Вадим Дивнич
Квітень 2004

Життя без валенродства

Дуже часто у статтях-некрологах – якщо тільки це не з газетярського обов’язку писане, затруєне нестерпно лицемірним aut bene, aut nihil повідомлення про подію (а саме про смерть) із байдужим переліком заслуг і дат, а особисте й щире слово – виразно вчувається залізнілий жаль: от якось не випало, нагоди не трапилося сказати людині все це за її життя, хай би почула це про себе, хай би засперечалася, – а тепер нічого не поправиш. Сумно втішаюся, що хоч таким жалем не мушу каратися: чув Микола Руденко дещо з того, що хочу сказати тут іще раз, – чув навесні 1998 року, на презентації книжки його спогадів «Найбільше диво – життя». Я опинився тоді в упривілейованому становищі. Зазвичай на таких зібраннях ніхто ще нічого не годен сказати про щойно випущену книжку; з обов’язку редактора прочитавши її раніше за будь-кого з присутніх, я міг тоді говорити про неї і про її автора, бувши свідомим того, який документ людського життя побачив оце світ. А тепер, коли вже не може пан Микола «авторизувати» своєю згодою чи незгодою моїх міркувань, я, знаючи нещадність самооцінки колишнього парторга-сталініста, марксиста-ревізіоніста, правозахисника-демократа (нещадність аж надмірну, на шкоду оповіді – довелося застосовувати редакторські ножиці), смію оприлюднити ці міркування з меншим острахом, аніж той, із яким колись виправляв його рукопис, розуміючи, що майже зовсім сліпий письменник не може по-справжньому простежити зміни.

«Це книга людини, яка доросла до сповіді», – сказав тоді Євген Сверстюк (він головував на вечорі).

Ця книжка відучує читача від прямолінійности «горизонту сподівань». Бо, справді, як же має бути? – Якщо це спогади політика чи хоч би «громадського діяча», він мусить продовжити ними політичну «діяльність»: добороти недопоборених воріженьків і розподілити їх навіки-вічні, за ступенем страхітливости їхніх злочинів, у належне кожному пекельне коло. (Інакше пощо ті спомини взагалі?) Якщо це спогади ветерана Великої Вітчизняної війни, що розпочав армійську службу в дивізії НКВД, він мусить тужити за Великою Державою, яку знищили нещирість і шкідництво недовикритих ворогів народу. Якщо це спогади в’язня комуністичних концтаборів, він мусить послати проклін тоталітарній державі, яка нищила нас. Якщо це спогади благополучного українського радянського письменника, написані в незалежній Українській Державі, він мусить запевнити, що був нещирим у вихвалянні й шкідником у пристосуванстві, але надалі набув щирости: початкової в час перебудови й остаточної в час розбудови.

А Микола Руденко, побувавши тим, і тим, ще й тим, не бореться, не тужить, не викриває, не проклинає, не кається, не валенродствує – він сповідується, ставши перед останнім порогом. Він згадує свої життєві дороги і щиро дивується містичний силі, яка провела його ними, не даючи схибити й запобігаючи фатальним крокам. Він пише правду, не жаліючи себе і здобуваючи тим, окрім права не жаліти тих, хто того не вартий, щось важливіше: прихильність читача, який спроможний звірити оповідь із власним досвідом, сприйняттям, почуваннями. Я теж здійснював цю читацьку роботу. Руденкові приніс успіх перший же його роман «Вітер в обличчя» (1955). «Роман розкуповувався в якій завгодно кількості, – хвалиться автор, – а коли зникав із полиць маґазинів, продавався на базарах за спекулятивними цінами». Вірю. У невеличкій, успадкованій від бабусі бібліотеці, перевезеній на початку 60-х із немилосердно зрусифікованого Житомира, були шість томів Пушкіна, дванадцять томів Чехова, щось там іще класичне, і – «Вітер в обличчя», виданий 1957 року (він і досі в мене). Щось, видно, важливе вгадав романіст у тодішніх очікуваннях на вирішальному переломі. Отже, правда. Але правда й інше: перечитавши ще підлітком усе те багатство, я, не гартований іще зображенням дійсности в її революційному розвитку, розгорнув незнайомий твір і заламався на -дцятій сторінці цього непролазно соцреалістичного письма. Проте сповідальник Микола Руденко не дає втратити до нього довіру:

Його [роману] метод і стиль відтворення дійсности, звичайно ж, базувався на засадах соцреалізму. <...> Він припав до смаку людям недостатньо освіченим, для яких любовна інтриґа має вирішальне значення.

Любовна інтриґа розвивалася на тлі відбудови металургійною заводу та боротьби за інтенсифікацію сталеваріння. Отже, видавництва також не мали нічого проти того, аби повторювати видання «Вітру в обличчя» масовими тиражами майже щороку. <...> Навіть сьогодні <...> мене знають як автора «Вітру в обличчя». Тепер це мене засмучує, адже ж пізніше написані твори куди поважніші, а вони чомусь лишилися непоміченими.

Він не терпів брехні: «брехня на високому громадському рівні була мені ненависна, як людині релігійній ненависне богохульство». Він жив, вірячи в те, що каже й що робить, узгоджуючи життєву позицію зі своїм сумлінням, і коли вони заходили між собою в суперечність, переглядав позицію, а не сумління, – а відкинувши зужиту віру, не мусив марнотно шукати привабливих шат для непривабливого вчинку: «В мене немає іншого виправдання, окрім одного – таким я тоді був, так вірив і через те так писав», – виявляється, все можна пояснити ось так нелукаво і, далебі, це виглядає шляхетніше, аніж: розумів, не вірив, але так писав, бо час такий був; колаборував помалу, а мріяв про світле і чисте, ховаючи свої мрії від партійних вельмож. На час появи Руденкових мемуарів трохи таких інтеліґентських рефлексій уже було і, як з’ясовується, заповідалося на більше:

Партбюро факультету зобов’язувало нас, викладачів, роз’яснювати студентам перед 22 травня, що цей день буржуазно-націоналістична еміґрація відзначає як свято, пов’язане з перенесенням праху Т. Шевченка з Московщини в рідну землю, і що ми не можемо солідаризуватися з ними. І ми роз’яснювали, а студенти йшли в парк Шевченка, щоб уже через кілька днів піти з університету.

Це вже професор Василь Яременко у своїй від певного часу знаменитій статті згадує, як видно, рубіж 1960-х – 1970-х. Невдовзі стало й зовсім скрутно:

Коли 1972 р. після арештів української інтеліґенції переді мною було поставлено вибір: або як безпартійному іти з ідеологічного факультету геть, або вступати в члени КПРС – друзі порадили: вступати.

Воно, звісно, в усякого свій шлях широкий, і добре тому, хто зустрів на ньому мудрих і розважливих друзів. Руденкові з цим вочевидь не поталанило, тож його 1974 року з КПРС, навпаки, виганяли. А побратими по перу, скликані на партійні збори, мали чим заспокоїти зболену громадянську совість, ставлячи на карб нововиявленому ворогові його власну ревність у виконанні партійних доручень. 1947 року молодий комуніст Микола Руденко, маючи замовлення від першого секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Мойсейовича Кагановича й керуючись напутнім словом завідувача відділу літератури ЦК Леоніда Миколайовича Новиченка, долучився до непримиренної боротьби з «націоналістами», що зачаїлися поміж інженерами людських душ, – і через три десятиліття українським радянським письменникам було простіше заколисувати своє сумління, відгукуючись на заклик свого колеґи Олекси Ющенка бути нещадними, як і сам Руденко був колись нещадним до Максима Рильського. (Втім, хто зумів тоді промовчати, промовчав – певно, взоруючись на поведінку свого колишнього парторга в 1949 році, коли він уже радше саботував винищення «космополітів».) «Що ж, – готовий визнати їхню рацію Микола Руденко, – у цьому є певний резон, але я не раз виступав іще за життя Максима Тадейовича, засуджуючи свій учинок. Привселюдно каявся і просив пробачення». От би йому тим обмежитися, та, мабуть, не наспіла вчасно дружня порада: мовляв, досить, спокутав давній гріх – тепер побережи себе для Української Справи. Руденко ступив на інший шлях.

Хоч і не маючи особистих спогадів про тодішні обставини, я собі витворив якийсь дуже виразний образ його початку – з розповіді письменника Ріталія Заславського про одну пригоду, свідком якої він був саме тоді. (Трохи раніше від тих зборів? трохи по тому? хтозна. І може бути, що фарби згущено: доводиться робити поправку на таку собі награну мізантропію – від многости знань! – цієї надзвичайно душевної та інтеліґентної людини з надзвичайно міцною пам’яттю.) Так от, мусило відбутися якесь письменницьке зібрання, біля Спілки зібрався чималий гурт – і тут раптом, ніби в поганому романі, з’являється письменник Микола Руденко. Ніяково усміхаючись, він простував до входу крізь порожнечу, яка утворювалася на кілька кроків довкола нього (чи пригадався йому тієї миті цькований Рильський? чи розумів, що ось зараз – спокутує?), і тільки раз довелося спинитися: хтось таки наважився привітатися й потиснути руку. Смішно, але хоч бери й окремо вшановуй одчайдуха, й оповідач, звісно, його назвав, – а я, каюся, забув, і вже не перепитаю: Ріталій Заславський помер за два-три тижні раніше, і тепер на Байковому його могила через одну від Руденкової. Бігме, пане Миколо, цей печальний космополіт – незлецька посмертна компанія.

Я вже не пригадаю певно, з якої нагоди мені розказано цю історію. Найвірогідніше, що просто похвалився: от, працюю зі спогадами Миколи Руденка, добра буде книжка, – але чомусь здається (може, так мені хочеться?), що це було того дня, коли вперше почув присвячений Руденкові вірш Боріса Чичибабіна (для Заславського знайомити з чиїмись віршами було втіхою, він ніколи не давав читати самому, а завжди декламував, радіючи чужим рядкам). Он нашу честь спасёт в собачьих лагерях! Вони вже відходять, один за одним – люди, що здатні були вийти на площу у призначений час і рятувати честь цілої нашої громади. Щойно не стало Ларіси Боґораз, і є якась мертвотна символіка в цій синхронності втрат в українській і московській Гельсинських групах. Залишаються ті, що боялися, ті, кому призначено було виходити на катедру й роз’яснювати, що такого не слід робити, і ті, які, крадькома встановивши відсоткові норми для національного складу всіх перелічених категорій, вирішували для себе, в котрій із них їм вигідніше змінити баланс на свою користь. Ці жертви тоталітарного режиму мають переваги супроти таборових сидентів – десь так само, як і наділений ветеранськими пільгами боєць заґрадотряду супроти фронтового політрука Миколи Руденка. Ну, хіба що вірша ніхто їм не присвятить і теплих спогадів про них не залишить – але чи воно їм треба? Обійдуться. Як обходяться без розуміння того, що у призначений час говорити треба з Богом, а не з валенродивими друзями.

Руденко про це знав, хоча довідався не зразу:

Вже усвідомивши помилковість марксизму, я все ще лишався атеїстом і переконаним ворогом усього містичного. А воно, містичне, все ж таки почало приходити – і тут я справді пережив сумніви щодо нормальности власного мозку.

Ці сумніви і свідчать про його здоров’я. Натомість чимало Руденкових співгромадян, а надто посадово обтяжених, не мали найменших сумнівів щодо психічної недуги члена комуністичної партії, який оповіщає її найвищих керівників про свої розходження з основоположником наукового комунізму у поглядах на природу додаткової вартости. Що вже казати про людину, котра, переживши релігійне осяяння, повідомляє про неминучу катастрофу своєї країни, твердячи, що таку безрадісну звістку їй «продиктував Бог». Такому посланцеві небес дорога одна – до психушки. Про те, чому цього не сталося, чому ті, хто шукали способів ізолювати антирадянщика Руденка від здорових сил соціялістичного суспільства, врешті махнули рукою на радянську медицину й звернулися до радянської юриспруденції, доволі переконливо, як на мене, міркує в «Українських силуетах» Міхаіл Хейфец:

...Надто вже не був зовні схожий обворожливо-гордовитий, делікатний і напрочуд врівноважений Руденко на божевільного. Не має він ані жаринки тієї знервованости, тої радянської зашарпаности, на яку натрапляєш мало не в кожного на вулиці, а в багатьох дисидентів, обложених стеженням, і поготів: ця знервованість, «психопатологія», очевидно, і допомагає декому із психіятрів домовлятися зі своїм лікарським сумлінням.

Книжка його спогадів має на собі виразний відбиток делікатної вдачі її автора – котра, хоч як це дико звучить, порятувала дисидента Руденка концтабором від гіршого лиха. Сказати, що ця книжка правдива, замало: небрехливою може бути й несамовита бойова аґітка. Вона спокійно правдива. Вона не має ані жаринки тієї радянської зашарпаности, так органічно властивої нашим нарваним борцям, багатьом із яких не зайве було би перечитати власні писання, зіставити з Руденковими і з’ясувати для себе нарешті, хто ж тут психопат. Від дедалі моднішої останнім часом ксенофобії вона вільна такою мірою, що нема чим це підтвердити: знаємо, що таке симптоми хвороби, але хто опише симптоми здоров’я? Тому знову може придатися сторонній погляд:

Скажімо, оточують його бандерівці старого гарту, двадцятип’ятирічники, шляхетні, сміливі люди, але прості селяни. А селянин зазвичай не має ні широти поглядів, ані інтеліґентської терпимости до чужого, іншого – й українці не становили винятку з цього всесвітнього правила. Та їхній шанований ровесник, солідний і уславлений земляк, обережно, але твердо напоумлює:

– Професора Орлова я знав добре. Який це друг України! Який справжній наш друг!

Але відійшовши від своїх, нарікав мені на москвичів:

– Орлов – виняток. А люди довкола нього часто зовсім не розуміли національного питання. <...> Національні ідеали, національний гніт – у Москві видаються чимось на кшталт місцевої хвороби: треба її, звісно, лікувати, але ліпше б вони там, на Україні, на ту хворобу не хворіли...

(«Українські силуети»)

Нарікати на чужинців так, щоби свої не чули – висока громадянська наука, не всім зрозуміла, але, можливо, важливіша за Руденкові економічні погляди та філософську картину світу (відмінну від тієї, до якої привчає понурий позитивізм). Ясна річ, годилося би сказати бодай кілька слів і про них, але не почуваюся хоч трохи компетентним навіть для поверхової оцінки Руденкового сліду в нашій інтелектуальній історії. (Той-таки Хейфец, якому також ішлося про інше, обмежився побіжним: «Микола Данилович викладав мені своє кредо у філософії та політекономії. <...> Мені його філософські погляди не видавалися переконливими – певно, тому я й не запам’ятав деталей. <...> Хто там має рацію, Маркс, фізіократи чи ще хтось – їй-Богу, мені тепер зовсім байдуже»...) Але варто знову пошкодувати за тим, скільки змарновано розумової праці непересічних людей, штучно відокремлених від світового інтелектуального середовища і вимушених писати про написане й ознайомлювати зі своїм доробком комуністів і каґебістів:

Перша частина Руденкової книжки [«Економічні монологи»] – зворушлива автобіографічна розповідь про те, як він перетворився з апаратника на дисидента. Друга частина – це критика марксистської економічної теорії, і вона читається так, ніби її написав інтелектуальний Робінзон Крузо. Наприклад, Руденко коментує теорію вартости Маркса, не маючи ані найменшого уявлення, що цю тему економісти розглядають протягом останніх ста років, і їхні дискусії породили гору наукової літератури1.

Про це ще говоритимуть, а я наостанок, коли вже згадано про залишений слід, хочу звернутися до того, що найближче мені, мовникові: до професійного інструментарію Руденка-письменника. Натрапляючи в редаґованому тексті на незнайоме, незвичне чи в несподіваному значенні вжите слово, шукаю в 11-томному СУМі, хто так казав – там, зрозуміло, серед прикладів немає Плужника з Підмогильним, але ж, на щастя, є там не тільки Собко та Ле вкупі з яким-небудь «Соціалістичним свинарством» за тисяча дев’ятсот п’ятдесят забутий рік. На першій же сторінці Руденкового рукопису я побачив «кришталевий окраєць неба», який був для мене все-таки радше куснем хліба, а не краєм будь-чого, – хоч мовне чуття ніби й не протестувало. Словник спершу потвердив моє уявлення: 1. Скибка, відрізана від непочатого краю хлібини (Н.-Лев., Л. Янов., Вас.)... – але ось і те, що мені треба: 2. Крайня частина чого-небудь; край. Старший шарудить рукою по окрайцю комина – це Стельмах. А оце вже останній доказ: Під окрайцем даху, внизу, помітила [Лариса] непорушну Кларину машину – Руденко, «Остання шабля», на рік виходу п’ятого тому СУМ іще не вилучена цензурою з усіх бібліотек. Може, колись раніше і справді так не казали. Але тепер так казатимуть.

  • 1.Іван Лисяк-Рудницький. «Політична думка українських підрадянських дисидентів». Історичні есе. – Київ: Основи, 1994, т. 2, с. 485.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!