Костянтин Москалець
Листопад 2008

«Я недовго буду тут...»

...Солодкаві, мов цукати,

і гіркіші від цикут –

ви лишіть мене шукати:

я недовго буду тут.

Знову я втечу, панове,

і в тамтешній темноті

небо матиму тернове

й точну дату на хресті.

Точна дата смерти Ігоря Римарука – 3 жовтня 2008 року – з’явилася в українській Вікіпедії буквально через кілька годин по тому, як ця смерть настала. Мій мобільний телефон не замовкав ні на хвилину; дзвонили переважно ті, хто, як і я, не міг вмістити цієї новини, хто, як і я, був «вісімдесятником», тобто увійшов до простору літератури через двері Римарукового кабінету. Після того, як ми втратили Соломію Павличко, це була, либонь, друга така наша смерть. Несправедливо зарання і неспростовна, вона дивилася на нас дедалі ряснішими Ігоревими фотографіями й віршами, що з’являлись у блоґах та на сайтах. Вона розсилала електронні листи. Вона дзвонила.

По кому був цей подзвін? По чому? Може, по залитих сонцем 80-х, коли в розчинені навстіж вікна редакцій залітав довгожданий вітер перемін і ворушив аркуші з нашими – найкращими в світі, аякже – віршами. По тому, що заповідалося як свобода і безмежна в своїй відкритості навсібіч можливість творчої самореалізації. Народжені в пітьмі радянської печери, ми вперше вийшли на денне світло, одночасно з публікаціями розстріляних у 1930-ті, репресованих у 1970-ті. Падали залізні завіси, розсипалися мури, відкривалися кордони і спецсховища. І ледь зсутулений чоловік із довгим, як у рок-музиканта, волоссям, глухуватим голосом і напрочуд приязним поглядом із-за скелець окулярів упорядковував нашу першу спільну антологію, котра так і називалась: «Вісімдесятники». З ним можна було говорити годинами. Читати вірші. Пити холодне вино. Блукати Подолом. У нього можна було переночувати і позичити гроші. Його просто не могло не бути! Я ніколи не мав брата, але завдяки Ігореві Римаруку добре знаю, що означає це слово і як багато за ним стоїть. Думаю, це могло би повторити все наше покоління.

Ігор Римарук і «Сучасність», яку він очолював, стали прямими спадкоємцями Миколи Зерова і «Книгаря», тобто духу неокласичного модернізму 1920-х років, що його назавжди, здавалося, знищили сталінські репресії. Ми не раз говорили з ним про необхідність зрозуміти цю таємничу тяглість традиції, що долає історичні прірви та зяяння, про передання незримого дару, який єдиний може зобов’язувати. Як і Зеров, Римарук був ученим поетом, він легко підхоплював і продовжував щойно розпочату цитату, кохався у виписках і «тлустих томах», належав, кажучи словами того ж Зерова, до «тугих бібліофагів». Його поезія зачаровувала не тільки вишуканим звукописом, а й зримо явленим синтезом архаїчних пластів мовлення з модерними поняттями та реаліями, коли, скажімо, чорні щити, черлені ворота і жупани невимушено сусідували з разюче сьогоднішнім порівнянням: «Тільки ж ліс попід сивим верхів’ям гори – як зелена пов’язка чеченця». Вона мала чітко визначеного адресата – філолога й естета, може, так само поета, здатного належно оцінити численні перлини Римарукової «гри в бісер» – епіграфи й приховані цитати, лукаво замасковані персоналії, натяки на події та книжки... Просотана безліччю звукових і смислових відлунь текстура Римарукового вірша нагадувала полегшений віддих мови, звільненої від тягаря необов’язкових слів і натужних спроб навантажити поезію якимись іншими завданнями, окрім її власних. Слухання або читання такого вірша завжди мало в собі щось від сакральних хвилин побожного споглядання течії часу упродовж снігопаду. Коли відчуваєш, що вірш діється, як діється молитва або літургія. Адже справжня поезія – це завжди явлені час і буття, вища притомність чування серед хай там якої тривалої ночі. Може, якраз через знання про цю недремну природу поетичного слова, змушеного чатувати в нічному часопросторі безбожности, у творчості Римарука так багато віршів, присвячених власне ночуванню ночі й перебуванню та збуванню її в самотньому безсонні, в колі...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!