Катажина Котинська
Березень 2003

Уявна пам’ять паралельних світів

Книжки, обговорювані в цій статті:

Юрій Андрухович. Дезорієнтація на місцевості. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999.

Игорь Клех. Инцидент с классиком. – Москва, 1998.

Józef Wittlin. Mój Lwów. – Warszawa, 1991.

Adam Zagajewski. Dwa miasta. – Paryż–Kraków, 1991.

1

У червні 2000 року в Ґданську відбулася дуже цікава дискусія на тему: «Львів–Ґданськ: досвід пограниччя»1. Один із її учасників, редактор львівського часопису «Ї» Андрій Павлишин, звернув увагу на важливий момент: унаслідок війни (й усіх післявоєнних віражів історії) від Львова залишилися стіни, вулиці й будинки, без більшости їхніх жителів, які впевнено називали б його «своїм» і відчували свою закоріненість у міському просторі. Щоб місто як культурний організм могло жити, а не лише виживати, воно мусило дочекатися приходу другого покоління нових жителів, для кого Львів став би невіддільним складником життєвого досвіду й відповіддю на запитання: «звідки ти?».

Є дві можливості почуватися в якомусь місті як удома. Перша: приїхавши туди, ознайомитися з його минулим і виробити до нього чітке ставлення, бажано позитивне. Так учинили поляки – нові мешканці Ґданська: два чи три роки тому, вибираючи найвидатнішого ґданця, вони віддали друге й третє місце довоєнним, німецьким бурґомайстрам. Звичайно, львів’янам цей шлях аж до дев’яностих років був недоступним, а пізніше – набагато складнішим, ніж для ґданців, через непросту історію українсько-польських стосунків, та, не меншою мірою, сувору заборону навіть про неї згадувати.

Друга можливість: просто прожити в певному місті все своє життя, або принаймні його визначальну для самоусвідомлення частину; то, либонь, має бути юність, – утім, залишаю суперечки про це психологам. Звичайно, бажано також мати підтримку з боку предків – інакше спрацьовує механізм, що його описав в есеї «Два міста» польський поет Адам Заґаєвський, сім’я якого в 1944 році покинула Львів:

Я провів дитинство в негарному, промисловому місті; мене привезли туди, коли мені було всього чотири місяці, й потім роками розказували про невимовно гарне місто, яке моя сім’я змушена була покинути (про Львів). Не дивно, що на реальні будинки та вулиці я дивився з майже презирливою вищістю, та і дійсности брав рівно стільки, скільки зовсім необхідно для життя.

Тому саме – принаймні так мені здається – я став невиправно бездомний...

Але повернуся до середини дев’яностих років. Уже існувала – незважаючи на всі проблеми – незалежна Україна. Минулася перша державотворча ейфорія. Можна відійти від великого – держави – й зосередитися на «малій вітчизні». Для львів’ян не останньою чергою це означає також кінець епохи тимчасовости – коли починаєш відчувати, що ти тут – «назавжди», що зникла загроза чергового переселення в інший кінець імперії. Отже, посилювалися спроби налагодити стосунки з простором, щораз частіше з’являлися питання: хто ми? звідки ми?

Саме тоді, 1996 року, Юрій Андрухович написав есей «Місто-корабель», у якому головну роль відведено Містові Лева. Це – зображення історії Львова в контексті його багатокультурности, що виникає вже з самого географічного розташування на перехресті півдня і півночі, тобто вододілу двох морських басейнів, Балтійського й Чорного, та Сходу і Заходу, тобто латинської та візантійської традицій.

Але другий шар тексту – своєрідний міт початку. Місту, яке не має леґенди про своє заснування, Андрухович приносить оповідь про розвиток і нашарування культур у Львові, якому роковано, бодай навіть через згадану географічну властивість, бути Центром і точкою відліку. Автор, правда, не приховує, що розповідає про трохи інший Львів – не той, який реально...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!