Доналд Фенґер
Квітень 1998

Власний голос батька соціалістичної правди

Maxim Gorsky, Selected Letters. Andrew Barrat and Barry P. Sherr, editors and translators. – Clarendon Press, Oxford, 1997, 391 pp.

«Людина – це звучить гордо!» Хто сьогодні міг би повторити цю найзнаменитішу фразу Ґорького, не відчувши в ній якоїсь фальші? Вельми спокусливо ототожнити його з його сучасниками Веллсом і Голсворсі й подивитися на нього просто як на письменника, чия популярність колись була величезною, але чия доба давно минула, чиї естетичні та політичні словники позначені ганебним тавром доби катастроф; як на постать автора не лише надміру плідного, а й надміру знайомого, надміру розхвалюваного далеко не найкращими людьми, надміру скомпрометованого. Скорше мертвого, аніж живого.

Та попри всі ці аналогії його вийнятковість залишається абсолютною. Вона принесла йому славу, спочатку в Росії, потім – і в усьому світі, яку він утримував упродовж чотирьох бурхливих і драматичних десятиріч аж до своєї смерті 1936 року, славу, перевантажену широкомасштабною значущістю в кількох сферах діяльності, у політичній та в культурній не менше, ніж у літературній.

Вона досі чекає всебічного та адекватного аналізу. Навіть її головні складники досі не стали темою неупередженого й доскіпливого розгляду. Немає жодної праці ні англійською, ні російською мовами, яка розглянула б його творчу спадщину в повному обсязі. Найкращі критики торкалися цієї теми побіжно і/або вибірково. Не існує консенсусу й щодо порівняльної вартості його творів. Він створив музейні шедеври – п’єсу «На дні», наприклад, – які належать до постійної довгочасної колекції, хай і рідко відвідуваної. Він залишив нам зразки великого й досі актуального письменства у своїх спогадах про Толстого, Цехова, Андрєєва, принаймні в першій частині своєї автобіографічної трилогії і малому жанрі белетристики. Але марно було б шукати адекватного, не кажучи вже про зразкове, зібрання його творів – такого видання не було навіть російською мовою. І хоча Томас Манн і Марина Цвєтаєва вважали його гідним Нобелівської премії, ми – і в це «ми» я включаю також росіян, звільнених сьогодні від обов’язку схилятися перед офіційними кумирами та проклинати відступників – ще далекі від того, аби побачити найуславленішого російського письменника своєї доби як постать цілісну й чітко окреслену.

Почасти причина цього лежить у своєрідній феноменології, пов’язаній з ім’ям Ґорького, яким можна позначити власне людину, що обрала собі такий псевдонім, автора, присутнього лише в його творах, а ще легенду, яка утворилася від поєднання першого з другим і майже відразу після появи першої публікації Ґорького стала жити власним і досить-таки прикметним життям.

Народившись 1868 року як Олексій Максимович Пєшков, «Максим Ґорький» буквально вдерся на російську літературну сцену в середині 1890-х років, представляючи власною особою і зображуючи у своїй творчості новий прошарок суспільства. Його ставлення до літератури теж було цілковито нове. Це був письменник, який справді вийшов із самої гущі «народу», який писав про народ і для народу, причому без того слізно-благочестивого співчуття до народних страждань, яке було традиційним у колах інтелігенції; цей письменник щиро ненавидів того самого російського мужика, якого Тургєнєв, Толстой і Достоєвський вважали мало не святим; самоук ніцшеанського типу, енерґійний, бунтівний, він не вкладався в жодну класифікацію.

Його новизна набирала сили в тому поєднанні, в якому особистість і творчість взаємно виснажувалися. Найважливішим, відзначив Борис Ейхенбаум, було те, що він бачив, знав і умів те, чого жоден російський письменник до нього не бачив, не знав і не вмів. «За його історіями від самого початку маячила легенда його життя».

Ставши письменником, цей «депутат від анонімних мас» став водночас чимось більшим, аніж письменник, – не мудрецем, і не пророком на зразок своїх славетних попередників, а феноменом, раніше не баченим у Росії; знаменитістю в нашому сучасному розумінні. Газетярі...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!