Житлове питання і антисемітизм: совєтська влада в Києві після Другої світової війни

Науковці сходяться на тому, що на середину 1940-х років фундаментальною внутрішньою проблемою Совєтського Союзу була парадоксальна потреба стабілізувати режим, і вона відчутно посилилася в зв’язку з Другою світовою війною1. Для Кремля одним зі способів цієї стабілізації було прийняття антисемітизму в таких містах, як Київ2. Йому ж передувало мовчання режиму після спалаху антисемітизму на Уралі та в Центральній Азії, коли влітку – восени 1941 року туди було евакуйовано мільйони євреїв3.

Нацисти покинули Київ у листопаді 1943 року, давши совєтській владі змогу повернутися до міста. Після повернення комуністи спершу намагалися пояснювати антисемітські виступи в Києві проявами ворожости щодо тих, хто повертався зі Сходу в «неорганізованій» формі. Ярлик «неорганізованих» вони застосовували насамперед до тих, хто приїхав із евакуації без формального схвалення КҐБ або Червоної армії4. Попри всілякі перешкоди – в тому числі зі створенням керованої на місці Тимчасової комісії з розселення Києва, яка повсюдно відмовляла тим, хто звертався до неї, шукаючи шляхів повернення, – в перші два з половиною роки після нового приходу совєтської влади щонайменше 250 тисяч осіб повернулося до української столиці «нелеґально».

Утім, такі «повертанці» не погодилися б із тим, що їхній приїзд до Києва був незаконним, адже населення не мало сумнівів у тому, що помешкання тих, хто служить (або служив) у Червоній армії, на час служби «закріпили» за ними і/або тими, хто перебував на їхньому утриманні. За це «закріплення» відповідав Указ Верховного суду СССР, виданий 5 серпня 1941 року. Він з’явився в сам розпал паніки в країні через вторгнення нацистів і стосувався тих, хто на той час служив у Червоній армії; а українські післяокупаційні архіви засвідчують, що ледь не всі в Києві вважали, що цей указ стосується будь-кого, хто служив і/або є на утриманні в цієї особи, незалежно від того, коли чи як вона перебувала в збройних силах.

У місті, де щонайменше 75% житлового фонду все ще були придатні для проживання, вистачало місця для тих, хто хотів повернутися. Війна суттєво змінила етнічну структуру міста, хоч і не так, як можна було очікувати. Дещо несподівано архіви засвідчують, що на початок 1947 року в населенні Києва (близько 700 тисяч на той час) майже 20% становили євреї (у відсотковому відношенні це майже така ж кількість, як і до війни). Але що іще важливіше, – тепер місто на 60% складалося з українців. І сáме комуністичне керування житловим фондом, а зовсім не «вроджена» ворожість, зробило міжетнічні конфлікти в місті ймовірнішими.

Простіше кажучи, місцеві комуністи не лише не зважали на законодавство, яке закріплювало помешкання за тими, хто служить, та їхніми родинами, а й після завершення окупації проіґнорували понад 40 тисяч заяв від киян про їхні житлові проблеми. Як наслідок, почала діяти так звана політика «права першого» на житло, і нею скористалися широкі прошарки населення – особливо ті, хто провів війну на окупованій території, а тепер відчував, що має всі права на житло в місті. Вслід за цим у місті виникла «погромна» атмосфера, на тлі звичайної кримінальної вуличної злочинности, що почасти зачепила і євреїв (це впродовж багатьох років документували такі дослідники, як Цві Ґітельман та Амір Вейнер), хоч інтерпретували це насамперед як наслідки нацистської пропаґанди або панування совєтської культури серед простолюду5.

Дослідження «Київ як режимне місто» показує, що ці давніші праці не просто іґнорували фундаментальну роль більш матеріяльних питань у цій напрузі (як-от житла), – вони не звертали уваги ще й на відчайдушну потребу в працевлаштуванні, що тоді існувала в українській столиці, а крім того, не зважали на те, що зусилля з відбудови міста також було призупинено. На тлі совєтських воєнних дій відбудову Києва розглядали як відносно неважливу справу, навіть якщо міські керівники відчайдушно шукали людей, які могли за це взятися, якби отримали відповідні ресурси. Зі збільшенням населення Києва для сталінського режиму розплата невдовзі стала реальністю.

Якщо Кремль хотів успішно пережити перемогу над гітлерівцями, то в таких містах, як Київ, треба було зайняти певну позицію. Саме на тлі цих процесів, як засвідчують документи ЦДАГО України, навесні 1946 року і з’явився лист до Москви, а вже невдовзі Кремль повернув його до ЦК КП(б)У6. У листі чимало українських комуністів засвідчують намір власноруч узятися за відбудову міста й вирішення житлових проблем, адже через, вочевидь, значну кількість євреїв у Києві (а також чимало інших речей) вони самі не можуть отримати житло.

Можливо, саме завдяки таким «сиґналам» згори через кілька місяців у фейлетоні «Радянська Україна» і з’явилися рядки, які приписують Остапові Вишні: «Ясно вже до деякої міри було, хто воював на фронті, хто в Фергані чи в Ташкенті, хто, повернувшись, відбудовуватиме й відновлюватиме, а хто пивом чи газованою водою торгуватиме і квартири одвойовуватиме»7. Після цього у московську газету «Правда» надійшла ціла хвиля листів від киян-євреїв (хоч, зауважу, їх швидко повертали в київський ЦК) зі скаргами на те, що першопричиною антисемітизму в українській столиці було недотримання згаданого указу від серпня 1941 року.

Утім, рядки Остапа Вишні ніколи не спонукали українських комуністів публічно визнати свої антисемітські настрої. Єдиним суспільним наслідком стали активніші зусилля з боку цих лідерів щодо згортання «українського націоналізму» (в зв’язку із суміжним загальним посиленням контролю в період ждановщини), після того, як під пильним контролем він дещо відродився в часи війни.

Підсумовуючи, зауважу, що чимала єврейська меншина Києва була суспільно доволі марґіналізованою через мовчання українського керівництва за командою Москви. Результатом стало утвердження в місті української більшости, десь за два роки до вбивства керівника Єврейського антифашистського комітету Соломона Міхоелса, що зазвичай і вважають початком офіційної антисемітської кампанії Кремля8. Моє дослідження показує, що не нацистські чи совєтські прифронтові розповіді, натхненні історіями про єврейське боягузтво, а саме ця повсякденна боротьба за житло (і сиґнали Кремля щодо бажаного розв’язку) були головними причинами таких результатів. Себто ідеться про ще одну причину витіснення інтересів українських євреїв у Києві, що на позір начебто відповідало німецьким настановам, – ситуація, яку в довготривалій перспективі цим «повертанцям» подолати було непросто.

• 1.David Brandenberger, Propaganda State in Crisis: Soviet Ideology, Indoctrination, and Terror under Stalin, New Haven, CT: Yale University Press, 2012; Александр Пыжиков, Александр Данилов, Рождение сверхдержавы. СССР в первые послевоенные годы, Москва: РОССПЭН, 2001.
• 2.У своїй новій праці «Київ як режимне місто: повернення совєтської влади після нацистської окупації» (Kyiv as Regime City: The Return of Soviet Power after Nazi Occupation, University of Rochester Press, 2016) я стверджую, що поновне посилення антисемітизму в українській столиці сталося саме через те, в який спосіб було облаштовано місто після виселення німців.
• 3.Детальнішу інформацію про це див.: Rebecca Manley, To the Tashkent Station: Evacuation and Survival in the Soviet Union at War, Ithaca, NY: Cornell University Press, 2009, а також: Gennadi Kostyrchenko, «The Genesis of Establishment Anti-Semitism in the USSR: The Black Years, 1948–1953», in Zvi Gitelman and Yaacov Ro’i (eds.), Revolution, Repression, and Revival: The Soviet Jewish Experience, Lanham, MD: Rowman and Littlefield, 2007, 179–192.
  Про зв’язок із тим, як антисемітизм у тилах вплинув на совєтську владу перед тим, як вона повернула собі Київ, див: Karel Berkhoff, «“Total Annihilation of the Jewish Population”: The Holocaust in the Soviet Media, 1941–45», in Michael David-Fox, Peter Holquist, and Alexander Martin (eds.), The Holocaust in the East: Local Perpetrators and Soviet Responses, Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 2014, 83–117.
• 4.Близько 350 тисяч із київського довоєнного населення, яке становило 1 мільйон, улітку 1941 року було евакуйовано.
• 5.Див.: Zvi Gitelman (ed.), Bitter Legacy: Confronting the Holocaust in the USSR, Bloomington, IN: Indiana University Press, 1997, a також: Amir Weiner, Making Sense of War: The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution, Princeton, NJ: Princeton University Press, 2001.
• 6.ЦДАГО України.
• 7.Цей твір Остапа Вишні з’явився відразу після того, як ждановщина почала урізати відносну свободу письменників, яку вони відчули у воєнні роки. Утім, такі фейлетони зазвичай не з’являлися без прямої згоди (скажімо, вимоги або навіть наказу) відповідних вищих органів. Я не вважаю, що Остап Вишня писав ці рядки з власного бажання чи висловив у них свої погляди.
• 8.Див.: Timothy Snyder, Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin, New York: Basic Books, 2010, 339–351.