Юрій Андрухович
Червень 2009

Тринадцяте число

1

Напевно, я не перший, хто звернув на це увагу.

13 травня 1933 року пролунав останній постріл Миколи Хвильового – у себе. Рівно тридцять років по тому, 13 травня 1963-го, на світ прийшов Олександр Кривенко. Можливо, в цьому факті міститься якась підказка? Тридцять років як історичний мінімум, необхідний нашій країні для відновлення знищеного? Тридцять років як зависання в безчассі, як пустка, як поміж? У такому разі слід визнати, що ми повільні, наче дерева. Дата смерти, яка щойно через тридцять років стає датою народження – чим не метафора для суто українського випадку вкрай сповільненого переселення душ?

Аналогії накульгують, але їх усе одно варто шукати. Є цілий ряд незаперечних подібностей, що прив’язують Кривенка до Хвильового і навпаки. Одна з них суто біографічна і тому найразючіша: обидва покинули цей світ на порозі власного сорокаріччя. Кривенкові до нього залишалося прожити місяць, а Хвильовому пів року. Тобто обидва вони відійшли на межі розквіту, там, де все насправді лише починалося. Щоправда, починалося під різними знаками – у Хвильового під знаком абсолютної суспільної катастрофи, у Кривенка під знаком іще однієї, хоч і вельми примарної, надії на – як то завжди у нас буває – останній історичний шанс.

Обидва вони послідовно й не без іронічного блиску обстоювали своє власне «геть від Москви». Обидва вживали поняття «Европа» в дещо ідеалістичному, якщо не утопійному, сенсі. «Психологічна Европа» Хвильового, безперечно, десь перетинається з Европою Кривенка. Якби їм випало жити в одному часі, вони, цілком імовірно, редаґували би той самий часопис або виступали б на тій самій радіохвилі. І їх однаково запекло обзивали б як не «націонал-фашистами», то «ліберастами» – залежно від публічної кон’юнктури обзивальника. Але цілком імовірно й те, що таких двох в одному часі в нас просто не буває. Тому відкладімо до кращих часів усі фантазії на тему «нас мало, нас тільки двоє».

Сьогодні у нас, як і щороку в цей день, є значно нагальніша тема – свобода. Я спробую поміркувати про неї так, щоб кожному з них це сподобалося. Ні, краще сказати – щоб кожному з них це могло видатися цікавим. Не виключаю, що десь і в чомусь я буду кожному з них суперечити – адже про це їм і йшлося, чи не так?

2

Для того, щоб упіймати свободу хоча б за хвіст, непогано для початку пригадати якомога більше її проявів або ж варіянтів її конкретики. Взагалі-то таке красиве слово не повинно б мати множини, себто розпадатися на уламки. Тому в нашій мові не мало б існувати жодних «свобод», а тільки одна і всеохопна Свобода, візуально, мабуть, схожа на ту, що досі вітає мореплавців чи інших приблуд під час заходу до бухти Нью-Йорка.

На жаль, так не є. Тобто насправді ми допустили множину, погодилися на неї і завжди говоримо про якусь одну з менших «свобод». Як наприклад, про

– свободу слова, а ще краще – думки (втім, найкраще коли так і не висловленої);

– свободу сумління, що її точніше було б називати свободою віри й безвір’я;

– свободу друку, преси, публічного мовлення, а у зв’язку з нею – свободу масового маніпулювання свідомістю;

– свободу зібрань, що її концентрованим гаслом можна вважати «Збиратися більше трьох!».

Усі ці свободи традиційно називаються політичними і насправді є політичними правами. Безпосередньо за ними підтягуються й інші, не менш важливі, але й не менш подрібнені, свободи, як наприклад:

– свобода підприємництва і привласнення:

– свобода пересування – у тому числі й за будь-які державні та міждержавні кордони;

– свобода долання і ламання кордонів;

– свобода зміни власної ідентичности;

– свобода виходу за межі будь-якої ідентичности, якщо та робиться чимось на зразок довічного ув’язнення;

– свобода одягу і в цілому зовнішности;

– сексуальна свобода;

– свобода творчости (найкраще – коли абсолютна);

– свобода як відсутність залежностей, тобто така її форма, що може бути названа незалежністю; якщо ж усвідомити при цьому, що залежності усуваються відмовами від... і розривами з.., то свобода і є суцільною відмовою від... і суцільним розривом з...

Отже, виходить парадокс: що більше відмов – то більше свободи; якщо ж під відмовою розуміти передусім обмеження і самообмеження, то стає вже й зовсім весело: що більше обмежень, то більше свободи. Діялектика, звичайно, ще та: свобода як сума обмежень – це свобода як дискомфорт, як тортура і мука. Це також свобода як самотність, іноді як цілковита самотність.

Тому свобода – це тяжко і складно, а як процес – суперечливо. Одна з поведінкових норм наближення до неї – це гребти проти (течії, маси, громади, народу, суспільства, системи). Таке завдання – гребти проти – та ще й у цілковитій самотності, вимагає передусім безстрашности. Тому долання страху – це наближення до свободи, а його цілковите подолання – її досягнення. І коли Тарас Григорович писав своє «у нас нема зерна неправди за собою», то мав на увазі приблизно те саме.

3

Зрозуміло, що у стосунках нашої країни, точніше, її суспільства зі свободою ми нині знову переживаємо погані часи. Зрештою, добрих у нашій найновішій історії майже зовсім не бувало. От хіба що золоте триріччя 1989–1991 та, звичайно ж, кілька місяців 2004-го. Усе ж інше – суцільна сіра смуга громадянського інфантилізму та ображености на себе самих і цілий світ з очевидним переважанням трьох виразно мазохістичних уявлень.

Перше: несвобода зручніша (надійніша і певніша) від свободи. З цього ж репертуару – свободою не наїсися, свобода для ситих, а не для нас, бідних.

Друге: свобода – це хаос і бардак, від неї все лиш ламається і псується, ми не вміємо з нею поводитися правильно, вона не для нас, нам свободу тільки дай.

Третє: свободи взагалі не буває, це ілюзія й фата морґана, хибний орієнтир або ще гірше – вигадка запроданих ліберастів.

Дуже показовою квінтесенцією нашої нинішньої плутанини в поняттях є так само і той факт, що «Свободою» назвало себе політичне об’єднання, яке виступає винятково з антиліберальних позицій. Тобто насправді мало б називатися якось відповідніше до своєї суті: «Держава», «Нація» або «Примус», наприклад.

Схоже на те, що «свобода по-українському» сьогодні в нас дедалі більше означає її протилежність – так звану «тверду руку».

У той же час, якщо мені все-таки дано відшукати хоч якесь позитивне уявлення пересічного українства про свободу, то воно радше суто махновське. Саме ця історична постать загалом ніде в Україні не викликає аґресивного несприйняття, а навпаки – робиться дедалі моднішою, що вже само собою є дивовижним досягненням. Напевно, не свобода як така, а вольниця втеклих від пана селян і досі залишається найдоступнішим українському розумінню суспільним ідеалом. Щодо самого батька Нестора, то на питання, наскільки і чи взагалі він був тим, ким себе називав, себто анархістом, наша зустріч сьогодні не відповість. Можу тільки констатувати, що серед панівних у сьогоденній українській політиці ідеологічних дискурсів анархізму не зауважуємо. Чи не тому, що справжніх махновців було виморено голодом у 33 році?

4

А що натомість є?

Наважуся виокремити три провідні дискурси, на яких сьогодні проростає і квітне вся наша внутрішньоукраїнська роз’єднаність і ненависть – пострадянсько-проросійський (за кількістю прихильників усе ще найчисельніший), націоналістично-державницький та ліберально-прозахідний. Тут принагідне спостереження: у вирішальній для країни кампанії 2004 року другий і третій об’єдналися, що дозволило перемогти їхньому ставленикові, тобто нарешті засвідчило відсутність за першим – проросійським – абсолютної більшости.

Трактування свободи у кожному з цих трьох дискурсів є одним із каменів спотикання, себто моментом непримиренних розходжень. Так, у першому з них це трактування можна звести до місткого російського вислову «какая гадость!». Політичним ідеалом тут є недавній президент, а нині просто національний лідер сусідньої держави з усім набором характерної для його персонального дискурсу антипіндоської риторики, з усіма його «мочить в сортирах», «шило в стенку», «мазуриками» і «это тебе за Севастополь». У такій системі координат про свободу краще навіть не згадувати, а один із найпрекрасніших історичних проявів її об’єктивної самореалізації – розпад СРСР – розцінюється як «найбільша трагедія XX століття».

У націоналістично-державницькому дискурсі трактування свободи можна описати також через неґацію, але радше приховану: свобода – це загалом добре, ми навіть партію так назовемо, але спершу хай сильна держава, сильна Українська Держава Понад Усе, а що шлях до неї складний і довгий, то спершу – заборони, бар’єри, межі, а вже відтак – дозволи. Якщо в них, у дозволах, узагалі ще буде хоч якась потреба.

І тільки в ліберально-прозахідному дискурсі свобода трактується як норма. Але він якраз найменше чутний. Дивно, що ще чутний узагалі.

При цьому всі без винятку політичні сили оперують у позитивному сенсі поняттям «демократії» або його лукаво-популістським вітчизняним замінником «народовладдя». Насправді добре, що це поняття є всього лише фікцією. Реальне народовладдя видається мені жахливо небезпечним. Адже бувають такі народи, що краще... Краще собі цього народовладдя навіть не уявляти. І все ж: чому усі вони так підозріло згідні з «демократією»?

Гадаю, в «демократії» їм усім подобається те, що це тупа влада певної ефемерної більшости над якоюсь ефемерною меншістю. Тобто завдання кожної політичної сили, як усім їм здається – це вигравати вибори і ставати частиною більшости, щоб отримати максимум насолоди від чавлення меншости.

Повертаючись до «народовладдя», спробую перефразувати відому банальність про те, що не буває поганих народів. Насправді не буває добрих народів, але в кожному трапляються непогані люди. От тільки мені здається, що вони завжди і всюди в меншості. Тож реальне народовладдя (як у нацистській Німеччині або сталінській Росії) просто знищує їх – у цілковитій згоді з демократичною процедурою.

Єдиним захистом від такого нищення є не просто демократія, а ліберальна демократія. Тобто система, в якій більшість не може утискати меншість, хоч як би того хотіла. Тобто більшості можуть відверто не подобатися, скажімо, цигани, ґеї, жидомасони чи вояки УПА, але вона – в силу безвідмовного функціонування ліберальних суспільних механізмів – ні в чому не зможе скривдити їх.

Ліберальна політична система, а слідом за нею й ліберальне світовідчуття є одним із найкрасивіших породжень західної цивілізації. Воно, ніби справжнє вино або добрий сир – за ним цілі століття культурного визрівання. Що стосується нас, то це пробний камінь – наскільки ми здатні в нього вжитися, зробити його своїм, засвоїти всі найтонші складники. Іншими словами, це питання нашого майбутнього і того, де ми врешті опинимося, в якій із цивілізацій.

5

Часи, що ми нині їх проживаємо, погані ще й тим, що третій дискурс – про це я вже казав – майже цілковито відсутній у нашій політичній вищій лізі, а якщо і заявлений у ній, то радше для фасаду: щоб дещо поморочити голову західним спостережникам. Міркування тільки або найперше цинічними категоріями електорату призвело до суцільно популістичної жестикуляції всіх без винятку політичних гравців. Виступити в такій ситуації провідником справді ліберальних цінностей дорівнювало б самостраті камікадзе. У головах цього самого електорату слово «лібералізм» є переважно лайкою, що напряму асоціюється з не надто привабливими епітетами «гнилий» чи «продажний».

Причини такого стану речей, звичайно ж, передусім зумовлені історично (але в нас усе без винятку, на жаль, зумовлене історично) і накопичувалися на всьому історичному шляху – від «тяжкої візантійської спадщини» до мазохістичного розчарування помаранчевим спалахом революції.

Однак є ще й базова, суто психологічна причина: нетолерантна позиція завжди привабливіша, а отже й популярніша, ніж толерантна. Ненавидіти – завжди більш сексі, аніж примирюватися. І популісти це добре відчувають.

До цього ще й ціла система виховуваних (до речі, так само століттями, наче якісь антивино або антисир) психологічних упереджень щодо тих країв «по інший бік прірви», де ліберальна система таки перемогла й утвердилася, зокрема, до Европи. Українське суспільство, як жодне інше з сусідніх (російського не враховуємо, воно аномальне) схильне до стереотипів і штампів. Вживання слова «Европа» обов’язково тягне за собою епітет «сита» і ставить його попереду. Все, на цьому дискурс вичерпується. Усе, що можемо сказати про Европу – вона сита. Чого тут більше – незнання, заздрости чи зневаги? Ми сьогоднішні – це особливо складний клінічно випадок якнайхимернішого поєднання комплексу меншовартости з манією величі. І з цим щось обов’язково слід робити.

6

Останніми місяцями я час до часу замислююся над феноменом чи не всезагальної, такої, що навіть з усіх шпарин і дірок сичанням вилазить, ненависти українців до свого чинного президента. Гаразд, я погоджуюся, що ніхто не може бути якось особливо захоплений ним, підстав для цього він нам і справді так і не подарував і, судячи з усього, вже й не подарує. Але ця повсюдна ненависть?

Мені здається, найбільшою провиною громадянина Юща в очах усього українства є не розплямкана свобода і не відсутність політичної волі до реальних змін, і не вкрай незґрабне поводження з правильними загалом ідеями, яке лише компрометує їх, а той факт, що він так нікого й не посадив. Цьому народові, виявляється, справді хотілося розправ і коли він їх не отримав, то поступово зненавидів того, хто їх гальмує. Утім, я не можу повірити, що тоді, в листопаді та грудні 2004 року, ми всі стояли на Майдані за те і тільки за те, аби когось там пересадити. Хоч тепер з усього випливає, що так, що, виявляється, саме це було мотивацією номер один для тих сотень тисяч просвітлених і рідкісно красивих людей. Не власна свобода, а чиясь в’язниця. Так, громадянин Ющ і справді підлизувався до них, він таки багато разів повторив, що «бандити сидітимуть у тюрмах». Це звучало безвідповідально, бо неконкретно, і ні до чого не зобов’язувало. Які саме бандити, якого рівня? Фальсифікатори виборів? Чи викрадачі шапок? Чи перші й другі в одній особі? Чи якісь просто кишенькові злодії? Виявилося, однак, що з усіх гасел Майдану саме це здалось українському народові наймилішим. І тепер він не може подарувати Ющеві саме цього – саботажу репресій, чи кажучи модно, висадки на посадках. Але – чорт забирай – невже це справді вони, вкотре запитую себе. Такі гарні й волелюбні на Майдані, невже вони для того все це вистояли, ділячись навіть із супротивниками хлібом і теплом?

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!