Григорій Грабович
Квітень 2017

Уявімо собі на мить...

Уявімо собі на мить, що українці є однією сім’єю. Це велика і дружня родина. У ній панує любов і злагода. Усі поважають один одного. Не сперечаються, а дослухаються до думки кожного. Не крадуть. Не ображають нікого. Не обманюють і не використовують інших. Поганих слів не вживають. Усі є добрими і щирими. Безкорисливими і співчутливими. Працьовитими і чесними. Люблять свій край…

З інтернету

Ніша, яку собі промощує «Харків–1938», новий роман Олександра Ірванця, що його «Критика» презентує тут у декількох уривках, вже засвідчена і всіляко описана як різновид альтернативної чи пак уявленої історії (з фантастикою чи без, з такою чи іншою ідеологією або й без неї), вже давно є великою частиною літпроцесу. (У трампівській Америці, де це пишу, напористість альтернативної правди і реальности зокрема відчутні; і ліки на це також випрацьовуються.) Щодо української альтернативної історії, то вона ще в зародковому стані. Це й не дивно, адже донедавна на неї була державна монополія (істмат,  діямат тощо, тобто будь-що, але не та історія, якої потребуємо), і її приватизація, тобто писання тієї історії, якої буцімто якраз і потребуємо, затягувалося. Але процес пішов. Уже була «Дефіляда в Москві» 2000 року (її, щоправда, не читав, тобто почав, але кинув — not my cup of tea…), і сам Ірванець у «Рівне/Ровно», 2001, випробовує цей модус на вужчій канві свого рідного міста, яке перетинає стіна, але де своє, рідне і чуже якось химерно перемішуються, і доводиться жити в одному і в другому водночас. Оцей поділ України на достеменно східну і західну вимальовувався тоді лише в мікрокосмі (Рівне як такий собі провінційний міні-Берлін), але й там була своя прозірливість. Бо з часом ця дійсність викристалізувалася, обидві України виструнчилися і змінили свої пропорції: західна стала набагато більшою і менш совковою, а східна навпаки. І немовби на хвилі тих змін, коли за кожним сквером, відчищеним від Лєніна, — ну, може, не за кожним, але в якійсь пропорції, може, за копу скверів і вулиць абощо — з’являвся твір про Україну без совєтів, без совка, а бодай про УПА в боротьбі зі совком, і назрівав глобальніший зсув, тобто гадка, що можна, хай на мить, на довжину короткого роману, уявити собі Україну, де совєти не виграли, де бій під Крутами був не поразкою, одвічним українським мартирологом, у якому молоді курсанти і вільні козаки загинули в нерівному бою із московською ордою, а, як довідуємося від шкільного викладача, провісником загальної перемоги, чимось на кшталт cudu nad Wisłą для поляків:

— Тож після «дива під Крутами» у січні 1918 року, коли українське військо, підійшовши на допомогу студентам та гімназистам, дало першу повноцінну відсіч російським інтервентам, невдовзі з півдня долучилася об’єднана армія Нестора Івановича Махна та Артема Сергіїва. Західний напрямок у той час захищала армія УГА, якою командував наш теперішній Президент. Спільними силами було досягнуто перелому в бойових діях на Чернігівському напрямку. Підніміть руки, у кого батько воював на тому фронті. О, бачите, майже в усього класу!

Ano, to je ono, як сказали би пражани: історія є такою, якою вона мала би бути, де українці згуртовані і переможні, де війна з Росією, що розпочалася 1917 року, закінчується нашою перемогою, де, як каже тост, Бог з нами і хрін з ними. У такому ключі всі подальші деталі вповні ймовірні: Гетьманом-Президентом нової У.Р.С.Р. (Української Робітничо-Селянської Республіки зі столицею у Харкові) є Євген Коновалець (він же під час переможної війни з Росією очолював УГА (Українську Галицьку Армію)), де син Михайла Коцюбинського, Юрій (що у цій поганій, не нашій версії історії був більшовицьким комісаром і насаджував совєтську владу і від її рук загинув), є головним героєм роману, Юрієм Коцюбою, полковником СБУ, який віддано служить цій іншій, хорошій У.Р.С.Р., і багато подібного.

Узагалі-то, місце дії — Париж, Київ, Харків (та інші місця в У.Р.С.Р. і за її межами), а головне — час дії: кінець квітня і початок травня 1938 року. Справа в тому, однак, що цей новий хронотоп не збігається з акме сталінських репресій, як нас вчить історія, а зображує час розквітання нової, сильної та справедливої України, і тут головним сюжетом роману, бодай на поверхні, є всенародний карнавал, на якому вкотре святкуватимуть день перемоги над Росією — 9 травня 1920 року. Щоб це було ймовірним, звісна річ, інші справи також мусили піти іншим трибом: у цій же Росії лідером є не Сталін, а Кіров (справи пішли інакше 1934 року) і столицею є Кіровоград (після Петрограда, Ленінграда і Сталінграда — якось не таланить їм із найменуванням столиці, як і зі створенням Совєтського Союзу). У Німеччині канцлером є не Гітлер, а Ернст, і не Рем (Röhm), a Тельман (Thälmann), так, той же проґресивний лідер німецької комуністичної партії, який узагалі веде політику на зближення німецько-українських геополітичних інтересів. В Італії успішно веде свою країну до світлого майбутнього Беніто Мусоліні — також позитивно налаштований до України. Польща має свої проблеми — війну з Литвою, хоч капості українцям робить: штучний голод, що відбувся на Волині. В Україні 1932–1933 роки також були складні: певні чистки щодо не зовсім лояльних, але про це люди говорять нерадо: адже це проблеми росту і ствердження нашої державности.

Отже, фантастика, але не до кінця. Те, що велика реальність завжди базується на щораз меншому і врешті дрібному складнику (як у цій притчі, що через брак цвяха і підкови втрачено битву), — це факт (як любили казати совєти), а не фантастика. Головне, однак, у «Харкoвi–1938» те, що плетиво реального і уявного тонко вмонтовано в загальну літературну або літературно-історичну канву, яка відтак стає основною фактурою твору, і цей монтаж підносить чи виводить твір за його звичні та наявні жанрові межі. Бо, на перший погляд, жанр «Харкoвa–1938» — це трилер, у якому під поверхнею святкування чергового Дня Перемоги — отого архетипного карнавалу, що його ми чи не вперше подибуємо на «святі воскресаючого духу» напередодні незалежности, — відбувається темний замах на його основу, тобто приготування атентату (як у знаному фільмі «День Шакала», 1973) на очільника держави, тут не де Ґоля, а Гетьмана-Президента Коновальця. Але хоч би які були перипетії того теракту (його ускладнює факт, що в той самий час із державним візитом наближається канцлер Німеччини Тельман на дирижаблі «Гінденбурґ», і читач, мабуть, пам’ятає, що там сталося, але це в іншому вимірі) і хай би який був цікавий цей трилерський наратив, осердям твору залишається монтаж, у якому літературні постаті, їхні життя, топоси, долі або карми вимірюють, хоч у мінливій формі, реальність цього світу. Якщо ідея «держави слова» є одним із найвідоміших українських гасел раннього ХХ століття через свою проєкцію літературної дійсности на політичну, то у цій же державі У.Р.С.Р. дослівно все, що ми надибуємо, випромінюється від цього центрального літературного (принаймні літературно-культурного) топосу.

Роман так і розпочинається віньєткою, в якій Винниченко, елеґантно вбраний і на елеґантній приморській дачі, в Таганрозі, ремствує, як йому нудно бути державним пенсіонером у позолоченій державній клітці. (Цікаво, що він насправді вибрав би: Таганріг під Коновальцем чи Мужен на Рів’єрі?) На столі перед ним лежить його щойно закінчений опус «Слово за тобою, Кірове!». А шкільний викладач, чиї слова ми чули, — це ніхто інший, як Віктор Петров, архетипний подвійний аґент, який тепер лояльно працює на СБУ. На сторінках роману постійно діють відомі нам постаті, хоч завжди в дещо інших обставинах та іпостасях. Це — парочка Ніколай Ґумільов і його дружина Анна Ахматова, які приїжджають із Росії поцікавитися новою українською дійсністю, але як на зло, наша прикордонна служба конфісковує в них кокаїн і відсилає їх назад. Є іще одна парочка — Міхаіл Булґаков і Олеся Бузина та їхні пригоди в київському парку. Є ще двоє американців (вони не пара): Ернест Гемінґвей і Генрі Мілер, які приїжджають до Харкова на карнавал, але якось уночі натрапляють на чотирьох п’яних українських письменників (Остапа Вишню, його брата Василя Чечвянського, Аркадія Любченка та Валер’яна Поліщука), і зав’язується бійка, яку провокує та четвірка і яку нібито й виграє, але точно не за джентльменськими законами гри. Постійно чуємо про роботу Леся Курбаса, і в повному кадрі діє Михайль Семенко, який іще й грає роль доброго дядька для безпритульного хлопчика. Коли вже мова про кадри і міжнародну співпрацю (а не сутичку напідпитку), то визначальною є співпраця між Олександром Довженком і Лєні Рифеншталь над новим спільним кінопроєктом: адже обоє режисерів є великими майстрами державної пропаґанди.

Лейтмотивом у монтажі «Харків–1938» — і його, точнісінько як кіносценарій, побудовано на швидкому, калейдоскопічному русі сцен і подій — є ідея, що деякі речі, тобто люди і їхні долі чи карми, настільки фундаментальні, так закорінені у глибинний сенс буття, тобто такі унікальні й автентичні, що кожна версія їхнього життя заявлятиме про це: хоч би яку альтернативну історію ми вичакловували, а вона таки буде в основному повторювати себе, як це бачимо в чудовому німецькому фільмі Тома Тиквера (Tom Tykwer) «Лола біжить» («Lola Rennt», 1998). (Про питання волі та вибору, детермінізму й карми, кардинального впливу дрібнички на глобальні питання хотілось би багато тут написати, але це іншим разом.) Отже, у «Харкові–1938» Петлюра приречений бути об’єктом атентатів, які не вдаються, але повторюються і повторюються, мов якийсь злий сон, кошмар, мітичне вічне повернення, що своєю архетипністю нагадує, може, про первісну травму, яку перший реальний атентат завдав колективній психіці. Довкола цього, звісно, також існує спокуса сатири і стьобу, і тут, власне, діє інтриґа, бо здійснює ці атентати тріо аґентів, якими керує той же Коцюба. Їх звати Степан, Олег і Олена (читач, мабуть, може розшифрувати, про кого мова), і те, що вони роблять, як каже Коцюба, має подвійне дно:

— Повертатися маєте вже. Ваша справжня місія — інша, ви ж пам’ятаєте. Замахи й терор — лише прикриття, — полковник озирнув усіх трьох. — І ще, Олеже. Передайте батькові у Празі, що коли він і не захоче повертатись в Україну, та ми все ж сподіваємося, що він забажає завершити земний шлях в українській землі. Бо цвинтарі в Европі надзвичайно дорогі. Це мене просив переказати через вас сам Гетьман-Президент.

Як видно з останньої ремарки, перетин між реальністю і альтернативною реальністю постійно встановлюється, і це також підтверджують перші слова Коцюби, коли він вітає Степана: «Маю для вас приємну новину. За львівську акцію готується указ про присвоєння вам звання Героя України». Що має бути, таки відбудеться. Скажімо, Хвильовий, який визначав думку Українського відродження за совєтів, також має ключову ідеологічну функцію у цій У.Р.С.Р. Ця закономірність також проєктується на моменти не описані, але немовби передбачені в романі. Коновалець сповіщає, що під кінець травня він відлітає з офіційним візитом до Нідерландів, де між іншим відкриватиме спільну українсько-голандську кондитерську фабрику, «Рещен», і що він планує зупинитися в Амстердамі, а також Ротердамі. Чи у світі, де вже немає Сталіна, ще може бути Судоплатов? Варто запитати Кінбота (його alter ego — російсько-американський шпигун Набокоф також фігурує на сторінках «Харкова–1938»).

У загальному плані (тут про це є цілі роздуми) роман мав би бути утопією. Колективістський патос, у якому його нібито написано, як підказує текст, є немовби інваріянтом українського дискурсу, який хоч би де і коли відбувався, конче його таким хотів би бачити: адже немає в світі нічого ціннішого, ніж етнічний солідаризм. Тож «Харків–1938» подає «метапоетичний» екскурс чи, точніше, свої «методичні вказівки» (ними починається четверта частина роману), які повчають нас, як треба розуміти і читати «Харків–1938», тобто зазубрювати його в школі (адже всяка високоякісна література хоче там опинитися, запитайте будь-якого члена СПУ, зокрема начальство):

Насамперед слід зосередити увагу учнів на загальній темі та ідеї роману: державній величі У.Р.С.Р., її визначній політичній ролі на Европейському континенті і в цілому світі. Підкреслювати винятковість нового соціального устрою, важливість участі в його будівництві та становленні всіх поколінь українського народу, а також усіх суспільних верств — робітників, селян і народної інтелігенції.

(Цього є більше — щоб усі добре зрозуміли.)

Попри всі ці напучування, утопією ця У.Р.С.Р., однак, не світить. По-перше, бо тут є секс, а всі ми знаємо, який він поганий, навіть у цьому поганому, історичному УРСР його не було. Тут секс є всюди, за першої-ліпшої нагоди ним займаються, іноді у вигадливий спосіб (Степан, Олег і Олена, наприклад, роблять це як ménage à trois, a trio with brio, сказав би Генрі Мілер, а він про це трохи знав). Хвильовий, фактично офіційний ідеолог цієї У.Р.С.Р., який точно має вухо Гетьмана-Президента, постійно марить про секс, навіть у передсмертну хвилину. А якщо є секс, то також передбачаються дорослі люди, а не лише діти. І взагалі, текст і підтексти тут дещо темніші, ніж те, що підказують нам бачити оті «методичні вказівки».

Іще менш утопійним (чи пак величним, красивим) є щорічний ритуал, за яким усі вищі чиновники, зокрема військові, доводять свою мужність, відвагу тощо, вбиваючи своєю ж (а чиєю?) оголеною гузницею їжака (див. розділ «День їжака», де це доволі детально описано; цей ритуал, мабуть, бере свій родовід із листа запорожців до султана, де буцімто сказано: «який ти в біса лицар, якщо не можеш голою сракою їжака вбити». Принаймні так кажуть в інтернеті; поляки мають свою подібну версію, яка ще й римується. Усе, напевно, правда, і є над чим замислитися: вміли випробовувати працездатність в далекому 1938-му.) І нарешті саме осердя роману — його центральні символічно й ритуально обрамлені цінності тепер уже не лише для лицарської верхівки, а й для всього населення, тобто введення молоді в стан дійсного громадянства, що для дівчат називається «харитизацією» (і після шикарно режисованого ритуалу, не без символічного пролиття бодай крапельки крові — а як інакше з rite de passage?), вони стають повноцінними «xаритями». Нація продовжуватиметься. Із хлопцями відбувається аналогічний процес «джеризації», в якому вони стають повноцінними, новими «миколами джерями» (чи пак «миколаджерями»?), але ритуал так засекречено, що роман його не описує, — принаймні у моїй версії я його не помітив.

Оце воно і є — істота суспільства в суспільній дії. І дальші відгомони держави слова — яка, як видно, сильно інфантильна, тобто інфантилізуюча (може, це в самій природі речі?). Для людини ззовні — чи то туриста, чи навіть антрополога — кожне суспільство чимось загадкове, тим паче, коли воно з минулого, де все по-іншому. Але у ньому, як показує «Харків–1938», також можемо побачити себе — і на поверхні, і, зокрема, у глибших, прихованих та викривлених пластах тексту. «Ухронія», тобто загальний жанр альтернативної чи уявної історії, проєктує світ, якого не було, але у «Харкові–1938» його зміст і форма підказують протилежне і через десакралізацію історії, її унікальности й телеології, її канонічних постатей відкривають можливість побачити чимало речей по-новому і призадуматися та посміятися (не останньою чергою і з власних засвоєних конвенцій та ілюзій). І може, вкотре переконатися, що Фолкнер мав рацію, коли казав, що минуле не мертве, воно навіть не минуле.

2 травня 2017, Кігеї, Гаваї

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!