Маріус Івашкявічус
Червень 2007

Цивілізація Вержболова

Загадка

«Все нове – лише до Вержболова, що нове тут – там вже не нове»*.

Так звучала дуже популярна на початку XX сторіччя в Російській імперії приказка. Згодьтеся, що за сто років майже неможливо зрозуміти, що вона означає, як неможливо зрозуміти й протестну заяву двадцятирічного Владіміра Маяковського в російській пресі в 1914 році:

Час уже збагнути, що «бути Европою» для нас не означає рабськи копіювати Захід або ходити з підтяжками, що їх нам перекинули через Вержболово, це тільки зосередити сили, як це робиться там.

І, нарешті, третя мистецька згадка про таємниче Вержболово в датованому 1913 роком вірші «Росії» молодого російського символіста Ільї Еренбурґа, що тоді жив у Парижі:

І якщо коли побачу знову

Й носіїв, і напис «Вержболово»

<...>

Осягну, який перед тобою – бідний і малий,

й скільки за ці роки розгубив.

Тут мова про Росію. З російською самоіронією та російською ностальгією. Тільки от що то за «Вержболово» – власна назва, перетворена на загальну, вирвана з контексту, що був тоді добре відомий кожному хоч трохи освіченому громадянинові імперії?

Не випробовуватиму далі читачевої терпелячости. Вержболово – це залізнична станція в царській Росії. Величезна, показна, що величчю поступалась лише тогочасному вокзалові в Петербурзі й була розташована на кордоні двох імперій: Російської та Німецької. Станція, на якій прощалися з Росією і поверталися до неї царі, поети, дисиденти й прості громадяни величезної імперії, що не залишили по собі хоч якихось яскравих слідів, лише ту, передавану із покоління в покоління, російську зневагу до своєї безмежної батьківщини, що поєднана з безмежним смутком...

Відступ

Моє дитинство минуло у вісімдесятих роках минулого століття. Одним із основних маршрутів мого дитинства був маршрут Молетай–Кібартай1. Молетай – це невелике містечко у Східній Литві. Кібартай – містечко майже таке саме за величиною на південному заході, поблизу кордону із Калінінградською областю – отже, в іншому кінці Литви.

У Молетаї народився я. У Кібартаї жили мої дід і баба.

Вся рідня найчастіше збиралася в Кібартаї. Батьків брат із північних околиць Литви, сестра з-понад моря. Із трьох країв Литви приїздили у четвертий.

Дід, якого називали зменшеним Дідуньо, колись працював начальником залізничного вокзалу. За моєї пам’яті він уже був тільки квітникарем, що дбав про свою шкляну теплицю й привозив паростки найрідкісніших троянд з усіх квіткових виставок тодішнього СССР.

Баба, яку всі звали зменшеним Бабуня, колишня фельдшерка і завідувачка залізничної амбулаторії, в моїй пам’яті найчастіше порядкувала лише на своїй кухні.

Цегляний будинок, у якому вони жили, був розташований на вулиці Ґорького й привертав увагу особливо веселими кольорами. Певно, колись його штукатурка була цитринового кольору. У моїй же пам’яті він залишився помаранчевим.

У дворі за трояндовою теплицею росли яблуні, груші, сливи й абрикоси. Ще далі – аґрус і смородина. Найяскравіше пригадую себе в кущах аґрусу.

Біля самого помаранчевого будинку розташувалася презентабельна...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!