що в умовах свободи вибору більшість польського робітничого класу й інтеліґенції стала би на бік соціялізму, як стає на його бік нижчепідписаний. На бік соціялізму – це означає на бік суверенного національного організму, який встановлює контроль суспільства за використанням і розвитком засобів виробництва та розподілом національного доходу, а також за адміністративно-політичним апаратом, що працює як суспільний орган, а не пан, котрий має суспільство «на підмозі»; отже, на бік організму, що запроваджує свободу інформації та комунікацій, політичний плюралізм і множинність форм суспільної власности, пошану до критеріїв правди, ефективности й публічного інтересу, свободу професійних об’єднань, а також свободу від сваволі політичної поліції, як і карне законодавство, метою якого буде захищати суспільство від анти-суспільної поведінки, а не перетворювати всіх громадян на злочинців – щоб мати змогу всіх шантажувати.

Наскільки рух у напрямку такої суспільної форми можливий, чимало, хоча, звичайно, не вирішально залежить від того, наскільки суспільство вірить у те, що він можливий. Позаяк те, чим є певне суспільство, почасти залежить від того, чим воно є у власному уявленні, в суспільних змінах немає чистої можливости, прихованої в самих тільки матеріяльних стосунках і незалежної від того, якою мірою вона є можливістю усвідомленою. Тому також ті, хто в країнах соціялістичного деспотизму можуть бути ініціяторами надії, заразом є ініціяторами руху, який робить цю надію реальною – оскільки в знанні суспільства про себе суб’єкт і об’єкт частково збігаються.

Думка, що теперішня форма соціялізму абсолютно незмінна і її може тільки вщент розбити одноразовий удар, що, отже, жодні часткові зміни фактично не є змінами щодо свого суспільного значення, легко надається для виправдання опортунізму і просто свинства. Адже, якщо це так, то жодні особисті або колективні ініціятиви, що мають на меті протидіяти спотворенням нео-сталінського бюрократизму, жодна боротьба за збереження в цьому суспільстві поваги до правди, до компетентности, до ретельности, до справедливости й до розуму не мають значення; коротко кажучи, при такому засновку кожне індивідуальне свинство може шукати собі виправдання, позаяк його можна інтерпретувати просто як складник свинства універсального, котре «тимчасово» є неминучим і є не справою осіб, а результатом системи. Тому принцип неможливости реформ може служити за відпущення гріхів, завчасно вділене будь-якому боягузтву, пасивності й кооперації зі злом. Обставина, що значна частина польської інтеліґенції дала переконати себе в цілковитій негнучкості ганебної системи, в якій вона живе, безумовно несе значну частину відповідальности за гідну жалю пасивність, яку виявив цей прошарок у час драматичної атаки, до якої вдалися польські робітники в грудні 1970 року.

Найгірша послуга, яку можна зробити справі польської незалежности й демократії, – це зберегти в суспільстві традиційні націоналістичні антиросійські стереотипи. Російський народ, який пройшов найжахливішу в сучасній історії геєну, його владці й далі використовують як знаряддя імперської політики. Але він сам належить до жертв цієї політики більше ніж будь-хто інший. Попри певний ризик, що його передбачає роздмухування націоналізмів усередині «сфери впливів», ці націоналізми, особливо перед лицем занепаду реальної сили інтернаціоналістичної ідеології, становлять необхідне знаряддя, що його, згідно з найтрадиційнішими методами, використовують, аби утримати владу. «Дружба народів» в офіційній доктрині означає проголошення тостів на тему дружби та відвідини танцювальних колективів, щільно оточених поліційними нарядами. Справжня приязнь і порозуміння між народами, взаємна недовіра і ворожнеча котрих мають міцне історичне коріння, можуть зберігатися тільки в неконтрольованих контактах і обміні – а саме цього панівні верстви бояться найбільше. Польський антиросійський націоналізм силою природної реакції допомагає зберегти націоналізм великоросійський і сприяє триванню рабства обох народів. Прикро повторювати ці істини, котрі за часів весни народів були вже загальником для тодішньої революційної демократії, але треба їх повторювати доти, доки вони залишаються в силі. Ті, хто, замість сприяти знайомству і розумінню справжньої культури національної Росії, обмежується збереженням антиросійських стереотипів, є в Польщі мимовільними речниками влади, яка тримає в неволі обидві нації.

Попри військову могуть совєтської імперії і вторгнення в Чехословаччину, відцентрові тенденції всередині «блоку» неможливо стримати, й націоналістична корозія дедалі сильніше пожиратиме організм, позбавлений ідеологічної єдности. Жодна з націй не зацікавлена, щоби паливом цього розпаду була національна ненависть, що могло би закінчитися апокаліптичною бійнею. Можемо протистояти цій моторошній перспективі, тільки повертаючи силу традиційній і старосвітській ідеї братерства народів проти поневолювачів.

Підсумуємо. Всі описані внутрішні суперечності соціялістичного деспотизму завжди можуть мати розв’язок, спрямований у двоякому напрямку. Полишена власній інерції, серед мовчання і страху, ця система завжди і неминуче прямуватиме до таких розв’язань власних суперечностей, які збільшують, а не зменшують утиск, затягують, а не попускають петлю. Розростання поліційних методів правління не є наслідком збільшеного опору, а навпаки, наслідком його відсутности. Гнучкість цієї суспільної формації (гнучкість, меж якої ми не можемо визначити наперед) проявлятиметься в її ресталінізації, якщо забракне сил, здатних до спротиву; вона може проявлятися в дусі, згідному з потребами суспільства винятково під натиском цього суспільства; це неспростовний урок, що напрошується в світлі нашого досвіду. Також ті, хто вважає, що платять тільки незначними поступками за свій спокій, переконуватимуться, що ціна цього спокою стає дедалі вища; ті, хто платить тільки невинним, на перший погляд, підлабузництвом, завтра будуть змушені платити доносництвом за той самий товар; ті, що оплачують свої благенькі привілеї мовчанням перед лицем свинства, на яке можуть зреаґувати, невдовзі муситимуть платити за ті самі привілеї активною участю в свинстві. Природним законом деспотизму є моральна інфляція, котра стає причиною того, що роздавач благ вимагає платити дедалі дорожче, якщо суспільний тиск не змусить його зробити знижку.

Ця перспектива, може, й не з веселих, але й не фантастична, на відміну від тих перспектив, що велять розраховувати на чудо, на зовнішню допомогу або на автоматичне самореґулювання скреготливого механізму, полишеного на власну безпорадність. Важливо, що засоби тиску є під рукою і в розпорядженні майже кожного. Вони полягають тільки у видобуванні висновків із найпростіших заповідей, які забороняють замовчувати свинства, шапкувати перед паном, виманювати подачки за покору та іншу такого штибу поведінку. Ми черпаємо право з власної гідности, щоби мати змогу вимовити старі слова «свобода», «справедливість» і «Польща» на повен голос.

1971

 

Leszek Kołakowski. «Tezy o nadziei i beznadziejności» (1971). Із польської переклав Костянтин Москалець.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!