Євген Попович
Вересень 2007

Вплив, якому важко не піддатися

Фраґменти виступу Євгена Поповича в жовтні 2005 року на обговоренні книжки Тимофія Гавриліва «Текст між культурами. Перекладознавчі студії» (Критика, 2005)

Для кожного перекладача існує проблема неперекладности літератури. Проблема неперекладности іншого світу з іншим спектром поглядів, іншим побутом, оточенням і поглядом на те оточення, способом вислову, ставленням до певних явищ, – докладне відтворення цих реалій якраз не є перекладом. Щоразу, коли я брався за новий твір, мені здавалося: я цього не перекладу, цього не можна перекласти, буде не те, що в ориґіналі. Але брався, і вже виходило, як виходило. Чи добре виходить, важко сказати, бо погляд на перекладацьку працю швидко міняється. Наш український переклад пройшов за короткий час шлях, який десь в інших країнах, де культура розвивалася в інакших умовах, потребував би довшого часу. А в нас це відбувалося стисло, отже, й вимоги до перекладу мінялися дуже швидко, й через те переклад у нас старів швидше, ніж, скажімо, в Німеччині чи в Польщі, чи навіть і в Росії. <...>

Але я перекладаю прозу (вірші тільки там, де вони трапляються в прозі), а неперекладність, на мій погляд, більше властива поезії. Тепер в Европі відмовилися від перекладу поезії з відтворенням усіх її ознак – ритму і рими. У Франції такий метод існує ще з XIX століття, а тепер він поширився на італійську, на інші романські мови, а також і на германські. Як на мене, це велика втрата. Колись я мав дискусію в університеті у Стокгольмі, – замість запланованих двох годин вона тривала чотири, але переконати нікого не зміг. Хіба що буде якась нова хвиля, і вони вернуться до традиції, яка існувала в Німеччині, в Австрії, у скандинавських країнах: перекладати поезію з усіма її компонентами.

Хоча там, де вірш відтворено з усіма компонентами, якраз і постає проблема неперекладности. Бо, власне, колись це навіть і перекладом не вважали, а ориґінальним твором на мотиви певного автора. Так і писали: вірш «за Гюґо», чи «за Ґете» тощо. Потім вимоги пожорсткішали, й це вже був переклад. <...>

У прозі проблема неперекладности може бути пов’язана з тим, що автор використовує діялекти своєї мови. Не пише діялектом, це вже трошки інше питання, а герой говорить діялектом – тобто автор стилістично, лексично вирізняє різні партії у хорі своїх персонажів. <...> На багатьох перекладачів і конструктивно, і, я сказав би, деструктивно вплинув Лукашів «Декамерон». Це було явище такого яскравого естетичного виміру, що воно не могло не вплинути, тим більше після того, коли у тридцятих роках у нас практично були винищені фахові перекладачі, і впродовж наступних десятиліть довелося поновлювати принцип, який вимагає перекладати з ориґіналу, а не з проміжного перекладу. І фахові перекладачі, що вже почали з’являтися (хоча багато їх ніколи не було), надто улягли впливові «Декамерона» в уживанні «застарілих слів», як тоді мовилося. За це нам на горіхи перепадало добряче (мені в тому числі – на певний час вилучили і навіть заборонили згадувать у пресі моє прізвище). Були то звичайні слова, яких виводили з ужитку, і добре, що ми їх повертали. Але до певної міри цей вплив, якому важко було не піддатися, був неґативним, бо перекладачі все-таки зловживали цим різностиллям. І дехто й досі не вийшов із тієї колії. <...>

Наступні покоління перекладачів вирішать, яким шляхом їм треба піти, шкода тільки, що в нас немає перекладацьких шкіл. Немає продовження перекладацької школи неокласиків, Зерова, Рильського, Бурґгардта і так далі. То були певні канони, чинні й тепер. Лукаш виламався з усіх шкіл, бо це був талант стихійний. Щось можна в нього приймати, щось не приймати. <...> Лукаш мав свої, як на мене, слабкі місця. Він уважав, що мова повинна всотувати все, і вживав елементарні русизми. Казав, що все це живить мову. Для мене це неприйнятне – у наших обставинах, коли українська мова все-таки й досі в підлеглому стані, можна сказати, в облозі, не можна цього робити. Лукаш має кілька послідовників, але це не школа, вони просто використовують – де вдало, де невдало – його знахідки, знахідки генія.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!