Мирослав Маринович
Листопад 2008

Вкладена мета і міра свободи

Момент, коли Провидіння обирає якусь людину для виконання історичної місії, непідвладний людському осягненню. Від людини залежить хіба почути той голос, який промовляє всередині неї, й підкоритися йому – що, як засвідчує досвід ізраїльських пророків, не завжди просто. Бо цей голос кличе зазвичай не до розкошування в царських палатах, а до великого болю і страждань.

Я не знаю, у який момент до такої великої місії було покликано Алєксандра Ісаєвіча Солженіцина. Чи не тоді, коли він чудом одужав від раку? Чи не з’явилося в нього тоді відчуття, що його позичено (Андрей Шептицький), щоб здійснити щось дуже велике: «Все повернене мені життя відтоді – не моє в повному сенсі, воно має вкладену мету». Хай там як, але голос той Солженіцин почув, настанову сміливо прийняв і доручене гідно звершив. На той час світ уже визрів до того, щоби сприйняти правду про ҐУЛАҐ – точніше, він визрів до того, щоби вжахнутися. І слово правди з уст Алєксандра Ісаєвіча почало визволяти людські душі. Відтоді світ виразно чув, як гучно забивають цвяхи в домовину ненависного Солженіцинові комунізму.

Проте у житті великих є момент, що стає для них особливою загрозою. Адже людині важливо почути не лише той момент, коли Господь кладе свою руку на її плече, ведучи на подвиг, а й той, коли Він ту руку з плеча забирає. Ні, цим я не хочу сказати, що Бог покидає людину, – завершується лише її конкретна місія, яка вимагала особливого Божого чування. Завершується блаженство, що дається гнаним за правду. Хто не помітить цього вчасно, той ризикує й далі грати роль у виставі, яка вже завершилася.

Схоже, Алєксандр Ісаєвіч цього другого моменту таки не запримітив. І цим, напевно, пояснюється увесь трагізм його подальшого життя.

Що ж, важко дається людям усвідомлення, що великими не стають – на велич їх вибирають. І коли, завершивши свою місію, ти чуєш, як Провидіння сповнює пасіонарности когось іншого, важливо відчути себе клавішею божественного фортеп’яна, якій належиться гідно зазвучати в мелодії небесних сфер, коли її торкнеться Господній палець, проте й не западати, коли палець той перестрибне на клавіші сусідні...

* * *

Що може відчувати колишній український дисидент до особи Алєксандра Солженіцина? Скажу за себе: вдячність і докір водночас. Звичайно ж, друге не має перекреслювати першого – навпаки, з відходом Солженіцина до вічности докір має маліти, перетворюючись у концептуальні констатації, тоді як вдячність має рости. Саме такого хотіли б ми щодо нас самих після нашої смерти.

Солженіцинові належиться наша вічна й нічим не застережувана вдячність, що світ іще раз почув правду про злочини комунізму. Політична пам’ять дуже короткотривала, і на час появи «Одного дня Івана Дєнісовіча» та «Архіпелагу ҐУЛАҐ» світ уже забув про зболені свідчення Віктора Кравченка – комуністичного функціонера з України, який у час стражденних нічних тортур дав собі присягу донести до світу те, що таємно чинилося в катівнях НКВД, і зробив це. Його книжка «Я вибрав свободу», надрукована в США 1946 року, мала ефект бомби й спричинила запеклу дискусію. Проте світ любить сильних та успішних, а тому магнетична постать переможця у Другій світовій війні – «дядька Джо» з його незмінною люлькою та кавказькими вусами приваблювала західних людей значно більше, ніж травмовані стражданням постаті його жертв. І про ҐУЛАҐ забули.

Алєксандр Ісаєвіч, який також присягнув перед пам’яттю табірних побратимів, що сповістить світ про їхні страждання, розітнув цю невидиму завісу мовчання:

Якби чеховським інтеліґентам, котрі все ворожили, що буде через двадцять-тридцять-сорок років, відповіли, що через сорок років на Русі буде тортурне слідство, що стискатимуть череп залізним кільцем, опускатимуть людину у ванну з кислотами, голого та прив’язаного катуватимуть мурашвою, блощицями, заганятимуть розжарений на примусі шомпол в анальний отвір («секретне тавро»), повільно роздушуватимуть чоботом статеві органи, а...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!