Вадим Арістов
Грудень 2009

Україна в пошуках «Русі»

Найреальніше в історії – міти!

Києворуський міт для України ніколи не стане важливішим за міт козацький, що був фундаментальним у процесі української націогенези. Проте, не забуваймо, що саме києворуське минуле, що його «присвоїла» Україна, забезпечило повноцінність і самостійність її національної історії. Незалежність України покликала до нового життя українську національну історію, яка, взорована на схему Михайла Грушевського, відкинула радянську тезу про Київську Русь як «триєдину колиску» і знову поглянула на неї як на «Давню Україну». Протягом останніх майже двадцяти років «полемічні бої» за історію Київської Русі точилися не тільки під кутом зору «правильного розставляння акцентів» (як у випадку з історією козацтва, «українськости» якої ніхто не ставив під сумнів). Тут ішлося про підтвердження самих «прав власности» на неї: про те, щоб Рюриковичі стали «українськими князями», києворуська література – «давньоукраїнською», билини російської півночі – «українськими». Цей же настрій підхопила й антропонімія: в деяких «справжніх українських» родинах дітей почали називати давньоруськими (чи стилізованими під них) іменами, як-от Ярополк чи Ярославна.

За цей час назбиралося багато розмаїтих форм репрезентацій ідеї україно-руської споріднености. Без уваги до «гривневих портретів» можна (але тут навряд чи потрібно) згадувати численні фестивалі, присвячені руським/слов’янським мотивам; популярні та навчальні видання; «паломництва» чи просто увагу до києворуських святинь і сучасних пам’ятників тодішнім діячам; відображення руських мотивів в українському сучасному мистецтві, численні ґалереї історичних портретів (у певний спосіб вибраних і підписаних) тощо. Ці та інші форми репрезентацій поєднують в одному ряду символи києворуської доби з пізнішими символами, що тісно пов’язані з «українськістю». В результаті свідомого чи несвідомого «споживання» цих репрезентацій виникає метатекстуальний «загальний образ» Київської Русі в свідомості українського громадянина. І він досить «український».

Мимоволі, з витворенням українського культурного (освітнього тощо) поля, незалежного від Росії, погляд на всю минувшину сучасних українських земель як на «українські старожитності» стає дедалі монопольнішим. Але щось подібне відбувається і в Росії: тоді як українські школярі дізнаються про «давньоукраїнських князів», російські – вивчають історію «Давньої Росії». Складається враження, що сама Київська Русь щезає, а замість неї з’являються «давні» україни, росії чи, може, навіть білорусі; вони ніби звертаються до одних подій і постатей, котрі, однак, виявляються досить несхожими в національних прочитаннях.

Специфічно вітчизняним є «українське прочитання» такого феномену, що його часто некоректно іменують Галицько-Волинською державою. Услід за схемою Михайла Грушевського ця «держава» в рамках підручників і нормативних курсів історії стає самостійною ланкою «перетікання історії» від Київської Русі до незалежної України. Ба більше, навіть згадана некоректна назва політичного комплексу з галицьких і волинських земель в XIII – першій половині XIV століття у шкільних курсах іноді поступається патосному «Українське королівство». І Україна здобуває зайвий шанс на самоствердження: як у всіх добропорядних европейських країнах, і у нас, бачте, було своє королівство.

Останнім часом «києворуське питання» в колах української інтеліґенції та політиків одержало нове дихання. Цьому посприяли декілька подій і дат. По-перше, це чергова, хоч і не дуже кругла, річниця хрещення Русі – 1020 років. Якщо 1988 року основні святкування відбувалися в Москві, то тепер Київ мав можливість задовольнити свої амбіції і відсвяткувати «своє» свято у себе. Кияни та гості столиці мали змогу, зокрема, бачити на біґбордах безапеляційний вирок: «Україна – спадкоємиця Київської Русі». По-друге, києворуське минуле вкотре посідає чільне місце в геополітичних суперечках...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!