Андрей Динько
Вересень 2000

З тими, хто тебе розуміє

103 учасники «Літературного Експресу» проїхали через Мінськ так, ніби місто залишається столицею БССР – із підкреслено офіційними заходами, прийняттями, зустрічами, ритуальними гоп-ца-ца псевдофольклорних колективів і до смішного знайомою буравкінською риторикою про чорнобильську трагедію та «страшну радіацію державної брехні й бездуховності, що може спопелити мову білоруського народу».

Ніхто з тих, хто визначає обличчя теперішньої білоруської літератури в її розмаїтті: Алєсь Разанов, Уладзімер Арлов, Адам Гльобус, Славамір Адамович, – до складу білоруської делеґації з певних причин не потрапили (старіші класики, хочеться вірити, зреклися поїздки з причин здоров’я), тож не дивно, що ніхто й не пропонував організувати зустрічі учасників «Потягу дружби» з редакціями часописів «Наша Ніва», «Arche» чи «Фрагмэнты». У Міністерстві культури не мають сумнівів, що аксакали з «Маладасці» та клоуни з «Бум-Бам-Літу» куди краще скажуть про сьогодення Білорусі та наш-біль-Чорнобиль. Державна творча спілка та її численні видання, як і раніше, претендують на монополію в напівзліквідованому білоруському культурному ґетто, ніби опереткові юденсрати – у єврейських концентраційних кварталах часів другої світової війни. Ідеологічні чиновники нутрощами чують тих, хто не становить загрози для системи, яка – вже! – «спопелила» мову.

Я шукав зустрічі найперше з українськими, польськими та литовськими учасниками «Експресу» не лише як з особистими друзями, а й як із представниками культур, що найбільше дослуховуються до нашої та шукають діалогу, з представниками тих країн, де найбільше перекладають білоруську літературу сьогодні.

Довідатися про місця їхнього виступу було складно. Але я не пошкодував про час, згаяний на з’ясування. Саме в Музеї Багдановича у Троїцькому передмісті, де, згідно з офіційним розкладом, мав виступати Андрій Бондар, редактор української газети «Література Плюс», і відбулася єдина гаряча дискусія за два дні перебування «Експресу» в Мінську (а, можливо, й за всі півтора місяці подорожі літераторів). Темою зустрічі мала бути така собі «Мова літератури та мова дипломатії». Але розмова перейшла на те, що декому з нас болить – Чечню.

Публіки майже не було, тільки ті, хто «по роботі» мав бути присутнім – працівники «ЛіМу» [«Літэратура і мастацтва»], бо формально це була зустріч із лімівцями, мовчазні господарі з Музею, та ще двійко добродіїв, пп. Чарота та Панізьнік.

Мені від зустрічі запам’яталися не чеченські арґументи – ілюзій щодо кавказького геноциду я не маю. Запам’яталося, як професор Чарота у картатому костюмі говорив від імені «Білорусі». «Ми» вважаємо, що будь-яке об’єднання краще за роз’єднання, «ми у Білорусі» скептично ставимося до європейської інтеґрації, «ми» жалкуємо про розрив колишніх зв’язків, «ви» ось тут кажете про Чечню, а ось «мене як упродовж 15 років керівника секції перекладу Спілки письменників» турбує, що в «нас» у Білорусі не підростає молода перекладацька зміна, й «наші» контакти з іншими літературами розірвано. Він виказував цілковиту нехіть думати категоріями реальності. Це українці заговорили про дискримінацію білорусомовних, вони ж наполягли на дискусії про Чечню. А світ, у якому живе п.Чарота, існує, здавалося, поза часом та простором. Він промовляв про християнські вартості, «зорі в небі», «єднання» та «контакти, що розвивалися за радянських часів», цитував Багдановича, але тільки задля того, щоб запротестувати проти втручання у чеченські справи та занурення в реальність. І знову повертався до туману «святих християнських цінностей».

Мінські зустрічі з письменниками Європи, напевно, навмисно було сплановано так, щоб гості якнайменше торкнулися реального білоруського часопростору. Щоб було якомога менше помітно, що існує не одна білоруська культура з однією естетикою та канонами пп.Чароти, Пісьмянкова, Сасновського й Буравкіна та другорядними ідеологічними розходженнями всередині її, а принаймні дві, а напевно й усі чотири, бо поруч із білорусомовною білоруською культурою існує також молода білоруська культура російськомовна, і російськомовна культура імперська. І що це різнокультур’я і породжує змагання, в якому держава відверто й драпіжницьки стала на певний бік.

Виявилося, що й письменники наших країн-сусідів шукали зустрічі з «Нашою Нівою» та «Arche», може, тому, що творчі набутки «Маладасці» та «Бум-Бам-Літу» набагато герметичніші й ззовні не такі помітні.

Наша розмова відбулася за «Старовіленським пивом» у ресторані «Раковський Бровар» – на жаль, редакції і «Нашої Ніви», й «Arche» замалі, щоб умістити шестеро гостей одночасно. У розмові взяли участь Микола Рябчук, публіцист, відповідальний редактор київського інтелектуального місячника «Критика», Юрій Андрухович, якого з сучасних українських письменників чи не найбільше читають, Катерина Ботанова, київська літераторка, Андрій Бондар, литовські письменники Геркус Кунчус і Лавринас Каткус.

Ми були ще в запалі тієї дискусії, що збурила сон Музею: російські учасники боронили право Росії помститися чеченцям, українці, поляки, литовці це право заперечували. Було гаряче. Яка передісторія дискусії, чому суперечка вибухнула у Мінську?

Політика і література

Юрій Андрухович: Під час нещодавнього перебування в Петербурзі Микола Рябчук купив «Литературную газету», а в ній була вкладка «Петербург». І там були опубліковані матеріали круглого столу за участю шістьох російських інтелектуалів щодо чеченської війни. І виявилося, що два учасники круглого столу – це мандрівники нашого «Експресу», двоє російських письменників. Один із них, п.Варламов, виступив із досить жорсткими та категоричними заявами. В них виправдовується ця війна, він апелює до почуття національної гідності росіян. Він каже, що нам ця війна потрібна для зміцнення національної гідності росіян, втраченої під час першої чеченської війни, у тому числі й у результаті терористичного акту Басаєва у Будьонівську. «Росія не може не помститися» чеченцям, каже він. «Треба застосовувати силу, й жодних переговорів – можливе тільки силове розв’язання».

Слова п.Варламова обурили нас, і в українських письменників народилася ініціатива написати листа на ім’я російського президента зі своїми думками й закликом зупинити бої, зупинити аґресію, зупинити жорстокість. Підписи почали збирати у Москві, зібрали 62. У Мінську мала відбутися запланована місцевими організаторами дискусія на тему «Мова літератури та мова дипломатії». Одним з учасників мав стати Андрій Бондар.

Андрій Бондар: Ми підписали листа проти військових дій у Чечні, а не проти Росії як такої. «Круглий стіл» у «Літературній газеті» вразив нас нелюдським ставленням до чеченців, і ми вирішили продемонструвати свій протест і викликати росіян на щиру розмову. Вони знервувалися. Вони висували свої стандартні арґументи – що чеченці є терористами, що Чечні не можна надавати волю, бо це рабовласницька нація, але вони так і не відповіли на наше головне запитання: за війну вони чи все-таки проти війни.

Нам було соромно за білоруських інтелектуалів, учасників дискусії. Білоруси такою мірою хотіли загладити всі кути, настільки боялися виявити хоч яку позицію... Ми як літератори мусимо говорити про літературу, казали вони.

Юрій Андрухович: «Хто взагалі приніс політику сюди? Який стосунок до нас має ця Чечня?» – обурювалися вони. «Про Чечню треба говорити в Чечні, а про Заїр треба говорити в Заїрі. І взагалі, чому ви тут не говорите про проблему Курдистану, а говорите про Чечню», – закидав нам п.Чарота.

Андрій Бондар: Їдучи через Росію, що веде військові дії проти власного народу, ми як літератори не могли мовчати. Ми встали на захист чеченського народу. Та й російського народу, що сам потерпає від дій власного керівництва. Виступили проти тих, хто через мас-медії поширює людиноненависницькі настрої.

З білоруської делеґації лист-звернення до Путіна підписав лише Андрей Федаренка, довго нам дякував і радив не показувати листа іншим учасникам, а Вольга Іпатава і Леонід Дранько-Мойсюк листа не підписали.

Загалом підписалися майже всі центральноєвропейці й не підписав багато хто із західноєвропейців. Жоден із росіян не підписав.

Андрей Динько: Це й були основні поділи Європи, що виявилися на прикладі« Експресу»?

Юрій Андрухович: Мовні бар’єри заважають комунікації. Комунікація Схід–Захід відбувається на поверхневому рівні, що залежить від володіння мовами-посередниками. Ми весь час товаришували своїм колом – українці, поляки, литовці, грузини... У цьому колі не доводиться витлумачувати елементарні речі, що, наприклад, українська мова відрізняється від російської. Західні літератори так само тримаються свого кола. Мовний поділ лежить на поверхні, але він охоплює також глибші речі – спосіб життя, ментальність, умови існування, спільну мову в певному ширшому, метафоричному сенсі. Від цього залежить комунікація. Важко говорити про якісь найновіші тенденції української літератури з тим, хто досі не знає, що українська мова відрізняється від російської.

Так, поділи Європи залишаються. І відчуваються. Для людей із Заходу великим психологічним випробованням був в’їзд до кириличної частини світу. В Калінінграді ми бачили паніку в їхніх очах, коли вони дивилися на написи кириличними літерами, бо вони не вміли орієнтуватися в цьому світі, де навіть не вмієш прочитати, як що називається.

«Літературний експрес» виправдовує себе на рівні перекладацьких проектів, що здійснюються в нас на очах. А додаткового сенсу «Експрес» набув сьогодні у Мінську після нашої дискусії про Чечню та про війну. Досі, до Мінську, все було максимально коректно та відсторонено. Кожен читав власні тексти, потім хтось інший читав переклад на мову країни, в якій усе це відбувалося, підготовлений заздалегідь. Послухали й розійшлися. Тут, у Мінську, в цю атмосферу увірвалося щось справжнє. Вперше під час дискусії ми ввійшли у стан абсолютного внутрішнього напруження, шукали арґументів, щоби переконати себе самих, що ми маємо рацію, що ми повинні були зробити те, що зробили. Ми мали відповісти на закиди росіян, довести, що це не просто дешева інтрижка українців, які хочуть таким чином привернути до себе увагу. Що ми підписали звернення, аби сказати керівнику держави, яка веде несправедливу війну, що ця війна – несправедлива.

Микола Рябчук: Про Чечню Ви переді мною добре все сказали. Я тільки шкодую, що ми певним чином видихнулися на чеченській темі й не мали запалу як слід звернути увагу на білоруську проблематику. Я лише короткою реплікою встиг сказати про порушені права білорусомовного населення Білорусі, про ненормальну ситуацію, коли корінне населення стає фактично чужинцем на власній землі, і його права всіляко утискаються. Я сподівався, що білоруські колеґи розвинуть цей мотив, але, на жаль, даремно. Щоправда, й обривати вони мене не стали, так ця тема й зависла в повітрі. Тимчасом це справді важлива тема. Ми бачимо, як слов’янський народ із вельми цікавою культурою ставлять на поріг зникнення. Ми бачимо, як панівна російськомовна більшість не лише нічого не робить, щоби підтримати білорусомовних, але, навпаки, всіляко обмежує їхні людські права й на освіту, й на отримання інформації. Це мусило би стати об’єктом нашої уваги.

Питания сумління

Андрей Динько: Якби ваш «Експрес» їхав 70 років тому, якби в ньому їхали не Юрій Андрухович, Дубравка Уґрешич та Андрей Федаренка, а Ромен Роллан, Максим Ґорький, Яніс Райніс, то до письменницького звернення неодмінно прислухалися б. Але які шанси, що до вашого звернення хтось дослухається тепер? Що, голос письменників усе ще щось важить у сучасному світі?

Микола Рябчук: У Польщі, коли ми були в Мальборку, я купив газету, а там – інтерв’ю зі Станіславом Лемом. Виявляється, перед нашим листом був подібний протест проти війни в Чечні, підписаний кількома сотнями європейських інтелектуалів. Лем був серед тих, хто підписав, хоч у розмові з журналістом сказав, що не вірить у ці підписи, що все це дурниці. Ліпше, каже, зібрати двійко сотень доларів, ніж двійко сотень підписів на користь потерпілих. А нащо ж Ви підписали, питає журналіст. Ну, мене попросив мій приятель Чеслав Мілош, каже Лем.

Думаю, Лем трохи фрондує і фраєриться, бо якби він не хотів, не став би підписувати й задля Чеслава Мілоша. Десь у глибині душі й він сподівається, що крапля точить камінь. Ні Лем, ані Андрухович не мають ілюзій щодо виливу наших протестів. З іншого боку, навіть коли шанси на те, щоби бути почутим, мінімальні, це варто було зробити хоч би задля того, аби ми всі себе поважали. Щоб ті, хто веде війну, не думали, що всі з цим змирилися. Це питання особистого сумління та відповідальності.

Андрій Бондар: Ми своїми підписами хотіли найперше нагадати заможній частині Європи, що відповідальність за Чечню лежить також на них, бо Європа закінчується на Уралі. Чечня – велика ганьба найперше Європи Західної, що не вживає достатніх заходів, аби зупинити російські військові злочини.

Ми знаємо, що ці листи не доходять до адресата, але ми не могли їхати через Росію, що створила концтабір у Чорнокозові, й не підписати цього листа.

Це елементарні речі: письменник не може не бути проти людської смерті, ґвалту, руйнування міст. Якби Польща бомбувала Білосток або Шльонськ, ми би так само виступили з листом до Квасневського.

Андрей Динько: Ви виявляєте заанґажованість у суспільні справи. Але де межі цієї заанґажованості, де вона мусить починатися? Там, де кров, де ґвалт, там письменник має втрутитися, кажете ви. А коли нема великої крові, а є придушення культури, скажімо?

Микола Рябчук: Письменник не здатний реаґувати на будь-яку несправедливість, але письменник, як будь-яка людина, чутливий до несправедливості. Ґвалт будь-який має бути засуджений, у будь-якій формі.

І я, і мої колеґи підписали би такий самий протест проти бомбування сепаратистів у нас в Україні, в Донбасі чи Криму, бо я вважаю, що жоден шматок землі не вартий того, щоб за нього гинули люди. Коли якась територія хоче відділитися, а її населення такою мірою ненавидить метрополію, так нема сенсу утримувати силою. Нікого не треба тримати силою. Проблема, з якою стикається Росія в Чечні, – не унікальна. Такі проблеми пережили всі імперії світу. Франція мала подібні проблеми в Алжирі, де йшла така сама безжальна війна з арабами. Такі проблеми мали інші країни з колоніями. Але Росія чомусь уперто не бажає визнати, що весь Кавказ було інкорпоровано в Російську імперію силоміць. А будь-які колонії зрештою мають стати незалежними.

Косовська проблема в цьому контексті навряд чи могла би стати козирною картою росіян. Вона радше була б арґументом проти російської політики, бо Захід, який зреаґував у Косові на геноцид албанського населення, якби він не був криводушним, а достатньо послідовним, він мусив би так само відреаґувати на геноцид, здійснюваний росіянами проти мирних мешканців Чечні.

Чечня – найвищий сенс

Андрей Динько: Такий проект, як «Літературний Експрес», мусить утомлювати письменника. Чи ж легко – місяць у компанії тих самих людей, місяць виступів на ті самі теми. Що ви здобули, поїхавши з «Експресом»?

Геркус Кунчус: Я бачу найвищий сенс цієї нашої подорожі якраз у цій простій заяві, яку ми підписали. Ми розуміли, що це не дійде до російського бога...

Микола Рябчук: Але дійде до справжнього Бога!

Геркус Кунчус: Хіба що, хіба що!.. Але ми мусили це зробити, і я страшенно задоволений, що зробили. І сьогоднішня мінська дискусія так само втішила мене – нам вдалося звернути увагу на тему Чечні, змусити інших замислитися. І вдвічі тішить, що це зініціювали українці, поляки, литовці, грузини, латиші, що це була наша спільна реґіональна ініціатива.

Юрій Андрухович: Я не погоджуюся, що наш протест ні до кого не дійде. Дійде, впевнений, принаймні, у вигляді аналітичних записок. Таких протестів було небагато. Кожен із них має вагу. Раніше протести проти війни в Чечні надходили найчастіше у вигляді якихось дипломатичних рекомендацій, побажань міжнародних фінансових організацій. Тепер письменники, люди незаанґажовані, неполітичні, які підкреслюють свою незалежність, протестують. Я на місці влади Росії дослухався би до голосу письменників Європи.

Письменники можуть багато змінити у сферах, безпосередньо від літератури не залежних. Я дуже сумнівався у дієвості такої організації, як ПЕН-клуб. Мене торік запросили до Варшави на останній у цьому столітті його конґрес. Я був налаштований страшенно скептично, із сумом споглядав, як формально голосують його учасники, піднімають свої мандати, слухав ці формальні заклинання про свободу слова, сумління, але усю мою критичність переважив той факт, що у зв’язку з проведенням цього конґресу, завдяки наполяганню польського міністра закордонних справ, у В’єтнамі визволили дисидента, який перед тим провів вісімнадцять років у в’язниці, – і він був гостем цього конґресу. Значить, навіть на рівні конкретних справ можна щось зробити. Це і є для мене відповідь на запитання про межі заанґажовапості. Фактично їх немає. Я не вірю в письменника, який не цікавиться політикою. Він може не брати в ній участі безпосередньо. Але так чи інакше все, що ти пишеш, уже якоюсь мірою стосується до неї.

Катерина Ботанова: Декларація проти чеченської війни, яку ми підписали, зламала стіну між письменниками із Західної та Центральної Європи, що відчувалася в першій частині подорожі. Я не думаю, що ті з письменників, які не підписали Декларації, були справді незгодні, як вони казали, з одним словом у ній чи з якимось одним із формулювань у шапці. Для більшості з них це було через відсутність власної позиції з цього питання: «Мене це не пече особисто... Або мене це заторкує, але я боюся бути політично некоректним... Мені живеться спокійно, я відомий письменник, і я не хочу ні у що втручатися, щоб нікого не образити... Там десь існує межа Європи, нехай вона існує – може, десь за Німеччиною вона проходить, може, за Польщею, і нехай проходить...».

Андрій Бондар: Серед тих, що не підписали листа, було багато симпатиків Росії та російської культури. Для них країна, яка дала світові Достоєвського й Толстого, має право на все.

Відповідальність російської культури

Андрей Динько: Теперішнє мовчання російської культури як потаємна згода з кривавою пацифікацією Чечні – це що, продовження російської культурної традиції чи розрив із нею? Достоєвський і Толстой – як би вони поставилися до цієї війни?

Микола Рябчук: Бєрдяєв покладав відповідальність за більшовизм саме на російську інтеліґенцію. Я би продовжив цю думку. Мені здається, що російська культура виховала російський імперіалізм і російський націоналізм сучасності. Відповідаючи на початку нашої подорожі, у Мадриді, тому самому п.Варламову, я сказав, що російська культура не лише зробила внесок у зруйнування Берлінського муру (на чому він робив наголос), вона так само посприяла побудові цього муру.

Реакцію Достоєвського й Толстого на сьогоднішні події неважко передбачити. Ми знаємо, скільки ксенофобії розлито в текстах Достоєвського, і знаємо, що він писав з нагоди аналогічних сучасних йому подій, а також знаємо всю російську традицію ще від Пушкіна та його сумнозвісного послання «Наклепникам Росії», де він дуже схвально відгукується на придушення польського повстання. Толстой, який був своєрідною постаттю, хочеться вірити, залишився би пацифістом і в цій ситуації. Взагалі ж російська культура безумовно відповідальна за той нарцисизм, що сформувався в російському суспільстві, за безмірну амбітність, за невміння зосередитися на внутрішніх проблемах, постійне наголошення на проблемах всесвітніх, на якійсь глобальній відповідальності й глобальному покликанні російського народу, хоча російський народ має багато внутрішніх проблем, які й треба було би розв’язувати.

Андрій Бондар: Російська культура переживає болючий процес нового ототожнення, вона починає усвідомлювати втрату імперського статусу великої нації, і біль від цієї нової ідентифікації часом вихлюпується великим насильством і брутальністю, жорстокістю росіян, які не хочуть миритися з новим своїм статусом у світі. Україна щодо Росії досягнула важливої речі – росіяни у своїх газетах пишуть про Україну як про іншу реальність, яка їм не належить. Із прокляттями, протестами, але все ж визнається інакшість України. Це, на мою думку, і є головне досягнення останніх років у наших стосунках.

Прірва у наших очах

Андрей Динько: Прірва між росіянами та європейцями внаслідок таких дискусій, як сьогоднішня, збільшується чи зменшується? Чи такі дискусії сприяють відчуттю росіянами спільності тривог своїх та загальних, чи, навпаки, зміцнюють у них відчуття самотності, ізольованості та образи на вороже оточення?

Катерина Ботанова: Прірва існує в наших очах, не в їхніх. Ми як митці з постколоніальних країн бачимо, наскільки відрізняється Росія від Європи. Але Захід – і тут не треба мати ілюзій, і потяг це лише ще раз підтвердив – дивиться на Росію як на екзотичну країну, але захоплено. Це монстр, яким вони захоплювалися, який поважали. Багато з учасників «Експресу» мають ліві переконання, хоча не знають лівого досвіду, вони ідеалізують Росію, тому наївно думати, що ті люди, які не відчули чобота Росії на своїй спині, усвідомлять, що відбувається у Чечні й що може статися з якимось іншим сусідою Росії. Ясно, що існує розрив у сприйнятті Росії у наших очах та в очах тих, хто не має у своєму досвіді російських танків та російської руки.

Письменник – як порожнеча

Андрей Динько: Більшість західних письменників – із лівиці. А які переконай ця здебільшого мають подорожани-літератори з Центрально-Східної Європи? Яку ідеологію ви сповідуєте?

Евґеніус Алішанка: Письменник, по суті, інша структура, ніж політик, який детально визначив, до якої партії він належить, інтереси якої групи населення обстоює. Письменник – це всеосяжна істота. Він як порожнеча – він мусить бути відкритий світові, всьому, що відбувається. В письменника мислення не політичне, він не може мислити категоріями, що ось, коли ми введемо військо туди, так там загинуть десятеро людей, а це краще, ніж коли ми не введемо туди військо. Письменник мислить інакше. Для нього кожне життя – безцінне. Як письменники ми мусимо бути ліво-праві й готові до всього, що відбувається. Наша позиція має бути деконструктивістською. Ми повинні по можливості руйнувати ті міфи, що складаються. У випадку Чечні ми проти того, щоб складалися міфи, які виразно складаються в російської інтеліґенції: наприклад, міф помсти, відплати.

Геркус Кунчус: Моє кредо – не йди попереду натовпу, не йди позаду натовпу, йди поряд із натовпом і споглядай, і споглядай.

Моя інтимна Європа

Андрей Динько: Ви кажете про існування певного центральноєвропейського простору. Кажете, що в Західній Європі письменникам цікаві письменники зі своїх країн і байдужі літератори з країн сусідніх. А українцям болить Чечня, білоруси перекладають словенців, литовці стежать за польськими подіями. Значить, справді існує окремий культурний простір на обширах колишньої Речі Посполитої, колишніх Австро-Угорської та Совєтської імперій? Які шанси на збереження цього простору?

Юрій Андрухович: Я не знаю, що прогнозувати. Ця ідея була піддана у 90-х роках серйозному випробуванню, бо у країнах Центральної Європи відбувалися різні процеси, країни опинилися в різних військово-політичних блоках. У зв’язку з геополітичним тиском ідея у своєму чистому вигляді на рівні культур-філософії великою мірою захиталася, тож наприкінці 90-х дискусії про Центрально-Східну Європу вже викликали в багатьох скептичну посмішку. Про це стільки говорилося, наговорено стільки дурниць, що говорити про неї й далі трохи смішно. Перспективи цієї ідеї пов’язані з перспективою прилучення до цього простору нових теренів. Білоруська та українська думка можуть вельми багато нового внести до центральноєвропейської ідеї і відповідно принести щось нове для її розвитку. Бо коли йдеться про політичний вибір, то з ним усе більш-менш зрозуміло, але наслідки такого політичного вибору можуть бути непередбачувані, й тут якраз постає цей простір можливості, простір загадковості майбутнього, де, я впевнений, ця ідея набуде якихось інших вимірів, передусім, мабуть, усе-таки виміру індивідуального. Мій найостанніший досвід – наперед задана тема для нової, спільної з польським письменником Анджеєм Стасюком книжки, яка складатиметься з двох есеїв про Центрально-Східну Європу. Тема начебто вже набила оскому, про цю тему вже й говорити ніби соромно. Ми не домовлялися з ним, як писатимемо, тільки про обсяг тексту. Але виявилося, що обидва есеї поєднує певний глибоко індивідуальний і навіть інтимний підхід до теми. Ти постаєш перед ситуацією, коли просто повинен сказати щось найважливіше про себе самого. І сказати тому, хто здатний тебе зрозуміти. Ось два ключові моменти для нашого існування тут, у Центрально-Східній Європі: можливість говорити надзвичайно важливі речі й можливість говорити до тих, хто тебе розуміє.

Перекладено за публікацією: «З тымі, хто цябе разумее. Гутарка з удзельнікамі Літаратурнага Экспрэсу-2000». «Наша ніва», 2000, № 29 (186). Друкується з дозволу автора та редакції.

* * *

Президентові Російської Федерації

панові Володимирові Путіну

від європейських письменників,

учасників міжнародного проекту

Літературний Експрес «Європа-2000»

7 липня 2000 року

Москва, Росія

 

Вельмишановний пане Президенте,

ми, група європейських письменників, учасників міжнародного проекту Літературний Експрес «Європа-2000», глибоко занепокоєні військовими діями, які збройні сили Вашої країни ведуть на території маленької автономної республіки Ічкерія. Фактично, на підставі «боротьби з терористами», здійснюється масове вбивство мирних мешканців, руйнування чеченських міст і селищ, знищення цілого народу, який ніколи добровільно до Росії не приєднувався.

Ми закликаємо Вас, пане Президенте, виявити розсудливість і далекоглядність, а головне – людяність, гідні лідера великої країни, і вжити весь Ваш політичний вплив, усі приступні Вам дипломатичні засоби, щоб спинити ганебну війну й розв’язати конфлікт шляхом переговорів. Бо війна несе смерть і руйнування не лише чеченцям, а й самим росіянам. Вона деморалізує армію, збуджуючи у військовиків наймерзенніші тваринні інстинкти, провокує розгул псевдопатріотичної ксенофобії в російському суспільстві, компрометує Вашу країну в очах світової громадськості.

Хочемо вірити, що у ХХІ сторіччя Росія увійде не обтяженою імперськими амбіціями та анахронічним прагненням накидати свою волю іншим народам.

З повагою,

європейські письменники

Томаш Ружицький

Яцек Подсядло

Яцек Пацоха

Юрій Андрухович

Катерина Ботанова

Андрій Бондар

Микола Рябчук

Лавринас Каткус

Геркус Кунчус

Евґеніус Алішанка

Чинґіз Абдулаєв

Лео Тур

Джесіка Фальцой

Лаша Бакрадзе

Віталій Чобану

Маріс Чаклайс

Аніта Конкка

Андрей Федаренка

Дубравка Уґрешич

Алеш Чар

Жак Жуе

і ще 41 підпис

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!