Університет ізсередини: антропологічні нотатки (Частина 2)

Ольга Дем'яненко
Вересень 2014

Початок цієї статті - частину першу - читайте у числі 9-10 (191-192), 2013, а завершення - частину третю - у числі 3-4 (197-198), 2014

«Хто в нас головні?»

Ох, і люблять же в моєму універі паради! Це ж просто найголовніша наша (тобто викладацька) робота — раз на рік, напередодні навчального року промарширувати тисячоголовою колоною перед ректорською трибуною. На той парад явка настільки обов’язкова, що за пропуск ліплять догану із занесенням в особову справу, чесно! Універівське начальство стоїть на трибуні (ех, Мавзолею бракує) і поблажливо оглядає своє «хазяйство». Повз них нескінченною живою стрічкою рухаються факультети, згідно зі строгою ієрархією, із професійно змайстрованою факультетською символікою. А коли колона якогось факультету наближається до трибуни, гучномовець піднесено-врочисто оголошує його назву і найголовніші досягнення. І тоді натовп кричить «Ура!», махає прапорцями і запускає в атмосферу різнобарвні повітряні кульки.

Я відчуваю до цього «радянського» парамілітарного ритуалу особистий пацифістський спротив, проте наловчилася конвертувати його в антропологічний інтерес. Ось і цього разу прямо до моїх вух котиться прецікавий діялог. Шикується моя катедра, займає раз і назавжди визначене місце у складі факультету (порядок — наше все) — між філософією та фізкультурою. І раптом один із професорів запитує: 

— А хто в нас іде попереду — студенти чи викладачі?

Питання не з простих. З одного боку, саме студентство нагородили нести всі важучі й незручні транспаранти і знамена. Все це добро, безумовно, має їхати попереду, так лаштується колона. 

— Але що ж це виходить? — гуде басом той самий професор.

— У нас попереду студенти, значить, вони головні? А я думаю, що це викладачі головні. Студенти в університеті тимчасові. А ми тут постійно…

Народ примовкає розгублено. Студентство переминається, чекає якогось вироку. Зрештою декан дає відмашку:

— Ну звичайно, ви маєте рацію, Володимире Петровичу. Ми тут головні. Вони просто транспаранти попереду мають нести. Не хвилюйтеся, це ж ненадовго…

Професор набурмосений, інші неголосно, але гаряче дискутують. Проблема «правильного шикування» і «хто тут головні», вочевидь, зачепила багатьох. Стою собі і пригадую, як довелося потрапити в Берлін, у Вільний університет. А там саме нагодилася відкрита лекція відомого філософа Гомі Бгабга, одного з живих класиків постколоніяльної теорії.

Я прийшла на лекцію за чверть години до початку, але в залі вільних місць уже не було, якщо не рахувати півтора десятка стільців у першому ряду, позначених папірцями «Не займати». Зрозуміло, думаю, стільці для ректорату-деканату, керівництва та інших почесних гостей.Народ прибуває, вже й на східцях, і на підлозі ніде сісти, а ті стільчики так і лишаються порожніми. Нарешті представляють і Гомі Бгабгу, — заходить шляхетний сивий індус у національному строї, зала ентузіястично аплодує стоячи, потім овації стихають. А стільчики попереду все ще порожні.

Нарешті виходить деканка і виголошує коротку промову. «Ми запросили Гомі Бгабгу, — каже деканка, — на честь початку навчання на нашій маґістерській програмі нової когорти студентської молоді. Цю лекцію присвячено їм — тим, що пройшли неабиякий конкурс, проявили гіпернаполегливість та супервмотивованість, і тепер учитимуться в нашому університеті». А далі вона по черзі називає імена, засоромлені дівчата і юнаки вервечкою заходять у залу і займають «заброньовані» стільці першого ряду. Їм аплодує авдиторія, їм аплодує Гомі Бгабга. Всі стільці призначалися їм. 

Потім була блискуча лекція філософа і прецікава дискусія, і все інше. Але епізод зі стільцями повністю перевернув мої уявлення про «університетський порядок». Я не ідеалізую чужу країну і не очорнюю свою. І взагалі, не в стільцях справа, так само і не в парадах. А в тому, чи можна підважити влади й ієрархії в освіті, чи можна помислити альтернативу чинному порядкові? І якщо так, яка критична маса таких думок і теорій потрібна, щоб і відповідь на питання «Хто тут головні?» виглядала якось по-інакшому? 

Про (гм-гм!) плаґіят

Я викладаю гуманітарний предмет, тож люблю пропонувати студентству замість іспиту написати ґрунтовну письмову роботу (щось на кшталт аналітичного есею). І хоча таке завдання суттєво видовжує мій робочий час (читати, коментувати, пояснювати, читати відредаґоване), я все ж переконана, що здатність ясно, логічно і критично мислити можуть показати лише тексти, і аж ніяк не тести. Звісно, я зважаю на їхній фах і розумію, що не можу очікувати від студентства факультету комп’ютерних наук таких самих за якістю текстів, як від соціологічного чи філософського факультету. Але й далі вперто наполягаю на написанні есеїв. 

Типові студентські творчі роботи, які потрапляють до моїх рук, можна розкидати на кілька купок. У першій — більшій — опиняться тексти різної якости, але всі скачані з інтернету. Кращі з них виявляються фраґментами наукових монографій або розділами підручників, науковими статтями; інші — це вже чиїсь студентські реферати, щедро розсипані по мережі. В меншій купці опиняються роботи самостійніші чи вдаліше скомпільовані, проте повністю самостійні роботи трапляються, на жаль, нечасто.

Прикметною є також реакція на мої звинувачення у плаґіяті. Сучасному студентству, що професійно готується, наприклад, до програмування, якось особливо складно повірити у спроможність викладачки-гуманітарійки користуватися Ґуґлом для перевірки на плаґіят. Вони щиро дивуються, коли я завертаю назад їхні роботи із позначкою про інтернет-джерело: дивляться на мене такими очима, неначе я дістаю з капелюха білого кролика. В них зачудовані обличчя, і пояснення теж наївно-дитячі. А як чудесно вони виправдовуються через електронну пошту! Я навіть зберігаю один такий лист (пунктуація авторська): 

Так, я винна! свідомо згодна! і вибачаюся! але хочу уточнити, що в своєму есеї я використала лише кілька чужих речень (загальним об’ємом приблизно в абзац), але я зробила це не з метою обхитрити Вас або уникнути власної роботи! адже у всьому іншому я висловила суто власну опінію! просто ці речення були схожі на мої думки і красиво сформульовані, і я вирішала їх використати! Тепер зрозуміла, що не варто було! Перепрошую! Прошу дозволити мені не писати новий есей, а виправити скопійований текст та мій власний, адже для нового есе потрібні нові думки, а їх в мене з приводу цієї теми немає… Сподіваюся, ви правильно мене зрозумієте і не будете гніватись! З повагою! 

Але найголовніше не те, що моє уміння виявляти плаґіят видається їм схожим на магію, хоча досвідченим викладачкам і викладачам часто й Ґуґл не потрібен, щоб припустити плаґіят у студентських текстах. Вони найчастіше щиро не розуміють, що «в цьому такого», в чому проблема, чому плаґіят — це погано? І ось тут я не впевнена, як відповідати. Гублюся. Як пояснити їм, які арґументи використати, до яких цінностей апелювати?

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!