Тамара Гундорова
Вересень 2011

«Внутрішня колонізація» – повторна колонізація

Дослідники російської літератури Алєксандр Еткінд і Марк Ліповецький розходяться в розумінні того, що спричинило травму в російській пострадянській культурі, – окремий досвід тоталітаризму чи увесь модернізаційний досвід Росії, позначений «внутрішньою колонізацією» свого ж народу. [1]

Поняття «внутрішня колонізація» останнім часом набуває в російському гуманітарному середовищі помітного резонансу. Хоча теорія «внутрішньої колонізації» використовує набутки західних постколоніяльних студій, зокрема аналіз «орієнталізму» з доробку Едварда Саїда, домінує в ній позиція колонізатора, тобто того, хто формує опозиції та привласнює позиції центру. Варто, однак, поглянути на цю теорію також і з позиції підкореного та колонізованого «іншого», що творить іще одну перспективу для оцінки російського імперського досвіду. І дискусійним тут є передусім питання про вектори самої колонізації – внутрішньої та зовнішньої.

Формування Російської імперії – складний і тривалий процес. Пол Бушковіч стверджує, що ще за петровських часів відбувається перехід від династичного принципу самовизначення до державного, і тоді в дипломатичних документах з’являється поняття Всеросійська імперія та Великоросійська імперія. Ствердження імперської свідомости особливо пов’язане з виступами Росії проти турків, а також завоюваннями на Кавказі. Загалом зовнішня колонізація різних народів (башкирів, калмиків, донських козаків, українців, фінів, кримських татар) невіддільна від імперського російського проєкту. Щоправда, одні реґіони Російської імперії, як-от Туркестан чи Сибір, були схожі на колонії більше, а інші – Фінляндія, балтійські провінції – менше .

Міркуючи про хрестоматійні сюжети російської літератури в «порівняльному контексті колоніяльної політики XIX століття», Алєксандр Еткінд апелює до досвіду імперської історії Росії й каже: «Поступаючися лише Британській імперії, російські володіння тягнулися від Фінляндії та Польщі до Аляски та Маньчжурії, перекриваючи пізніші межі СРСР. Війни, які вела Росія від 1815-го до 1917 року, майже всі були колоніяльними війнами, тобто конфліктами через території, що лежать поза національними межами країн-учасниць». [2] Проте Еткінд помічає, що «головні шляхи російської колонізації були направлені не назовні, але всередину метрополії: не до Туреччини, не в Польщу і навіть не до Сибіру, але в тульські, поморські, оренбурзькі села. Тут держава роздавала латифундії і пригнічувала повстання. Тут відкривали общину і записували фольклор. Тут вивчали старовинні звичаї і дивні релігії. Звідси в столичні колекції привозили виродків і раритети». [3] Висновок дослідника, який він формулює услід за Чаадаєвим, – освоєння внутрішніх областей Росії аналогічне освоєнню заморських колоній, отже мова може йти про форму «внутрішньої колонізації». [4]

Тезу про «внутрішню колонізацію», сформульовану на основі теорії влади Мішеля Фуко, Еткінд доповнює тезою про «внутрішній орієнталізм», спираючися на Едварда Саїда та ідею про знання як владу. «Знання спрямовує колоніяльну владу і нею ж породжується», – каже дослідник. Принципова відмінність російського орієнталізму від західного полягає, на думку Еткінда, в тому, що «Росія колонізувала саму себе, освоювала власний народ. То була внутрішня колонізація, самоколонізація, вторинна колонізація власної території», що вела до орієнталізації власного народу як свого «інакшого». Саме тому російський орієнталізм, на думку Еткінда, спрямований усередину власного народу, а не в заморські колонії. Виникає враження, що під виглядом «внутрішньої колонізації» криється нова форма народництва, вельми впливового інтелектуально-духовного напряму російської філософської думки XIX–XX століть.

Одним з основних механізмів колоніяльної політики, наголошує Еткінд, є «робота з культурною дистанцією між владою та підданими – її вивчення, перебільшення, демонстрація, мінімалізація, заперечення» («Фуко і теза внутрішньої колонізації»). При цьому особливістю російської модернізації та пов’язаної з нею колонізації є, на його думку, «культурна різниця між вищими і нижчими класами, успадкована від аґрарного суспільства», що становить принципову відмінність від західних суспільств і імперій. Вищі класи, опора централізованої держави, діють на основі письмової культури, натомість общинні низи – на основі усної. Ці два світи, на думку Еткінда, «розділяла прірва», а «комунікація між ними, якщо і була можливою, то виявлялася викривленою, ризикованою й обмеженою», що й засвідчує російська література від «Капітанської дочки» до «Кліма Самґіна».

Отже, російська етнографія як імперська наука про іншого відрізняється від британської, бо вивчає як іншого власний народ. Російське народництво, яке стало романом російської інтеліґенції з народом, безперечно постало із поєднання «соціяльної вини, містичної надії та наукової цікавости, все стосовно власного народу». У його, народу, нецивілізованості, інфантильності народники зрештою побачили запоруку інакшого, неевропейського шляху розвитку. Саме це Еткінд називає «орієнталізацією власної культури».

Висновки, до яких підводить дослідник, полягають у тому, що

  • Росія не наважувалася на далекі імперські завоювання, – «династія противиться всяким спробам заморської експансії, вважаючи їх непосильними, невигідними або неморальними: ставлення дивне на тлі того колоніялізму в усі боки, який саме у ці десятиліття був характерний для всіх союзників і противників»;
  • «у культурному, соціяльному й економічному вимірах імперія розвивалася ззовні всередину»;
  • колонізація в Росії має характер заселення, а не захоплення – тому слово «колонізація» «застосовується двома протилежними способами у прикладенні до Росії й до Европи», а шляхи російської та европейської колонізації, на думку Еткінда, були настільки відмінні між собою, що їх нелегко звести до одного поняття;
  • революція в Росії та в Америці збігається з деколонізацією, але в американському випадку зовнішня деколонізація веде до «національного дорослішання», а в російському внутрішня деколонізація веде до «циклічних процесів відтворення її [колонізації] в нових формах» («Фуко і теза внутрішньої колонізації»).

Втім, попри рясну арґументацію теза про «внутрішню колонізацію», так само як і теза про орієнталізм у стосунках до власного «іншого», себто свого не свого народу, ставлять більше запитань, аніж дають відповідей. Це продемонструвала зокрема й конференція «Внутрішня колонізація Росії», проведена з ініціятиви Алєксандра Еткінда 23–25 березня 2010 року в Пасау (Німеччина). Більшість доповідачів наголошувала, що попри очевидну тотожність внутрішньої колонізації та модернізації не зовсім зрозумілими залишаються відношення зовнішньої, внутрішньої колонізації і самоколонізації. Дирк Уфельман наголосив, що «зовнішня орієнталізація може привести як до самоорієнталізації, так і до самоколонізації». Еткінд спробував увести в поняття внутрішньої колонізації момент гібридизації (за Гомі Бгабгою), а Стефан Родевальд, критикуючи бінарність запропонованого протиставлення зовнішнього та внутрішнього векторів колонізації, запропонував термінологічні модифікації, зокрема щодо дискурсивних стратегій до 1860-х років він пропонує говорити про «уявну зовнішню колонізацію внутрішнього», а в пізніших дискурсах, особливо в тих, «які стосуються південно- і західноросійських земель», – про «уявну внутрішню колонізацію зовнішнього». [5]

Справді, було би величезним спрощенням іґнорувати, наприклад, відмінність національної самосвідомости в Україні (та пов’язані з цим особливості антиколоніяльних рухів) на початку XIX століття, коли, зважаючи на подвійну (імперську) ідентичність української еліти [6]. ще можна говорити про певну уявну колонізацію України-Малоросії як свого «внутрішнього», і під його кінець, коли, безперечно, йтися може тільки про уявну внутрішню колонізацію «зовнішнього».

Андреас Капелєр у статті «Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії» зауважує, що від кінця XVIII століття, коли розпочалася кооптація козацької еліти в імперське дворянство, можна говорити, що центр більше не розглядав малоросів як «незалежну етнічну групу». «Від часу, коли дворянство Малоросії зрівнювалося в статусі з російським дворянством і дедалі більше сприймалося як російське, всі українці колишньої Гетьманщини вважалися реґіональним варіянтом росіян і цілком випадали з етнічної ієрархії». Мало того, відбулася внутрішня колонізація етнічних українців: більшість їх було ототожнено з селянством, нецивілізованою масою народу, хохлами. Однак зростання націоналізму та формування модерної української нації наприкінці XIX століття змінюють характер колонізації із внутрішнього на зовнішній. Російський уряд змінює тактику кооперації з неросійською елітою: після польського повстання під підозру потрапляє не тільки українська мова, але і представники культурної та політичної української еліти, що сприяє зростанню в середовищі навіть усеросійськи чи проросійськи налаштованої української інтеліґенції (приклад – Драгоманов і Грушевський) антиімперських настроїв, федералізму та націоналізму. Зрештою усе двадцяте століття пронизане антиколоніяльними рухами – визвольними змаганнями українців за незалежність, з одного боку, і різними стратегіями зовнішньої колонізації, до яких вдавалися уряди російської, потім радянської імперій, з другого боку.

Не зовсім зрозумілим загалом є той підкреслений бінаризм, яким послуговується Еткінд, послідовно протиставляючи европейський і російський імперський досвід. Незрозуміло, чому дослідник так настійливо прагне зняти питання про зовнішню колонізацію. Щоб досягти цього, Еткінд удається до риторичного прийому конструювання уявної відмінности. І то намагається сформулювати цю відмінність у якомога несподіванішій, парадоксальній формі, здобуваючи дискурсивну владу над реаліями історичного, культурного, соціяльного життя і в такий спосіб – через владу – здійснює повторну колонізацію описуваного об’єкта. При цьому уявна відмінність, чи «культурна відмінність» (а вона, наголошує Еткінд, і є механізмом колоніяльної політики) має подвійний сенс: з одного боку, вона абсолютизує чужорідність европейського імперського досвіду зовнішньої колонізації, а з другого – мінімалізує роль російської зовнішньої колонізації. На відміну від европейських імперій, які завойовані території експлуатували, Російська імперія, каже він, навпаки, «надавала своїм колоніям економічні та політичні пільги, створюючи для них можливості самоуправління й самозабезпечення». «Неколоніяльним чи принаймні не зовсім колоніяльним» бачиться йому характер кампаній на підкорення Кавказу – реґіону, «який після приєднання Грузії опинився всередині імперської території» («Фуко і теза внутрішньої колонізації»). Вочевидь «не зовсім колоніяльним» мислиться і досвід колонізації Малоросії, складником якого була ліквідація автономії Гетьманщини. Замовчуються і різні стратегії перетворення зовнішньої колонізації на внутрішню, наприклад, за рахунок надання дворянських прав малоросійській козацькій старшині тощо.

Дослідник не забуває вказати, що значення імперського загарбання полягає саме у формуванні «щораз нових відмінностей між підданими», а сутність імперської влади – у витворенні «різних стратегій для маніпулювання цими відмінностями». Власне, певне маніпулювання фактами бачимо й у самого Еткінда. Запитуючи: «коли почалася російська колонізація», він тут-таки пропонує дилему, на основі якої треба вибрати відповідь: «при окупації етнічно чужої Казані чи етнічно близького Новгорода?». Насправді історична реальність дослідника не цікавить, ідеться про дискурс, накидуваний читачеві. «Де були російські колонії – в чудських землях, на Уралі та в Сибіру, де йшов класичний процес змішування міґрантів і тубільців, чи в Малоросії, де все було навпаки і населення, етнічно схоже з метрополією, формувало культурно-політичні відмінності, які виявляться вирішальними?» – допитується автор. Зрештою він подає колонізацію українців як приклад некласичної колонізації, коли етнічно однорідне населення (нібито за власним бажанням) вливається в імперію, формуючи культурно-політичні відмінності «іншого-але-свого». Отже, згадуючи про «культурні-політичні відмінності, які виявляються вирішальними», він віддає данину політичній коректності, проте насправді відповідь на питання про те, де ж усе-таки були ці російські колонії, він не дає. Не бачить він особливої проблеми й у зовнішній колонізації Малоросії, бо її населення, мовляв, «етнічно схоже з метрополією».

Далі риторичні операції, до котрих вдається дослідник, вибудовуючи свої «культурні дистанції» і послідовно продукуючи відмінності, які насправді виявляються правилами тотожности і (прихованої) влади, наростають. Етнічні та расові відмінності в російській імперії, мовляв, не є істотними, тому географічна й економічна неперервність імперії «переважала всякі інші відмінності – етнічні, лінґвістичні, релігійні, перемішуючи їх у спільному імперському котлі» («Російська література, XIX століття: Роман внутрішньої колонізації»). А тим часом у цьому «котлі» зовсім не перемішуються і не зникають ані культурно-політичний спротив російській колонізації, ані боротьба за право існування українськомовної літератури, театру, науки, боротьба, яка тягнеться через ціле дев’ятнадцяте століття і триває навіть у двадцятому.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!