Анна Бражкіна
Березень 2006

З цікавости й звички

Перший мій текст, який я переклала з української на російську, – Андруховичів роман «Перверзія». Годі шукати тут чогось дивного чи екзотичного: й Україна, і література для мене були рідними, а «москалів» там, де я ще пів року тому мешкала, заведено було не любити так само, як і будь-де в провінції; у цьому сенсі «Україна» починалася вже в передмісті Москви.

Моє рідне місто – Ростов-на-Дону. Там говорять майже суржиком і звук «г» вимовляють м’яко. Половина населення – природні українці (в тому числі – один із моїх дідів і бабуся-козачка), а обидві мої улюблені приятельки шкільних років – Таня Яґусєвіч і Ґета Мараховська – були художницями польської крові (1916 року сюди разом із викладачами та частиною студентів «евакуювали» Варшавський університет). Україна була в сусідстві, й там жили якісь примарні родичі: мої батьки їздили на «посудний шопінґ» до Донецька, а з Костянтинівки мені привозили важкенькі холодні скляні кульки (відходи якогось місцевого виробництва). Вже як дитинство добігало кінця, ми теплою компанією слухали «Радіо Свобода» по-українськи, бо російський варіянт глушили. Зв’язок України та свободи відтоді став для мене безсумнівним.

Моя юність минула в античному музеї-заповіднику «Танаїс» під Ростовом, де ми жили на початку 1980-х невеликою комуною, шалено любили одні одних, писали нескінченні тексти про цю любов, малювали картинки, влаштовували гепенінґи й інсталяції тощо. Мабуть, це скидалося на станіславські збіговиська приблизно тих самих часів. Таких рятівних місць у совєтизованому світі було декілька, майже всі ці місця ми, природно, знали, приймали гостей і самі туди час від часу наїжджали.

У середині 1980-х у Ростові з’явилася весела й дуже заводіяцька російськомовна компанія зі Львова – Дмитровський, Емдіна, Гоша Буренін, Оксанка... Здається, бував тут навіть Кузя з «Братів Гадюкіних». Львів’яни вирізнялися за двома суттєвими позиціями: віддавали перевагу траві, а не портвейну, місту, а не селу (хай і музейному). Ця ростовсько-львівська пристрасна дружба тривала років із десять і змінила наше місто. Основи нової полісної культури в цьому місті заклав Серьожа Тімофєєв, котрий декілька років зависав між Львовом, де навчався в Поліграфічному інституті, та Ростовом. Співавтором Тіминих прозових опусів був львів’янин Макс Василенко. Тіма для Ростова – «наше все», як Іздрик для Львова чи Курьохін для Пітера. Його вбили під п’яну руку в Москві у 1993...

«Стихійне українство» тривало, відтак, зі мною і в Москві. Мій набутий, вважай одразу після переїзду сюди, друг Сід був із Криму/Дніпропетровська та курував у Москві літературний «Кримський клуб». Це він, власне, й запросив Андруховича до Москви.

Отож під час зустрічі у 1998 році в Москві я сприйняла Юру як щось знайоме, улюблене, зрозуміле та кайфове, тим більше, що за віком ми різнилися в кілька місяців. Я досі мала стійку до участи в «самвидаві» звичку, тож і в моїй готовості перекладати Андруховичеві тексти годі побачити щось особливе.

Особливе почалося тоді, коли через п’ятнадцять хвилин після знайомства я збагнула, що Андрухович – трагічний персонаж. Він не хотів бути собою. Світовий лад його так само не влаштовував.

Природні трагіки – явище вкрай рідкісне. Буває, на цілу світову епоху трапиться один трагік і край. І хоча я нічого про Андруховича тоді не знала, мене відразу охопило дещо моторошне відчуття історичної ваги події.

Природа та місто йому тоді підігрували. Лютий видався суворим (Юра приїхав у піжонському білому плащі), між зустрічами доводилося вештатися по холодних звітрених вулицях, на яких чомусь годинами не траплялося жодної кав’яреньки й навіть жодної лавочки, не кажучи вже про туалети. Ми до пуття не знали цих міських околиць. «Я щойно збагнув, навіщо Бог створив нас, – пожартував Андрухович, коли ми знову заблукали. – Щоб дивитися зверху на ідіотів і сміятися».

На той час я пів року жила в Москві, куди якось у нічну зливу буквально втекла від свого ростовського бойфренда –...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!