Сергій Плохій
Переклад: 
Софія Грачова
Вересень 2005

Уявляючи ранньомодерну Україну

Наталя Яковенко. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVIXVII ст. – Київ: Критика, 2002.

Здається, сучасне українське історіописання є полем битви між різними політичними та науковими проєктами й підходами не меншою мірою, ніж перед 1991 роком1. Таку ситуацію важко було передбачити в 1990-х, коли комуністична історіографія в Україні (на відміну від Білорусі) відступила без справжньої битви. Перемогла національна парадигма, чільні елементи котрої було або реімпортовано з Заходу (переважно через передрук праць діяспорних істориків), або віднайдено в працях українських авторів міжвоєнного періоду, чимало з яких належало до державницької школи. Одним із наслідків такої стрімкої перемоги було те, що, хоча ідеї совєтської доби без значного опору поступилися комплексові політичних і культурних постулатів, пов’язаних із національною парадигмою, носії цих старих ідей насправді не покинули історіографічного поля. Вони просто змінили кольори (з червоного на жовто-блакитний), а замість Маркса й Лєніна проголосили новими класиками Михайла Грушевського та Вячеслава Липинського.

Сьогодні, після понад десятиліття позиціонування та перепозиціонування на полі бою, практики історичної професії в Україні поділилися на чотири основних групи. Більшість об’єдналася під прапором національної парадигми, постійно «вдосконалюваної» відповідно до вимог мінливого політичного середовища, поволі переходячи від пропаґування українського державо- та націєтворення в 1990-х до святкування Переяславської угоди в 2003–2004 роках і термінового повернення до національної ідеї після Помаранчевої революції. Тільки відносно нечисленна група все ще професійно активних істориків совєтської формації протестувала проти «надмірної» націоналізації українського історичного наративу чи намагалася пропаґувати ідеї східнослов’янської спільности і єдности. Дещо більша група критикувала пристосуванський професійний істеблішмент із позицій української державницької історіографії міжвоєнного періоду. У 1990-х також виникло невеличке, але визначне коло практиків – насамперед впливове серед молодшого покоління істориків, – котрі відкинули не лише совєтські постулати, але й догматизм, із яким більшість істориків совєтської школи прийняли та почали застосовувати національну парадигму. Ця група пропаґувала етос фаховости, відмежовувалася від прислужництва державі, притаманного історіографічному мейнстримові, та зверталася на Захід (у ширшому сенсі цього поняття, яке тепер охоплювало й Польщу) в пошуках нових методів і підходів до історичного дослідження.

Наталя Яковенко, безперечно, є одним із лідерів цієї, третьої, групи й не має рівних серед нонконформістів, які досліджують ранньомодерну історію України – «золотий вік» українського національного наративу та наукове поле, де чимало знаних українських істориків зробили собі ім’я. Вона наблизилася до ролі публічного інтелектуала чи не ближче від будь-кого зі своїх колеґ медієвістів і ранньомодерників у сьогоднішній Україні. Яковенко з’явилася на ширшій українській історіографічній сцені наприкінці 1980-х, після років перебування у відносній незнаності, коли займалася здебільшого архівною працею та публікацією документальних джерел. Її перша монографія «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття (Волинь і Центральна Україна)» (1993) вразила українського читача новизною предмета дослідження: тут ішлося про шляхетську еліту, а не про улюбленців істориків совєтської доби – селян і міщан – або козаків, головних героїв національного наративу...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!