Микола Рябчук
Жовтень 1998

Закарпатці за Дунаєм

Ми ту нє госци... / Ми тут не гості... Антологія русинської та української поезії Юґославії.  Ужгород: Карпати, 1997.

Поки політики гаряче обговорюють ефемерну проблему «русинського сепаратизму», ужгородське видавництво «Карпати» привернуло увагу до куди цікавішого й актуальнішого аспекту цієї проблеми – мовно-культурного. Наприкінці минулого року воно видало чималу, 350-сторінкову антологію русинської та української поезії Юґославії під назвою «Ми ту нє госци...» («Ми тут не гості...»), впорядковану русинським поетом Міхалом Рамачем і перекладену гарним поетом із Закарпаття Петром Скунцем.

За всієї поваги до перекладача, слід одразу сказати, що для справжніх гурманів поезії набагато цікавішими є все-таки русинські тексти, вміщені паралельно мовою оригіналу. Тут відкривається нам сповна аромат невідомої й малозрозумілої для багатьох сьогоднішніх українців мови – з її праслов’янськими ведол (вів), гвізда (зірка), живот (життя), з її химерним відмінюванням (синох, і женох, і местох – замість синів, жінок, місць), із численними словакізмами (єшень, штреднї, права) й менш чисельними, але теж помітними сербізмами, мадяризмами й, навіть, германізмами.

Ця мікромова, якою розмовляє заледве двадцять тисяч осіб, розвивалася понад двісті років у химерних обставинах квазідіаспорного розселення українців-русинів з історичного Закарпаття (теперішня Україна та Словаччина) на землі історичного Банату і Срему (теперішня Юґославія). Втім, до 1918 року ці землі не були розділені кількома кордонами, навпаки – і передгір’я Карпат, звідки русини походили, і Бачванська долина між Дунаєм і Тисою (т.зв. Бачка), куди вони переселилися в половині XVIII століття, належали до тієї самої Австро-Угорської імперії, ба більше – до того самого Угорського Королівства як частини «подвійної» (два королівства, один монарх) Габсбурзької держави.

На початку XVIII століття ця держава завдала чергової поразки своєму давньому, але дедалі неміч­нішому суперникові на Балканах – османським туркам, і за Пожаровецьким договором 1718 року від­хопила собі чималий шмат «нічий­ної» землі між сьогоднішніми Ру­мунією, Сербією, Боснією, Хорва­тією та Угорщиною, поквапившись заселити його колоністами – «міґ­рантами» з усіх кінців «багатона­ціональної» Австро-Угорської імпе­рії. Так у Бачванській долині (до речі, за кількадесят кілометрів від Белграда) оселилися, крім українців-русинів, словаки, угорці, німці, хорвати і, звісно, серби, втікачі з по­неволеної турками Сербії.

Зрозуміло, що цей українсько-русинський етнос не міг мати чіткого поняття національної ідентичності, тим більш – української, бо ж ніколи в тій «Україні» не жив, та й самої України на той час ні на яких мапах не існувало. За всіма ознаками цей етнос мусив засимілюватися – якщо не з угорцями, котрі панували в Банаті до початку XX століття, то при­наймні, з мовно близькими сербами, котрі перебрали контроль над краєм у 1918 році, створивши собі після першої світової війни незалежну державу – Юґославію.

Цього, однак, не сталося – кри­хітний етнос, по суті, відірваний від своїх коренів, зумів виробити власну етнічну самосвідомість, розвинути мову, писемність, створити цією мо­вою цілком пристойну літературу, розбудувати мережу шкіл і культур­но-освітніх установ. Двадцять тисяч русинів в Австро-Угорщині (а зго­дом у Юґославії) зробили те, чого не зуміли зробити мільйони українців в імперії Російській (а згодом Совєтській) – у Сибіру, Казахстані чи, бодай, у Москві. На це є багато при­чин, з яких, либонь, головною є різна (м’яко кажучи) міра репресивності цих імперій. Хоч, безумовно, у ви­падку бачванських русинів велику роль відіграла греко-католицька ре­лігія, котра відрізняла їх і від католиків-угорців, і від православних сербів, і котра допомогла в XIX сто­літті нав’язати тісніші контакти з Галичиною і з тамтешнім національ­ним пробудженням. Важливим, утім, був і загальний багатоетнічний характер краю, узаконений...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!