Микола Рябчук
Березень 2002

За Україну без Муґаб(е)

1

Вибори до українського парламенту ніби зумисне проведено одразу слідом за виборами до парламенту зімбабвійського, – щоб унаочнити разючу подібність у способах ведення передвиборної аґітації, голосування і, звісно, підрахунку голосів. Ця подібність навряд чи має нас дивувати, беручи до уваги, що головною особливістю обох «демократій» – і української, й зімбабвійської – є їхній суто атрибутивний, імітаційний характер. Кілька років тому про це дуже добре написав політолог Алєксандр Рубцов, аналізуючи відповідні тенденції в Росії та в інших постсовєтських державах:

До режимів «пострадянського простору» звичайно ставляться як до дуже недосконалих, та все-таки демократій. Це подеколи безсоромні пародії на взірець, проте оцінюються вони (і нами, й на Заході) все-таки «від взірця», за його мірками та критеріями.

Що неправильно. Ці новотвори не вписуються у відомі типології. Тут формується своя, особлива політична реальність. З повним набором демократичних аксесуарів, крім головного – можливости зміни верховної влади. Це вже не проблема «кількости демократії». Коли йдеться про можливість зміни президента й правлячого клану, це тільки питання якости: «так» чи «ні»? А тут, попри зовнішню виборчу ейфорію, завжди буде такий мінімум відхилень, який ґарантує «виборність» без реального вибору. Це як нове відро з гладкою емаллю й полірованою ручкою, проте з такою «невеличкою» дірочкою в дні, що ви ніколи не донесете воду від криниці до ґанку.

Прихильність постсовєтських еліт до саме такого різновиду «демократії» органічно зумовлена, з одного боку, їхньою авторитарно-номенклатурною генеалогією, а з іншого – негромадянським характером постсовєтських суспільств, не призвичаєних до самоврядування та самоорганізації. Власне кажучи, ці суспільства мають саме ті еліти, які вони зі своїх надр породжують і на які, за великим рахунком, заслуговують. Під цим оглядом не лише президент України, а й усі його олігархи та інші «орли» є плоттю від плоті «українського народу» – народу реального, а не літературного, оспіваного поколіннями щиросердих народників-українофілів.

Владні режими у більшості постсовєтських держав намагаються хоч би формально імітувати демократизм. Навіть ті кілька з-поміж їхніх лідерів, що обрали собі роль суто авторитарних вождів, замінивши обраних депутатів призначеними, а свої власні вибори – «референдумами», не наважилися поки що радісно перестріляти всіх опозиціонерів чи бодай запакувати їх до концтаборів, проголосивши себе Богом даними імператорами чи шахіншахами. «Любов» посткомуністичних еліт до демократичних інституцій та процедур зумовлена передусім певною глобальною кон’юнктурою: Захід таки зумів нав’язати цілому світові демократію, зробивши відповідність її критеріям (бодай мінімальну і суто формальну) – своєрідною перепусткою до порядного міжнародного товариства, до якого здебільшого прагнуть належати навіть найкровожерніші диктатори та найцинічніші олігархи. Саме ця кон’юнктура й зумовила вирішальним чином перестройку в СССР, а заразом і падіння численних авторитарних режимів по цілому світі.

Запровадження демократії має, однак, свої вади: треба вміти маніпулювати її інституціями та процедурами. Авторитарні еліти, що утвердилися на всьому постсовєтському просторі, ось уже десять років вирішують надзвичайно складне, майже шизофренічне завдання: з одного боку, леґітимізують себе на внутрішньому і, головне, міжнародному ринку як представників хай молодої та недосконалої, та все ж демократії, а з іншого – всіляко цю демократію обмежують і руйнують під прикриттям «об’єктивних труднощів» і «тимчасових недоліків». Простіше кажучи, дірка в полив’яному відрі мусить бути достатньо малою, щоб її не помітили контролери, й водночас достатньо великою, щоб необхідна кількість води вилилася. Помилка у більший чи менший бік може мати однаково неприємні наслідки: авторитарний режим може або наразитися на міжнародні санкції та ізоляцію, як це сталося...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!