Лукаш Ясіна
Серпень 2014

Збіги у розбіжностях

Мій стосунок до України й українців від самого початку був явищем дещо шизофренічним. Я виховувався зовсім поруч із польсько-українським кордоном. Холмщина не була, зрештою, абияким пограниччям. За кільканадцять років до моєї появи на світ вона стікала кров’ю – це була кров поляків та українців. Забута Богом і варшавськими інвесторами східна частина Польщі була водночас важливим місцем для української історії. Холм, зрештою, ніколи столицею Польщі не був, але саме тут містилася резиденція Данила Галицького – героя одного з найважливіших мітів української національної історіографії.

У дитячому віці України я не знав. Та й навіщо? Адже із-за (Західного) Бугу на нас дивився незрозумілий і вбогий світ – його мешканці приїжджали до нас продавати свої дешеві товари. Ми тоді тішилися відкритим на нас Заходом – сповненим кольорів, банок із «Кока-Колою» та машин, що їх перевозили до нас нелеґально з Німеччини. Минає двадцять років, але багато поляків й далі дивляться на Україну крізь призму тогочасного досвіду, трохи змішаного зі споконвічним почуттям зверхности.

Дивитися на своє походження з дистанцією можна тільки з відстані. Мешканець невеличкого містечка мусить виїхати з нього і потрапити в круговерть університетської та інтелектуальної махіни – у якомусь більшому місті, де стереотипи замасковано академічним жарґоном, а на зміну споконвічним мітам прийшли популярні інтеліґентські ідеї.

Однією з таких ідей десять років тому було польсько-українське порозуміння. Польські інтеліґенти, під впливом ідей Єжи Ґедройця та Богдана Осадчука, прагнули досягти зближення між нашими націями. Його символом була участь поляків у Помаранчевій революції. Ідея, як кожне явище, що його творять столичні ідеалісти, почала окреслюватися доволі швидко. А вже 2007 року здавалося, що від примирення небагато залишилося. Ми не сподівалися, що за декілька років буде ще гірше. Польщі й Україні якраз випало спільно організувати Чемпіонат Европи з футболу. Чемпіонат мав зблизити обидва народи, але з цього, здається, небагато що вийшло.

Ось у такій атмосфері я розпочав свої бесіди з Ігорем Шевченком. Проте познайомився з ним на декілька років раніше. 2005 року Католицький університет у Любліні вирішив урочисто присвоїти професорові Шевченку титул доктора honoris causa. Урочистості – як звичайно церемонії такого штибу – відбувалися надзвичайно помпезно. Професор також прочитав лекцію студентам польсько-українського університету, якого вже не існує. А крім того, взяв участь у політологічній конференції, присвяченій вступові України й Туреччини до Европейського Союзу.

Коли завершилися засідання та вислуховування пишномовних орацій, що провіщали, мовляв, десь 2014 року Україна й Туреччина опиняться в зоні евра, що тривало весь день, професор (він сидів у президії разом із Богданом Осадчуком, що посилювало енергетику зустрічі) чемно став у куточку бенкетної зали, щоб вислухати привітання. Опинився там і я – будучи, зрештою, єдиним поляком (товариство складалося з люблінських українців, котрі, звичайно, як і належить еміґрантам, тішилися із присутності великого співвітчизника). Шанувальники стомили професора так само, як і засідання, тож коли я запитав його щось польською, він відповів:

         – А Ви не думаєте, що все це фантазії? Ви знаєте, я зовсім не певен, чи Україна проіснує до 2014 року.

Через рік я вже по-справжньому розмовляв із професором. Цього разу в польському містечку Сейнах відбувалося святкування на честь Богдана Осадчука. У Сейнах зібралося товариство відомих і менш відомих україністів, а серед них і ми.

         – Чим Ви займаєтеся? – запитав мене професор.

         – Історією Центрально-Східної Европи, але найбільше люблю кіно. Пишу докторат про Дейвіда Ліна й падіння Британської Імперії.

         – Про Ліна... А, «Ловренс Аравійський». Ви були в катедральному Соборі св. Павла у Лондоні? Там за нього служили заупокійну службу.

...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!