Іван Дзюба
Червень 2006

«Я народжусь, коли помру...»

...Коли надійшла звістка про смерть Миколи Холодного і перед очима постав його образ, пригадався Миколин давній поетичний пасаж, у якому характерне для автора картання облудних сучасників, які, мовляв, «вірші, мов кров» із нього точать (перифраз Шевченкового: «кров, як воду, точить»?), вивершується макабричним:

Хочеться кінчик ножа покохати

серцем, яке замучив.

Смерте, завітай до моєї хати,

Я за тобою скучив.

Це вірш 1970-го року. Поетові йшов 31-й. Смерть відгукнулася 2006-го. У неї своя гра, але складається враження, що вона ніколи далеко від поета не відходила. Він постійно веде з нею діялог, часом моторошний, або й шпигає її, чи не піддражнює. «...Бомжі, якщо впізнаєте мене на вулиці в Києві, / вдарте мене під ліву лопатку ножем» (1967). Ще раніше: «Я вмер станцюймо твіст / грай джаз-оркестре в крематорії / за руки беріться безрукі / ви хто стерничими в відкритому морі є...» («Промова Миколи Холодного у Спілці письменників України на урочистій вечері з нагоди його смерти», 1966). У віршах молодого поета це можна витлумачити як браваду, епатаж, як виклик долі чи суспільному етикетові, зрештою – як умовне самостимулювання екзистенційною межовістю. Але в поезії Миколи Холодного семантику смерти відчитуємо впродовж усіх років. Це не танатофобія і не танатофілія. Щось інше. Може, той постійно тривожний стан душі, в якому буття постає як принципова недовершеність або й прикрий абсурд. Може, звичайне невдоволення собою (від нездійснености власного проєкту життя), що обертається невдоволеністю світом і великими претензіями до нього (це також буває в поезії джерелом глибокого патосу). Доводиться брати до уваги й поетову вдачу, не розраховану на «благополучне» життя, і травму обличчя, що не давала про себе забути («чєлавєк со шрамом», – пародіював обивательську думку про Холодного його друг останніх років Георгій Бурсов). А може, це втома від марноти зусиль бути собою в суспільстві, яке протистоїть себездійсненню людини. Зрештою, крик самоти:

Я смерть би узяв за дружини,

та тільки вона не зігріє.

До мотиву самоти в Миколи Холодного ще повернемося, а тут треба сказати, що «привид смерти» супроводжує не лише поета, але зазирає у вічі й спільноті його сучасників – як національній спільноті. Смерть – це, може, підсумок національної невизначености, небуття собою:

Хто ми є? Живі, що мають

прикидатися мерцями?

Чи мерці, що спритно грають

роль живих з двома серцями?

До сирої всі з нас ляжуть

від словесної утоми.

Хробаки тоді розкажуть,

хто ми...

(«Хто ми?», 1969)

І водночас Смерть – це ніби й не випадання з життя, а та непрозора потойбічність, де триває з’ясування нез’ясованого в житті, зведення рахунків із життям. Невипадково в поезії Холодного озиваються чиїсь настирливі голоси з труни, з могили, та й сам він іще за життя то «промовля», то «кричить» із труни, намагаючись бодай звідти достукатися до сучасників (чи до нащадків?). Але це вже трохи інше, й про це далі...

...Один із ранніх, юнацьких віршів Миколи Холодного називався «Давить» (1959):

Руки уранці мию –

ззаду щось давить за шию.

Вже і в готелі ночую –

давить ще дужче, чую.

В льосі сховаюся навіть –

давить...

Зрештою, таємничого ворога розпізнано й названо: «кашель». У контексті екзистенційних тривог – це парадоксально проста, знижувальна розгадка. Але це був зразок іронічно-ухильного діягнозу: характерна для Миколи Хвильового драстична «гра смислами»... Насправді ж «давило» не «два тижні», а все життя. І все життя поет намагався побачити те незриме, що «давило», подивитися йому в очі, назвати й тим викликати на чесний двобій. Коли «давило» видиме, очевидне, конкретне, те, що вражало отверзте соціяльне чуття поета, він відповідав за конкретною ж адресою, в тонах іронії, що часом набувала патосу громадянського виклику, як-от у «справі» про дядькову пенсію:

Я не сплю до зорі

І сиплю скарги в усі інстанції,

підписуючись відітнутою

рукою дядька.

(«Рука», 1957)

Або з приводу оголошення – «Провадиться перереєстрація паспортів собак»:

Собаки в місті мають паспорти.

Собак на дачах бачу поза містом.

У цих собак збудовано роти

сучасно і за формою, й за змістом

..............................................................

Собача слава в їхньому роду є.

Собак вночі до тюрем не беруть...

.............................................................

А наша слава впала на порогах.

Пішла від нас десятою дорогою.

Сидять собаки у лискучих «Волгах»,

а мої друзі десь сидять за Волгою.

Хай буде ж славен український лоб,

яким з-під чобота ми так чудово бачимо.

Стоїть безпашпортний за хлібом хлібороб,

стоїть і заздрить він життю собачому.

(«Собаки», 1964)

Замело, відрізало, закýло

мою хату. Драстуй, жах і крах.

Безпорадність білою акулою

стугонить хвостищем по зубах.

Ця безпорадність самоти має в поета різні виміри і насамперед, звісно, глибоко інтимний, те, про що Шевченко писав: «Нема з ким сісти, хліба з’їсти», маючи на увазі, звичайно, не такий собі підобідок, а святий ритуал поєднання двох людських доль. Не в одній поезії Миколи Холодного вчуємоцю болючутугу за рідною душею; радість поривання до неї, ніби вже й знайденої; великий сум нездійсненого щастя. Хочеться зацитувати його зізнання в одному з листів до мене, вже пізньої пори, але хай свідчить поезія:

Як чайку побачиш підбиту,

що в небо вернутися мріє, –

до тебе нехай на край світу

мій голос долине, Маріє.

На Київ біжать електрички,

і з кожною серце міліє.

Без тебе, як берег без річки,

в житті залишивсь я, Маріє.

Вночі прокидаюся двічі –

зоря через шибку зоріє.

Вона загляда мені в вічі

Твоїми очима, Маріє.

Я смерть би узяв у дружини,

та тільки вона не зігріє...

(«Марія», 1973–1985)

І ось уже з’являється образ «порожньої колиски», яку він гойдає, спостерігаючиу вікно, як «чужі діти на подвір’ї граються», «чужі діти квапляться до школи»...

Але це ще не вся міра самоти, нездійснености життя. Це, сказати б, її перше коло, вужче, хоч і найпекучіше, – її розжарене осердя.

Ширше, до безмежности, її коло – це простір тяжкого блукання душі, що «в свої двері не втрапить ніяк» (альтернатива тіканню від себе!), бо «навколо – хоч око те виколи». Отож і

Сутеніє в душі, сутеніє.

Солов’ї полетіли з душі.

Тільки вітер один сатаніє,

наче звір на гарячім ножі.

(«Станси», 1965)

Може, найщемливіше і найщиріше відчуття якоїсь неприкаяности, навіть знебутости, очужілости до самого себе вилилося в єсєнінського тону поезії «Дорога до матері» (1968); але в ній незміряна провина перед матір’ю, провина, що стає чи не єдиним «каналом» душевного зв’язку з нею (хоча скрізь знаходить його і тепло «нашої маленької хатини»), зроджує і характерний мотив самовиправдання, який немовби має об’єктивувати суб’єктивну вину, а водночас вносить і дуже важливий момент у з’ясування самоти:

Не судіть за те, що забуваю

перестиглих вишень кровотечу.

Двадцять восьме літо забиваю

золотого цвяха в порожнечу.

Тобто мука самоти є і мукою марноти у вимірах позаособистісних – покликаности свого поетичного Слова у світі абсурдів.

У поезії Миколи Холодного, особливо ранній, прочитуємо багатий колаж цих абсурдів, які читач може розкодовувати на свій розсуд. Ось потопельник лежить на дні річки, притиснувши до грудей рятівне коло, і щиро жаліє тих, хто «попри нього лежали з порожніми руками» («Коло», 1962). Ось із ранку до ночі на перехресті вулиць великого міста стоїть на руках якийсь чоловік, але люди, «штовхаючись до гастрономів і з гастрономів», навіть не помічають його головостояння («Чоловік, що стояв на руках», 1962). Ось чоловік відчуває, що хтось цілиться йому в спину, оглядається навсібіч – ніде нікого немає, «і все одно відчуває, як хтось йому цілиться в спину» («А хтось йому цілиться в спину», 1962). Сліпий щось доводить людям до нестями, вибухаючи гарячими словами, і не бачить, що «перед ним порожня зала» («№19», 1959). І в пізніших віршах: ескалатор невтомно тягне всіх під землю, «лиш один якийсь біжить по нім угору»; ескалатор так само невблаганно тягне всіх під землю, лиш один ще йде по ньому вгору; ескалатор і далі робить своє, а один уже повзе по ньому вгору («Ескалатор», 1971). Або й таке: «Поставили драбину без перечок: / Вилазь із ями, годі суперечок!» («Драбина», 1972: чи не в ізоляторі КҐБ придумалося?).

Зрозуміло, що всі ці абсурди не є «річчю в собі», вони не самодостатні чи самоцінні. Вони – породження не тільки принципової розірваности самого буття, але й автоматизму людської поведінки в суспільстві, де «скасовано» самоусвідомлення, а відтак і здатність бути собою. Тому, коли «вода заливала огороди», «підступала до призьби», піднялася «йому» до колін, потім до очей, – «він сидів і не рухався з місця», – навіть коли «вода сховала його під собою» («А він сидів і не рухався з місця», 1957). Тому «він не промовив і слова» – і тоді, коли до його хати «під’їхали машини», і коли почали розбирати його хату, і коли «стіни на машини поклали», і навіть коли наостанок, від’їжджаючи, один «плюнув йому в обличчя», «він не промовив і слова» («Та він не промовив і слова», 1959). Тому, коли серед білого дня в місті на асфальті провалюється крізь землю один, за ним другий, третій, «ми» «стоїмо на асфальті й скандуємо: – Четвертого! Четвертого! Четвертого!» («Четвертого», 1964).

Микола Холодний раз у раз подає такі картини – з мертвим ритмом повторюваности, що ніби ступенями заводить далі й далі в безодню абсурду, а за ним невідступно маячить реальність країни «сяючого мороку», в якій без’язикі люди блукають містом, дарма ждучи, що їм скаже заповітне слово так само без’язикий («Двоє у місті», 1969).

Микола Холодний бачив своє покликання поета в тому, щоб роздерти замкнене коло без’язикости, а рутину абсурду коронувати колючками свого сарказму. Не зупиняючись і перед тим, що могло здатися (а декому й здавалося) цинізмом чи блюзнірством:

За віком вік. За культом культи.

Портретів дивні комбінації.

Які ще вам готують унти,

сини затурканої нації?

Беріть! Примірюйте... Натомість

складайте бурі до архіву.

В брехні потроюйте невтомність

Й несіть в добу таку ж брехливу.

Несіть, з колін не встаючи.

Вони податками опухли.

Сміються гірко з вас мечі,

Які в руках у вас протрухли.

А ви Дніпро цілуйте в губи.

Тепер це просто декорація.

В обличчя вам криваві зуби

плюю і щелепами клацаю,

як вовк, зацькований собаками...

(«За віком вік...», 1964)

...У часи розквіту самвидаву був читач, який прекрасно розумів не тільки «прямий текст», а й різні алюзії, особливо історичні. Чимало поетів писало на «історичні теми» так, що це була мова про пекучі проблеми українського суспільства середини XX століття. Це не можна назвати – як інколи роблять дослідники – «езопівською мовою» в розумінні наміру здезорієнтувати цензуру: надто вона прозора і не на цензуру розрахована. Йшлося про ефективний художній прийом, який міг надати фігуративности публіцистичній ідеї та вводив певне явище у велику історичну перспективу. Особливо успішно використовував цей прийом Микола Холодний; власне, це в нього і не прийом був, а органіка його світосприймання та поетичного мислення. Від реформ Хрущова він перекидає віртуальний місток через століття, в добу іншого великого реформатора – Алєксандра II, і виявляється, що ми «царів тих самих звем великими, в тюрмі тій самій сидимо», ще й задоволені: «лише б на сцені у вишиваних / мерці нам грали на бандурах» («Після реформи 1861 року», 1959). А ось – чи не відгук на ґрандіозне всесоюзне Шевченківське свято 1964 року, проведене під патронатом, як тепер кажуть, а, власне, «предводительством» самого Хрущова, того ж таки Хрущова, котрий одночасно (!) завдав смертельного удару українському шкільництву, від якого воно так ніколи й не одужало. Поет дивиться на це дійство з відстані півстоліття – із не менш знаменного року 1914-го:

Боже! Як нам себе згубити

в цій рідні, де рідні не видно?

Як його шанувати й любити

з вказівками жандармськими згідно?

На вогні нас приспали лінощі.

Довкіл день, та не встали ми ще.

Заржавіла шаблюка не свище,

нею граються діти в глинищі.

Чи вітчизну ми їм, чи підробку

вседержавним приплющили молотом,

кричучи із гробів, що в надгробку

мерехтить наша мова золотом!

(«На Шевченковій могилі 1914 року», 1964)

Та й чужа історія підкидала сюжети. І поет звертається до України голосом тоді славетного (а тепер уже забутого!) Маноліса Глезоса:

Греціє! Здається, ген відколи

Римської імперії нема –

та дітей рабами роблять школи

й твій же син хребта тобі лама.

Зникли де Антеїв славні діти?

З хлібом сіль несуть на рушниках.

Де твої поділись неофіти?

Дихають ураном в рудниках.

(«Монолог Маноліса Глезоса», 1964)

Традиція національного самокартання має в Україні давню історію – принаймні починаючи від народних історичних пісень та дум чи Мазепиного «Всі покоя щиро прагнуть, та не в єден гуж тягнуть». У Шевченка, а потім Франка й Лесі Українки вона набула світоглядної глибини й великої емоційної сили, ставши формою боротьби за оновлення національного духу, за саме майбуття України. Чи не найпотужніше продовжив її Євген Маланюк, хоч у нього вона озивається вже й ризикованими драстичними інтонаціями: якщо його великі попередники, говорячи Україні найгіркіші слова, не відділяли себе від неї (можна згадати Салтикова-Щедріна, який казав, що картає історичний народ, а не народ як ідею демократії), то Маланюк часом ніби стає на позви з нею з якоїсь важко означуваної дистанції (просторової – еміґрація? психологічної – тяжка історична поразка, одна, потім друга?). І хоч у всіх випадках вустами гніву чи й злостивости говорила любов, – Холодний тут ближчий до Маланюка або й чи не свідомо йде за ним, навіть утрируючи його:

Таку добру, таку негорду

тебе люблять і гублять усі.

Тобі дай кулаком у морду,

і ти скажеш: «Спасибі, спаси...».

Тобі кинули власні кості –

і гризеш, підібгавши хвіст.

А на тобі, немов на помості,

божевільні танцюють твіст.

Заквітає у казці папороть.

Але нам-то не жити в казці.

Я не вийду з тобою на паперть,

щоб співать по чужій указці.

Незабаром крильми затріпочу

на майдані на гострій палі.

А сьогодні я вбить тебе хочу,

Щоб ти жити могла надалі.

(«Повія», 1964)

На виправдання свого інколи й брутального правдомовлення до України Микола Холодний сконструював саморобну притчу – «Притчу про матір і сина». Прикутий до карного стовпа син бачить, як до сонної неньки підповзла гадюка, вже й звивається по ній, націлює жало. Син не може гукнути, бо німий; не може зрушитись, бо в руки вгризлося залізо. Як подати матері сиґнал смертельної небезпеки?

Він матір урятує,

як плюне у лице.

Та що від вас почує

у відповідь на це?

Це пізніший вірш, 1976 року, коли вже багато чого довелося почути – і за це, й за «не це». І від правителів, і від «патріотів», із якими в поета завжди були непрості стосунки. А поет не завжди вловлював власний несмак у делікатних справах. Та як далеко загналися ми тепер, коли серед частини молодих і вже не зовсім молодих поетів стало престижним – у нестямності постмодерно-епігонської «десакралізації» – обкладати Україну добірними матюками! Припустімо, матюк – усього лиш знак недорікуватости. «Месидж», як тепер кажуть, просунутости. За віртуальним «плювком» Миколи Холодного стоять синівський біль і синівська відповідальність. А що за екскрементальними обгидженнями (є ж і таке, у фізіологічній буквальності – і не в одного молодого генія)?

«Плачі» Миколи Холодного над українською долею могли би безслідно розчинитися в морі інших поетичних сліз, які лилися й іще литимуться, якби не те, що це плачі не ритуальні, а люто дошкульні для серця кожного українця, безжальний докір кожному, – власне, це не плачі, а «провокативні» єреміяди; волання до України – прокинься, прозрій, відсахнися від «щастетворців захожих»...

...Твої їм, Вкраїно, не снилися сльози –

вугілля, пшениця і масло їм снилися.

Вони підібрали тебе при дорозі,

а ми, як і завше, на торг запізнилися...

Вони тобі Марксом зав’язують очі,

щоб вічно за їхнюю руку трималася.

А ти їм співаєш пісень до півночі,

а ти їх питаєш, чи смачно їм спалося.

Ти знаєш, ще трохи, й хіба лиш для пензлів

тебе десь згадають, як дівку Мілоську.

До рук твоїх жовтих, крізь тисячу цензорів,

крокує відро мого синього мозку.

...Не схоже це на плач. Та й прагнення поєднати жовте з синім тоді щось-то означало...

І ще – раз у раз проривається в поезії Холодного надія на те, що скінчиться найбільший абсурд із абсурдів, коли «дано усе. Й відібрано усе»; коли «українців є багато, а України-то нема», і що натомість «народ в народі знову ожива»; раз у раз зринають у нього алюзії на теми козацьких атрибутів боротьби, що мають будити енергію самопостання. Зважаючи на це, а також на дивовижну здатність Холодного виводити загальні ідеї з хаосу житейської конкретики, «обставляти» їх неймовірними суб’єктивними асоціяціями та пускати в люд метафорами-афоризмами, можна зрозуміти його самвидавівську популярність, що «наздоганяла» тодішню популярність Василя Симоненка.

...Усе зламав трагічний 1972 рік, що поклав край дисидентству в його початковій, «шістдесятницькій» формі. Серед заарештованих тоді був і Микола Холодний. Формальною «підставою» було видання за кордоном його поетичної збірки «Крик з могили», а фактично це була розправа з популярним і «небезпечним» для влади поетом, якого всіляко переслідували ще від 1964 року. Раніше ці переслідування не досягали мети, але тепер, в ізоляторі КҐБ, народилася «Заява» Миколи Холодного, в якій він, під тиском слідчих, відмежовувався від інших заарештованих, даючи їм «потрібні» характеристики. Ця «Заява» відіграла фатальну роль у долі Миколи Холодного. Більшість колишніх шанувальників, зрозуміла річ, надовго відвернулася від нього. А влада все одно йому не вірила, хоч і виявляла певну терпимість, оскільки була зацікавлена в тому, щоб поет не виходив із накиненого йому образу розкаяного грішника. Микола Холодний опинився в безповітряному просторі. Про друкування не було й мови. Та, мабуть, не дуже й писалося йому в ті роки. А як і писалося, то не те, на що сподівалися й чого хотіли (а може, й вимагали) його опікуни.

Як-от таке, писане 1972 року, після звільнення, у Вінниці, місці тимчасового притулку (фактично – депортації):

Хто в спину вистрілив мені,

Вітчизні цілячись у груди?

Лежу забитий у труні.

Та дух пішов мій поміж люди.

Була у вбивць глузлива міна:

– Переступив через межу...

Лежу в землі, неначе міна.

Як серп на горлі їм, лежу.

Перемовлялися миряни:

не стало прапора, мовляв.

Та кров’ю завданої рани

я їхні руки обілляв...

........................................................

В труні забитий, та не вбитий,

За Бугом-річкою лежу.

Майже через двадцять років, у жовтні 1991 року, газета «Молода гвардія» опублікувала матеріял про Миколу Холодного, винісши в заголовок слова: «Я помер 1972 року», – слова невипадкові, але тепер вони звучали вже як заперечення поетичного знебуття.

КҐБ могло контролювати поета в слідчому ізоляторі, але не на волі. Тут йому боліло те саме, що й раніше. І він потроху відновлює втрачений голос, а колишні його читачі повертаються до нього. Хоч, власне, читати його можна було тільки в закордонних виданнях – «Крик з могили», «Кобзар №3», «Куди і навіщо біжить вода?», – але хто їх мав? Тільки в часи «перебудови і гласности» прізвище Холодного починає частіше з’являтися в радянській пресі, але переважно в районних і обласних газетах. Як можуть, допомагають йому повернутися в літературне життя прихильні до нього колеґи: Анатолій Подолинний у Вінниці, Анатолій Гризун у Сумах, Михайло Каменюк, Михайло Осадчий та інші.

Скажу, що я, хоч і не був у близьких стосунках із Миколою Холодним, але весь цей час листувався з ним і зустрічався, намагався сприяти йому: «Я завжди вважав і вважаю його одним із найяскравіших українських поетів покоління “шістдесятників”, і те, що його на кільканадцять років вилучили із літературного життя, – велика втрата для нашої літератури. Як і те, що він, по суті, й досі в літературу сповна не повернувся» («Літературна Україна», 15.2.90). Журнал «Сучасність» був одним із небагатьох, що його друкував уже в Україні.

Взагалі ж у дев’яності роки зі здобуттям незалежности літературна громадськість потроху починає повертатися обличчям до Миколи Холодного. Про нього пишуть у «Молодій гвардії», «Молоді України», «Голосі України»; вперше його переклади російською мовою друкує московська «Литературная газета». Нарешті 1993 і 1995 років у видавництві «Український письменник» побачили світ його поетичні збірки «Дорога до матері» та «Усмішка Джоконди».

Поезія Миколи Холодного 1980–1990 років не завжди сягає тієї сили, що в шістдесяті. Хвилі сарказму не такі високі, але афористична ущипливість мови збереглася в усій безпосередності: «Немов над книжкою, народ / схилився над тарілкою» («Ювілей», 1993); як і соціяльна чутливість: «Мертвих осель повибивані очі / дивляться мовчки у серце моє» («Зозуля в покинутій хаті», 1982); як ігострота реакці . на національні кривди та на непозбутню безпардонність шовіністичної орди:

Ще Києва не існувало

і нашої тута ноги,

а ти вже, кричиш, заснувало

ці пагорби й ці береги...

Росла собі мирно в Молдові

колись виноградна лоза,

а ти в її ґрона медові

впилося, немов дереза.

Думки тобі Кримом крутило,

Донбас у печінку засів.

І там, де тебе прокотило,

зелений чорніє посів.

Опівночі вітер голосить –

І спить неспокійно латиш.

Ніхто тебе в гості не просить,

а ти по землі торохтиш.

Та зникнеш у безвість, одначе.

Не скаже людина: «Жило».

Вітчизна по тих бо не плаче,

у кого її не було.

(«Перекотиполе», 1991)

Мабуть, можна говорити про черговий спалах творчої енергії Миколи Холодного в дев’яності роки, коли з’явилися нові подразники для його сатиричного чуття: і приховані недруги незалежности; і її фальшиві друзі-пристосуванці, вчорашні борці з «націоналізмом», еволюцію яких він із цікавістю простежує; і ті, хто сподівається на парткомуністичний та русотяпсько-шовіністичний реванш, – їх вистачало на провінційних теренах, як у Острі, де й далі доводилося поетові борсатися з долею, наражаючися на підніжки та підступи задубілих україноненависників. Та й інтимна його лірика не стає менш драматичною: життя не втомилося постачати колізії надій та розчарувань і втрат, створюючи часом сюжети пронизливої емоційности.

Отже, спробуймо кинути загальний погляд на поетичний феномен «Микола Холодний». Цей поет відчув, як наростало в українському суспільстві від кінця п’ятдесятих років минулого (нашого! – нашого покоління) століття неприйняття реальности «реального соціялізму» та абсурдів «інтернаціоналізму», і дав йому особливу мову. Вона поєднала гостроту розкутої думки молодого освіченого українця з проникливою глузливістю тверезого народного, в побуті закоріненого, глузду – так народився неповторний сарказм Миколи Холодного з багатою гамою інтонацій: від бурлескної безпардонности до рафінованої ущипливости, що відповідала і багатій фактурі його сатири. Віртуозне обігрування мовних кодів доби, «вивертання» стереотипів компартійної (та й «патріотичної»!) фразеології, розпечатування державно-тоталітарної стилістики («новомови»), а потім і нових пластів політичної «фєні» та суспільно-побутової недорікуватости – все це надавало сатирі Холодного якости «глибокого дихання».

Можна згадати приклад і Салтикова-Щедріна, і Маяковського. Багато що в Миколи Холодного можна виводити від Михайля Семенка чи від футуристів узагалі. Можна і від Миколи Холодного «йти» до бубабістів (яких він свого часу радо привітав) і молодших парадоксалістів. Але від кого «виводити» (і до кого «доводити») – хіба від самого поетового таланту! – відчуття легкости й пластичности мовотечії, коли ніби саме собою виговорюється якраз те, що треба; коли не відчувається жодного зусилля бути дотепним, дошкульним – знов і знов саме собою стається; коли політ думки не знає повітряних коридорів, що їх установлюють наземні пульти, – коли думка заходить то з одного кінця, то з другого; коли іронія і сарказм – це стан душі, а не жанрова націленість, як і ліричний екстаз?

Сатира Миколи Холодного глибоко лірична. Відомій формі поетичного фейлетону він надав характеру вільного ліричного монологу, і в цьому також є вияв якоїсь естетичної свободи, притаманної його талантові. Як і «мимовільна» афористичність дотепних оцінок-формул – скільки сатиричних «лейблів» уліпив він у казенний фасад доби!

...Коли говорять про бубабістів та іже з ними (і за ними) як про рідню Миколи Холодного в естетичному бунтарстві, хочеться зауважити (застерігшись: самі бубабісти вже давно виросли з бубабізму, переросли самих себе), що їхній поетичний діяпазон був набагато вужчий: була в них естетична гра, гра в парадокси, але не було того, щó та гра – у Миколи Холодного – приховувала: пекельного болю. «Крику з могили». Трагізму абсурдальности. Це не закид. Просто уточнення до одного з тих порівнянь, що сьогодні напохваті.

І ще одне. Холодний-сатирик невіддільний від Холодного – ностальгійного й часом трагічного лірика. Та міра одвертости, яку він явив у сатирі, промовляє і в його інтимних зізнаннях, надаючи драмам його душі позаособистісного естетичного буття. А яким дивом у нього глибокий інтимний настрій інколи виростає з побутового ґротеску («На хуторіКохання» тощо)...

Варто бодай коротко згадати про публіцистику та есеїстику Миколи Холодного, про його дослідницькі зацікавлення в літературі. Він реаґував на численні події літературного життя, прагнув підтримати авторів, обійдених увагою колеґ. Так з’явилися, скажімо, «Літературний портрет Михайла Осадчого» та відгуки про творчість Михайла Каменюка. Не втратили цінности його давнє (з 60-х років) дослідження «Про душу в пісні та про пісню в душі», видане пізніше за кордоном (Рим, 1979; Балтимор–Торонто, 1980), і «Народ крізь призму його мови». Вони, як і автобіографічна повість «Я народився біля підніжжя Везувію», в Україні в повному обсязі не публікувалися, – давно час зібрати й кваліфіковано видати і їх, і його поетичну спадщину й есеїстику, й матеріяли, що стосуються його долі.

Це й буде друге народження Миколи Холодного – поета, який знаходив гірку втіху в судженні-передбаченні: «Та ще я, ще не народився. Я народжусь, коли помру».

 

Микола Холодний*

Братія веде (майже за Павлом Григоровичем)

 

Ой, коли ми вже сконаєм?

По президіях куняєм.

Прошу не грубить.

Свого ближнього до ями

заохотимо киями

й будемо любить,

будемо любить.

 

Чути ввечері і вранці:

– В нафті плавають іранці,

треба б навзаєм.

Біжимо до них галопом

і Америкам-Європам

руку подаєм,

руку подаєм.

 

Здаємо в оренду води,

закриваємо заводи,

ростемо ж ми гей!

Їдуть всі до нас бандюги,

наркомани і блядюги.

Хата без дверей,

хата без дверей.

 

Біля нашого кордона,

мовби залишки гондона –

Чорноморський флот.

Він не сіє і не косить,

а три пальці нам підносить

аж під самий рот,

аж під самий рот.

 

Проти сейфа, проти пломби

в нас ґранати є і бомби.

Ще й підмога йде:

збільшовиченого діда,

що лишився без обіда,

рекетир веде,

рекетир веде.

 

Не на Рейні, не на Марні

хтось украв шрифти з друкарні.

То не в нас, не в нас.

Уночі льохи тривожим.

Треба – власника стриножим.

О прекрасний час,

неповторний час.

 

Без репресій і терору

нову дачу прокурору

збудували вмить:

Сплять сини під килимами.

Хай за них черешня в мами

трохи пошумить,

трохи пошумить.

 

Швидко вихрещені зеки

нас від Лади до Ревеки

гонять нагаєм.

До зими готові з літа:

у старого замполіта

сподні дістаєм,

сподні дістаєм.

 

На культурну стали ніжку:

сто письменників на книжку

і на п’ять родин.

Ми плануєм творчі гони.

Епігони, епігони.

Та все ж як один,

та все ж як один.

 

Від корита до корита

вся земля уже порита.

Чесний хто – вгадай.

Мов на палубу пірати,

лізуть всі в лауреати:

премію подай,

премію подай!

Остер, 02. 03. 95.

 

 

Баґаж

Ходять наші вірші Лондоном і Прагою.

Записали в Києві нас у вороги.

Оточили й наші б витвори увагою,

якби ми не мали хоч по півноги.

Раптом ніби сяйво над тобою бахне –

і озону пахощі розіллються аж!

Та редактор скаже: «Дуже слабо пахне...»

Консультант підтрима: «Замалий баґаж...»

Скільки б не сидів ти над рядками зрання,

все одно почуєш: «Ти нам не рідня».

Бо гроша не варті всі твої дерзання,

якщо у підвалі не сидів і дня.

Хочеш, щоб хвалила критика поеми,

то візьми закутайся у старе рядно

і кричи з трибуни: «Опинились де ми?»

І волай подужче: «Ідемо на дно!..»

Головy над піснею не ламай про Вінницю.

Не кажи: «Засіли в музиці осли».

Дбай, аби на мітинґу виламали вилицю, –

і тебе в історію медики внесли.

Їдеш до столиці з рідної оселі –

на порозі ще раз зупинись і зваж:

чи везеш потрібні пахощі в портфелі

і вагу належну має твій баґаж?...

Остер. 19. 12. 92.

 

  • *.Друкуємо за публікацією: «Буколіки із зони», Сучасність, 1995, ч. 11.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!