Ярослав Грицак
Квітень 2014

Україна витримає і це випробування

Теза про розкол України не нова. Вона нараховує щонайменше 20 років, і чи не вперше її оголосило Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) у своєму аналізі української ситуації 1993 року. Це був рік першої великої української кризи, коли Україну заливала рекордна інфляція, а донбаські шахтарі своїм масовим страйком домоглися дострокових президентських виборів. ЦРУ виступило тоді з прогнозом, що Україна стрімголов рухається до громадянської війни між україномовним Заходом і російськомовним Сходом, супроти якої  (цитую майже дослівно) Юґославська війна буде виглядати як невинний пікнік.

Президентські вибори відбулися влітку 1994 року. Почасти вони підтвердили аналіз ЦРУ: виборчі поділи чітко збігалися з поділом на україномовний Захід (що голосував за попереднього президента Леоніда Кравчука) та російськомовний Схід (що віддав свої голоси за Леоніда Кучму, який виграв вибори). Карта з цим поділом увійшла потім у книжку Гантинґтона «Конфлікт цивілізацій» як ілюстрація до його головної тези – конфлікти майбутнього матимуть цивілізаційний, а не міжнаціональний характер. Як уважав Гантинґтон (одразу скажу, доволі неточно), україномовний Захід уособлював католицьку західну, а російськомовний Схід – православну східну цивілізацію, а ціла Україна виступала класичним прикладом так званої «розколотої країни» (cleft country).

Однак усупереч прогнозам ЦРУ, вибори 1994 року не завершилися ні громадянською війною, ні розколом. Відтак ситуація, схожа на 1993–1994 років, повторилася ще не раз. Найвиразніше вона виявилася під час чергових президентських виборів і спровокованою ними Помаранчевої революції 2004 року. Тоді теж здавалося, що Україна перебуває на межі розколу, тепер між «Україною Ющенка» та «Україною Януковича». На щастя, і цього разу Україна пережила кризу цілою і неушкодженою.

Українці вже звикли жити з такими прогнозами, подібно до того, як хвора людина звикає до лікарського діягнозу. Тільки що українська хвороба, ймовірно, не є смертельною: Україна колеться, але не розколюється. Вона є відносно стабільною політичною спільнотою. До такого висновку дійшли соціологи ще 1994 року, коли пробували аналізувати українські поділи глибше. Цей висновок вони повторювали і пізніше. Зокрема, я разом з колеґами протягом майже двадцяти років проводимо порівняння між Львовом і Донецьком – двома містами, які уособлюють в Україні два протилежні центри політичної мобілізації відповідно Заходу і Сходу. Наш висновок: відмінності різниці між цими двома містами є драматичними, а не трагічними. Попри чималі відмінності їх об’єднує бажання жити в одній країні. Нарешті, від початку 1990-х років в Україні здійснюється соціологічний моніторинґ, що містить зокрема запитання: «Якби сьогодні дійшло до повторення референдуму 1 грудня 1991 року про політичну незалежність України?». Від того часу Від цього часу і дотепер немає ні року. ні місяця, коли більшість населення України не підтримала б ідею політичної незалежности – і то в навіть під час найгостріших політичних криз, як-от 1994 чи 2004 року.

Інакше кажучи, впродовж усієї української незалежности в Україні існує чіткий консенсус виразної більшости щодо країни як єдиної і незалежної держави. Втім, на цю обставину мало хто зважає. По-перше, вона є не надто масмедіяльною: добрі новини не цікавлять мас-медія. По-друге, українським політикам вигідно експлуатувати внутрішні поділи. Внесення у їхні виборчі програми вимоги захисту української (чи російської) мови або ж тих чи тих історичних символів (як-от український націоналіст Бандера чи Ленін) дає ґарантований електоральний успіх. У кожному випадку, теза про «розкол України» часто є складником ідеологічного диму, який пускають нам в очі, аби відвернути нашу увагу від інших проблем.

Від декількох років я і декілька моїх колеґ говоримо про те, що Україна має поважніші проблеми не з ідентичностями, а з цінностями. Бо ідентичності в Україні, хай там як, забезпечують її існування як стабільної політичної спільноти. Однак набір цінностей, які сповідує більшість українського населення – і то байдуже, на Заході чи на Сході – не дає змоги проводити в Україні радикальні політичні й економічні реформи. Це є цінності т. зв. «закритого суспільства»,що в ньому панує почуття страху і недовіри, а головним бажанням мешканців є знайти безпеку для себе і для своєї родини.

Тому кожен відповідальний політик чи відповідальна партія, які коли-небудь прийдуть до влади, повинні подбати про зміну ціннісного клімату в Україні. Ці зміни забезпечуються у першу чергу піднесенням економіки. Але цей господарське зростання не буде сталим, якщо не приділити достатньо уваги гуманітарним чинникам (культурі у найширшому значенні, зокрема тому, що німці називають «подоланням історії»).

Ці тези не є ані новими, ані ориґінальними. Вони повторюють висновки світового дослідження цінностей (World Values Survey), яке проводиться від початку 1980-х років і вже охопило більшість (85%) населення світу. Відповідно до цих висновків, «історія має значення». Вона визначає траєкторію розвитку, якою рухається та чи інша країна. Але історія не є в’язницею: за наявности сильної політичної волі еліт і консенсусу в суспільстві її можна подолати. Приклад такого подолання подає не лише моноетнічна Польща, але й Іспанія, розколота не менше, аніж Україна.

Україну було залучено у це дослідження ще в 2000-х років. Порівняння даних із початку і кінця цього десятиліття показує важливу тенденцію: окрім того, що в Україні домінують цінності «виживання», помітно й виразний рух до цінностей «самовираження». Під цим оглядом вона становить разючий контраст до Росії, де такого руху зовсім не спостерігається – навпаки, Росія зеволюціонувала у протилежну сторону. Це ще раз підтверджує тезу про те, що прихід до влади Путіна наприкінці 1990-х не був лише політичною маніпуляцією – він справді відповідав настроям більшости росіян.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!