Ольга Дем'яненко
Вересень 2013

Університет ізсередини: антропологічні нотатки

Частину другу статті читайте у числі 1-2 (195-196), 2014, а частину третю - у числі 3-4 (197-198), 2014.

Нескінченні і безсмертні прохідні

Це мій універ, я тут працюю вже понад десять років.

Це я, тутешня викладачка, «катедральний планктон», утім, на умовах більш-менш вільного пересування, а не восьмигодинного робочого дня, а це вже привілей.

Це він, чоловік у камуфляжній формі, що сидить, відкинувшись на спинку стільчика і широко розставивши ноги в армійських берцях. Він демонструє свій пах, а на обличчі його лежить сонна байдужість.

Це прохідна універу, серйозна, з вертушкою (ледь не з вертухаями, промайнуло в голові). Поруч скляна будка з віконцем, і якщо вертухай сидить у ній, то може заблокувати вертушку. Я бачила кілька разів, як вони цим користалися. Втім, у будці тісно і, мабуть, душно, тому вертухаї найчастіше палять надворі і триндять по мобілках, або стоять-сидять-розвалюються поряд із вертушкою.

Як, ви не знали, що в українські університети не можна заходити без посвідчення? Навіть якщо це не суцільна споруда на головному майдані міста, а щось на кшталт кампуса, однаково все це добро обнесене височеньким парканом із кількома віконечками-прохідними. І якщо тобі треба завести «на територію», наприклад, дитячий візок, то не будь-яка прохідна до цього придатна, а лише одна, тож чимчикуй півтора кілометри в обхід.

Ну от, де я зупинилася? Заходжу я через прохідну свого університету, а він сидить і майже спить. Я вже практично проминула його, і раптом за спиною рявкають

-    Придд’являєм!

-    Прошу? – повертаюся.

-    Пропуск придд’являєм, шо, нєясно?

-    Добрий день, – кажу. – Це ви мені?

-    Ну а кому? Пропуск, шо тут нєпонятного?

-    А чому ви зі мною так грубо розмовляєте? – розгублено питаю я. На жаль, ці мої типові інтеліґентські відмовки завжди безпорадні й не помічні. Ніяк не вдається виробити влучнішу відповідь на такі наїзди.

-    А шо такоє! Я вас нічєм нє оскорблял! – ніби заскочено вишкіряється дядько, проте ніяк не міняючи пози й далі плекаючи статус свого паху.

Нема на те ради. Він не буде дивитися в моє посвідчення, слухняно демонстроване з відстані в десяток метрів. Він не те, що встане чи вирівняє спину, він навіть очей не розплющить. Але йому треба, щоб я спинилася, послухалась і полізла в торбу по документ, бо такий порядок.

А ще була історія, коли я здуру приїхала в універ велом. Та ще й не сама, а з подругою, тобто, ми обидві були на велосипедах. Оце була дивина – неначе ми були не на велосипедах, а на слонах! Уся охорона дружно вивалила подивитись на таке диво. Але ми хотіли всередину, «на територію» – і ось тут уже найшла коса на камінь.

-    Куда, куда ви з велосипедами? Нє положено!

-    Я працюю в цьому університеті, то чому не можна?

І раптом звучить несподівана і феєрична відповідь. От такої не очікували, чесно.

...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!