Ярослав Грицак
Грудень 2013

Знову про можливий розкол України

Коли я готувався до виступу в Страсбурзі 11 грудня 2013 року (див. мій текст на Zaxid.net від 15 грудня 2013 року), попросив своїх колеґ із головних міст Сходу та Півдня України прокоментувати місцеву ситуацію. Це історики, політологи й соціологи, яких знаю давно, високо ціную їхній фаховий рівень і чесність, а тому маю довіру до їхньої думки. Я сформулював п’ять запитань, на які просив дати відповіді. У більшості випадків вони відповіли самі, в інших – передали відповіді своїх студентів. Щоб було ясно: не всі з тих студентів є прихильниками Евромайдану. Але тим більш вартою довіри є їхня думка.

Мені було цікаво почути ці відповіді та думки саме перед Страсбурґом, бо я припускав, що на слуханнях в Европарламенті у дискусіях може йтися про можливий розкол України. У Страсбурзі я переконався, що мав рацію: перед українськими слуханнями в залі поширювали листівку з недавнім опитуванням R&B Group (соціологічної служби, що обслуговує владу) про те, що в питаннях зовнішньої орієнтації Україна поділена майже 50 % на 50 %; а видали і поширювали цю листівку ніхто інші, як лобісти Партії реґіонів.

Теза про розкол стала одним із головних інструментів у пропаґандистській війні Кремля проти України, а в оточенні Януковича цю тезу найактивніше тиражують ті, хто майже неприховано обстоює в Україні російські інтереси.

Але те, що цю тезу використовує пропаґанда, не конче означає, що вона є неправдивою. Її треба сприймати всерйоз і так само серйозно перевіряти. На жаль, дані соціологічних опитувань не дають цього зробити. Нерідко вони є суперечливими; до того ж у більшості випадків їх робили ще перед Евромайданом, а тому вони є застарілими. Для того я й зорганізував таку зімпровізовану фокусну групу, до того ж із людей, більшість яких є експертами, щоб протестувати тезу про можливість розколу України.

Питання я розіслав зранку 9 грудня (тому у відповідях уже згадується повалення пам’ятника Лєніну у Києві), а відповіді отримав до вечора 10 грудня.

Тому короткі висновки роблю лише на цей момент.

1. Теза про загрозу розколу України в 2013 році є дуже перебільшеною.
2. На Сході та Півдні немає масової симпатії до Евромайдану, але й немає масової ворожости. За декількома винятками переважає відчуття байдужости й амортности.
3. Це, зокрема, відображається у слабкості анти-Майданів: на відміну від 2004 року, їм бракує пасіонарности.
4. Незрозуміло, де тепер проходить лінія поділу. Якби нині, боронь Боже, справді дійшло до розколу, то можна передбачити лише те, як повелися би Крим та Донбас (і то, правдоподібно, не весь, а тільки східна частина, тобто Луганська область).
5. Майже всі експерти сходяться на тому, що географічно лінія поділу, може, й не змінилася порівняно з 2004 роком, але вона змінилася за характером, себто стала розмитішою та амортнішою. Деякі з опитуваних (і експерти, і студенти, які ще не є експертами, але знають настрої молоді) стверджує, що лінія поділу взагалі починає втрачати географічний вимір, а набирає виміру різниці поколінь.

Зрозуміло, це все лишень тези і гіпотези, часто-густо позначені суб’єктивністю. Але не думаю, що ця суб’єктивність перевищує заяви Кремля і його лобістів в Україні. Тому за браком достовірнішого матеріялу пропоную все-таки сприймати ці тези серйозно.
Особливо це стосується теперішніх лідерів опозиції (опозиції і з малої, і з великої літери): деякі з відповідей дають уявлення, за яких умов мешканці великих міст Сходу та Півдня могли би підтримати Евромайдан і що для цього варто (чи не варто) робити.
Нижче подаю питання та відповіді.

Питання 1: Найновіші соціологічні дані показують, що по всій Україні на загал переживають евроінтеґраційні настрої, але розходяться щодо оцінки того, що відбувається на Сході та Півдні. Опитування групи Rating каже, що Захід і Центр – за вступ до ЕС, а Схід і Південь – за вступ до Митного союзу. GFK Ukraine стверджує, що перевагу орієнтації на МС спостерігаємо лише на Півдні, і то ця перевага там незначна. У решті реґіонів, згідно з GFK, є перевага ЕС, і то перевага «значуща». Знову ж таки, Rating переконує, що Схід насправді розколено на дві приблизно рівних групи – прихильників і противників вступу до ЕС.

Моє перше запитання: котрий із цих поглядів ближчий до істини? І додатково: чи, може, маєте подібні опитування, що стосуються Ваших міст?

Відповіді:

Гелінада Грінченко (професор, історик, Харків)

Про опитування нічого сказати не можу, бо не знаю. Щодо настроїв – МС загалом не звучить у тих настроях. Можу це сказати про «середній бізнес» та університетську спільноту. Про те, «з ким нам іти», загалом не йдеться. Але це – поки не питати. Якщо спитати, скоріше отримаємо ЕС.
При цьому не можу не згадати азарт середнього бізнесу в подіях 2004 і дивуюся повному його скепсису сьогодні.

Ігор Гут (Київ – Дніпропетровськ, підприємець, група DYB)

Дніпро(петровськ) має схожу структуру прихильників із Києвом. Впевнено переважає ЕС у групах: молодь, бізнес, селяни на Заході та в центрі области. МС – пролетаріят Сходу области і окраїн Дніпра (більшість реально просто нічого не розуміє, втрачається однозначна любов до Росії, але питання мови та релігії залишається традиційним), частина представників радянської інтеліґенції (фанатики комуністів), але тільки частина, бо лікарі, наприклад, дуже незадоволені.

Важко говорити про цифри, зрозуміло, що пролетаріїв іще багато, але зараз активність вища у прихильників ЕС. Думаю, що GfK мають рацію: більшість Дніпра та обл. все ж за ЕС. «Свобода» (як один із показників) швидко набирає прихильників у Дніпрі. Донецьк однозначно змінився за останні роки. Думаю, що два чинники вплинули – розчарування в Януковичі та европейськість бізнесу Ахметова. Ахметов багато зробив, щоб місто стало відкритим, мало багато міжнародних (неросійських) конференцій та гостей. Готелі Донецька забито іноземцями набагато більше, ніж у Дніпрі. Стається розрив між свідомістю Донецька та його областю. Знову ж цифр не маю. Ситуація в цілому, думаю, гірша за Дніпро (в цифрах), але потенціял і вектор добрі. Луганськ більше схожий на Крим. Дуже мало прихильників ЕС (в основному освічена бізнес-еліта), багато фанатиків комунізму та Росії і багато просто розгублених людей.

Щодо Криму (часто буваю у Ялті – живу трохи й проводимо програму DYB) бачу, що кількість прихильників ЕС зростає. В основному коштом того, що (тут) активність будівництва найвища після Києва (їдуть фахівці із різних куточків, навіть російський великий бізнес у Криму часто за ЕС). Останнім часом дуже багато туристів. Німці приїжджають своїми автобусами і роблять табори на території готелю «Ялта», наприклад. Я з вікна бачу, як майже кожного тижня (навіть восени) заходять у порт великі лайнери, зупиняються на день, і сотні іноземців вивалюють на набережну. І що найприємніше, вони дуже розкуті і несуть це нам: танцюють під музику на вулиці, сміливо знайомляться. Набережна Ялти – це  справжній плавильний чан Европи :)

Думаю, що GfK має слушність, але я до Криму додав би ще Луганськ.

Оксана Міхеєва (кандидат історичних наук, історик, соціолог, Донецьк)

Щодо розколу Сходу на дві приблизно рівні групи, то, як на мене, якщо провести дослідження прямо сьогодні, то ситуація буде іншою. Те роздвоєння пов’язано передовсім з тією амбівалентністю, про яку ви самі вже писали. Для донеччан вибір «за Европу» є абсолютно нормальним, якщо він не робиться у парадигмі «або – або». Тепер, коли більшість тих, хто відповідав на ці питання, почали розуміти, що коли ти обираєш Европу, ти повинен не обирати Митний Союз, відповіді стали б іншими.

За загальними настроями – люди налаштовані проти майдану, тепер – і проти Европи. Виступів у Донецьку практично немає. Я сама реґулярно ходжу повз те місце, де в нас збираються мітинґувальники, – це стоїть невеличка купка людей (у будні 15–30, у вихідні трохи більше, але навряд чи понад 50), без жодних упізнавальних знаків (ані транспарантів, ані закликів та гасел), – мені здалося, що вони піднімають їх лише тоді, коли з’являється преса.
Молодіжна авдиторія (я маю на увазі тих студентів, із якими зустрічаюся в авдиторії) – активно проти ЕС та за МС. При цьому йдеться про людей, які вже неодноразово бували в Европі. І що найбільше мене вразило – це моментальне поновлення риторики 2004 року: «Поки вони там мітинґують, ми тут працюємо».

Ігор Тодоров (професор, історик, фахівець із міжнародних відносин, Донецьк):

Мені особисто здається що більш відповідає дійсності перша позиція, відносна більшість за Митний союз, утім, кількість прибічників ЕС небагато їй поступається. На жаль, я не маю нових даних реґіональних соцопитувань, тому можу спиратися лише на власне суб’єктивне сприйняття. Молодь, студенти – в абсолютній більшості за ЕС. Люди середнього та похилого віку – за Митний союз і Росію. Проте в цих вікових категоріях є (теж) креативні прибічники евровибору. Наприклад, на донецькому Евромайдані під час Київського Віче 8 грудня переважали літні люди... Певною мірою збільшенню прибічників евроінтеґрації сприяла шалена аґітаційна кампанія , яку проводила влада протягом вересня – початку листопада.

С. Кінка, 26 років, аспірант (Одеса)

Восток и Юг как довольно аморфные и гетерогенные образования в культурном, историческом и географическом значении не могут служить маркерами для выражения стремления к ЕС или тенденции на поддержку ТС. В любом случае количество заинтересованных и компетентных людей крайне мало. В основном имеем дело с манипуляцией и давлением группы интересов, СМИ на определённые слои населения. На Юге, в частности в Одессе, есть только анти-европейская реклама (баннеры и сити-лайты объединения Медведчука), никакой информационной поддержки или кампании за ЕС за пределами Интернета практически не заметно.

Питання 2. Виглядає, що, на відміну від 2004 року, географія й інтенсивність «анти-Майданів» нині є меншою. Чи це правильне враження?

Гелінада Грінченко (Харків):

Так, правильне. Хочу вірити, що на Сході «довго запрягають». Але, на жаль, бояться. Дуже. Зрозуміло, чому.

Ігор Гут (Київ – Дніпропетровськ)

Погоджуюся на 100 %.

Оксана Міхеєва (Донецьк)

Думаю, що у першому коментарі вже певною мірою відповіла на це питання. Вона, очевидно, є меншою. Про всяк випадок, у Донецьку. Але, як мені здалося, і в Києві так само (я вчора тільки повернулася з Києва).

Ігор Тодоров (Донецьк)

Саме так! В «антимайданах» Донеччини (доволі нечастих) зараз майже відсутня емоційність і відвертість, яка була на мітинґах «за Януковича» в 2004 році. Лише адмінресурс і глухе назадоволення тим, «що ми працюємо, а там в Києві та в західній Україні – не працюють і мітинґують...»

С. Кінка (Одеса)

Очевидно, что да. Активность анти-майданов довольно мала.

Питання 3. Преса пише, що люди не хочуть йти на анти-Майдани, бо не люблять теперішню владу. Що у мене одразу викликає контрарґумент: з опитувань видно, що падіння рейтинґу реґіоналів на Півдні та Сході не означає піднесення рейтинґу опозиції – просто більшість місцевого електорату «перетікає» до комуністів. Але якщо це так, то ми мали би бути свідками анти-евроінтеґраційних мітинґів комуністів. Але таких мітинґів немає. Що, на Вашу думку, неправильного у цих схемах і припущеннях?

Гелінада Грінченко (Харків)

Можливо, неправильним є те, що припускається обов’язкове «перетікання» до іншого політ.сеґменту. Але з моїх спостережень можна говорити про апатію, свідоме незвертання уваги, відкладання самого вибору, «кому віддати голос», до майбутніх виборів.
Слабо уявляю собі мітинґ адекватних прокомуністично налаштованих людей у Харкові...

Ігор Гут (Київ – Дніпропетровськ)

Як я вже написав вище, багато людей просто розгублені. І ще важливо, що в одних і других є пасивні прихильники. Але тільки (серед) Майданівців є активні, і їх вже дуже багато.
Можливо, комуністи не роблять антиевроінтеґраційних мітинґів з кількох причин:
1. Не було наказу від реґіонів (вони ж частина де-факто).
2. Не було бюджету :) Самим дорого (там безкоштовно не вийдуть).
3. Найважливіше – якщо пофантазувати, що вони мають стратегічне бачення, то усвідомлюють, що в останній кампанії їх підтримало багато молоді, яка бажає жити в Европі. В них складна структура електорату (дуже суперечлива для України з Ваших же висновків про цінності) –- старі та молоді. Це може стримувати, якщо вони хочуть залишитися в парламенті ще на 10–15 років. Коли я писав рік тому колонку для «Форбс», то пожартував, назвавши їхню маркетинґову стратегію стратегією «перепозиціонування в Les communistes». З погляду бізнесу, стратегія укр комуністів – це не ідея комунізму, це «робити гроші біля грошей».

Оксана Міхеєва (Донецьк)

Популярність теперішньої влади на Сході очевидно знизилася, але вона не є настільки низькою, як очікують. Східний електорат за інерцією вважає, що реґіонали погані, але кращі за інших (які здаються ще гіршими – в нас їх зараз називають «трое из ларца – одинаковы с лица»).

Є результати дослідження по місту Донецьк влітку 2012 року (свіжіших не маю, на жаль) – я тоді вважала, що вже всі порозумнішали, відчули на собі руку цієї влади й не повинні підтримувати реґіоналів, але коли побачила результати, не знала, що й казати. Усі мої надії зникли. Підтримка значна (там, до речі, є і оцінка рівня довіри і до основних інших політичних акторів). Людина, яка відповідає, що їй грошей ледь вистачає на їжу, і при цьому пише, що ситуація в країні стабільна, – без коментарів…

Чому не спостерігаємо виступів комуністів – бо і на Сході комуністична ідея втратила актуальність, комуністів пригадує лише старше покоління, але пригадують колишніх комуністів, а не сучасних модернізованих. До опозиції довіри нема. Зрештою, донеччанину нема з ким вийти на Майдан.
Надзвичайне обурення викликало знесення та розбиття пам’ятника Лєніну. Після цього люди (біля 50 років і далі) вголос почали озвучувати бажання поновити своє членство в комуністичній партії СРСР та пишатися цим до кінця свого життя. Очевидно, що це не повернення до комуністичної ідеології, але це демонстрація позиції.

А от чому Партія реґіонів виявилася такою неповороткою і майже нічого не робить із розгубленим східним електоратом – оце вже зовсім інше питання до місцевих осередків та рівня професійности кадрів партії.

Ігор Тодоров (Донецьк)

Так, розчарування в ПР дещо збільшує кількість прибічників комуністів, але дещо перепадає і опозиції, передусім УДАРУ та СВОБОДІ. Комуністи спробували мітинґувати, коли ПР аґітувала за ЕС, а зараз, мабуть, не бачать сенсу (і команди не було!).

С. Кінка (Одеса)

Коммунизм как идея и коммунизм как партия в Украине – разные вещи. Люди не идут на анти-майданы, потому что им абсолютно всё равно, или они вообще настолько индифферентны, что даже не знают про существование майдана или его антипода.

Питання 4. Що робиться з молоддю, і то передовсім зі студентською молоддю? Опитування кажуть, що молодь – і то молодь із вищою освітою – всюди підтримує евроінтеґрацію. Я був серед різних студентських комітетів у Києві – вони кажуть, що студентів із Півдня і Сходу в них майже немає. Чи це означає, що молодь підтримує Евромітинґ, але не квапиться щось робити, тобто її підтримка є пасивною? Чи, радше, їй просто байдуже.

Гелінада Грінченко (Харків):

А ось тут для мене найбільша прикрість і несподіванка. З розмов із моїми студентами я зрозуміла, що їм таки байдуже. Це для мене найболючіша річ, адже, крім балів, їм загалом нічого не треба. Це не тільки моє спостереження, і стосується це і перших, і старших курсів. Вони всі сидять на парах. Їх нікуди не тягне. Навіть в обговоренні я не бачу азарту... Так, є серед них ті, хто обирає ЕС, є ті, хто підтримує МС. Але знов-таки – вони б загалом воліли не думати... І це страшно, бо з мовчазної згоди байдужих ми добре знаємо, що виходить...

Ігор Гут (Київ – Дніпропетровськ):

Та просто молодь, як усі люди: частина проґресивна, розумна, робить свої висновки. Але велика частина байдужих пофігістів. Перші створюють середовище, на других воно впливає. Тому проблема в реґіонах із середовищами. Нікому створювати.

Оксана Міхеєва (Донецьк)

Щодо тих студентів, яких я бачу, я щось не помітила активної підтримки Евромітинґу. Або проти, або байдужі. Загальне сподівання, що влада зможе впоратися з емоційними діями майданщиків і крок за кроком приведе до раціонального покрокового розв’язання ситуації.

Молодь уважає Майдан, як і у 2004 році, проплаченою акцією (і не тільки молодь). До речі, мій старший син отримав СМС, де йому пропонували сісти в автобус на площі Лєніна в Донецьку, вночі вони були б уже у Києві та працювали б на майдані за 200 грн. за день. Такі СМС, які отримали значна частина наших студентів, посилюють впевненість щодо проплачености дій на майдані.

Ігор Тодоров (Донецьк):

В донецьких вишах (національному і технічному університетах, університеті управління), про які знаю, певен, що панує саме евроінтеґраційна ідея, втім, дуже пасивно. Багато молоді боїться (мабуть, на генетичному рівні) висловлювати це. Мені кажуть відверто, бо знають мою позицію.
І ще, в нас набагато, мабуть, більший прошарок студентів (порівняно із Заходом та Центром), яким до цих проблем абсолютно байдуже...

С. Кінка (Одеса):

Активисты среди студентов есть, и именно они были первыми, кто мобилизовался, стихийно, без какой-то программы и ресурсов на протест. Их численность, правда, очень мала. Пример Одессы: http://hrabro.com/50077#comments-title (автор этих строк может с точностью подтвердить, что абсолютной массе студенчества всё равно, они не «за» и не «против»). Возможно, что они опасаются репрессий, но самое главное – это отсутствие примеров, как можно брать на себя ответственность.

Питання 5. Питання питань: чи у 2013 році ми маємо повторення лінії розколу з 2004 року? А чи, може, ця лінія посунулася далі на Схід і Південь? Як це спостерігається з перспективи Ваших міст?

Гелінада Грінченко (Харків):

Якщо говорити про владні ініціятиви, можливо, йде повторення 2004 року. Щодо населення – я не знаю, в який географічний бік уведе цю лінію зазначена мною байдужість. 

Ігор Гут (Київ-Дніпропетровськ)

Ви знаєте мою позицію – вона зсунулася. Навіть акт вандалізму (хоча я вважаю за добре, що Лєніна звалили) з пам’ятником Лєніну – це приклад того, що Київ тепер всередині західної цивілізації. Це показує не те, що його завалили, а те, що я бачив протягом трьох годин по тому: тисячі машин, які проїжджали поруч, сиґналили у підтримку!

Слово «европейське» стає таким замінником (у розмовах від Києва до Дніпра точно) словам «якісне, круте, бажане».

Оксана Міхеєва (Донецьк)

На жаль, відчуття розколу й навіть війни виникло від самого початку. Прогнозована лінія розколу: Харків – Одеса.
Східний електорат дуже ображає те, що до їхніх думок ніхто не дослухається, їхню позицію іґнорують, ніхто не бере до уваги і не хоче чути інший погляд. Якщо ніхто не зважить на це, ми справді можемо втратити цілісність країни, що особисто я вважаю за найбільшу трагедію.
…Хоч би як там воно бачилося ззовні, зсередини я відчуваю високу вірогідність розколу України. Я не хочу стати свідком цього. Зі Сходом України не можна говорити мовою майдану.

Ігор Тодоров (Донецьк)

Мені знається, що ідея розколу не є популярною, на відміну від 2004 року.
Загалом нині переважає позиція очікування. Бо незадоволення чинною владою дуже глибоке, хоча й достатньо приховане в публічному дискурсі.
Тому відчуття очікування на тлі абсолютного спокою в Донецьку.
Щодо просування «лінії розколу», то скоріше так, хоча існує залежність від того, яким є партійний склад у місцевих органах самоврядування.

С. Кінка, аспірант (Одеса)

Линия раскола проходит не по линии Юг или Восток. Она проходит в семье, на работе или в любой другой группе. Тренд востока и Одессы в частности. Это тренд – переждать, пока всё пройдёт, а там будет видно. Это «не наша революция». Такое самое емкое и шокирующее определение всего, что сейчас происходит от довольно образованных и молодых людей. Разочарование от оппозиции? Нет, о ней никто даже не думает. В Одессе на митинг в поддержку евроинтеграции выходит до 250–300 человек. Это не показатель поддержки и неподдержки идеи вступления в ЕС или наоборот поддержки ТС. Это показатель аморфности и незрелости общества. Нет иллюзий 2004 года, но есть диджитализация и карнавализация процесса протеста. Прийти на митинг, чтобы сделать пару новых фото для Инстаграма или поста в фейсбуке.

Вкінці подаю відповіді двох одеських студентів, які оформили свої відповіді одним текстом:

Владислав Водько, Дар’я Погрібна, студенти 4 курсу історичного факультету Одеського національного університету ім. Мечникова:

Ситуацию на Юге оценивать довольно сложно, вначале предоставим довольно свежие данные статистики социологического центра «Пульс», касающейся отношения одесситов к Евроинтеграции.

Однако на данный момент ситуация на Юге, как и во всей стране, несколько меняется. Чтобы полнее её представить, следует рассматривать отношение к ЕС, в первую очередь, по возрастным и социальным группам. Естественно, среди всех слоев населения есть как противники, так и сторонники ассоциации, но у каждой возрастной группы свои причины поддержки / отвержения курса на ЕС и Евромайданов.

По возрастным группам приблизительно такая картина (названия поколений весьма условны):

I) Старшее поколение жителей Юга, родившихся в Сталинскую эпоху. Преимущественно выступают против ЕС. Большинство из них выходить на митинги не собираются, они до последнего считали подписание ассоциации фактом, который когда-то произойдет, и в принципе с ним смирились. На их позицию влиял ряд факторов: некая ограниченность мышления, они не представляют, как можно выступить против политики государства (против курса на ассоциацию с ЕС), не представляют, что телевидение страны способно дезинформировать зрителей. В их арсенал аргументов против ЕС входят:

1) духовная и экономическая близость с Россией, которая непременно нарушится при подписании ассоциации с ЕС;

2) признанные на законодательном уровне однополые браки в Европе («гейропе»);

3) кризисы в Европе (Греция, Испания, Португалия). Часто в трамваях можно услышать дискуссии представителей этого поколения. Они более всех других обсуждают текущие события. Среди этой категории присутствует и группа сторонников ассоциации. На одном из их собраний мне случилось побывать. В октябре этого года в «Вольный университет» Одессы приезжал Андреас Умланд и читал лекцию о евроинтеграции Украины. В зале собрались преимущественно те, кому за сорок и совсем немного молодежи. Из массы вопросов и комментариев, прозвучавших в адрес Умланда после его лекции, было видно то, что они свои взгляды считают нераспространенными в Одессе и вообще в Украине. Когда один молодой человек спросил Умланда, почему бы не провести референдум, в его адрес посыпалось масса обвинений из зала, его стали обзывать коммунистом, едва не началась потасовка. Сторонники ЕС считали (возможно, вполне справедливо), что в случае референдума идея членства в ЕС потерпит фиаско.

Итог: преимущественное большинство представителей указанного поколения выступают против ЕС и ратуют за Таможенный союз. Очень негативно относятся к сносам памятников Ленину, это их вводит в ещё больший антагонизм с митингующими.

II) Поколение Хрущевско-Брежневское. Мнения самые разные. Многие представители этого «поколения» индифферентно относятся к происходящим событиям. Однако настоящие события всё равно волнуют большинство из них. Многие из них были или даже работали в Европе, этот фактор совершенно не предопределяет их отношения к ассоциации с ЕС, оно может быть как плохим, так и хорошим (чаще плохим). Это поколение негативно относится к майданам, считает его участников лентяями, которые, вместо того, чтобы работать, «танцуют и песенки поют», часто за деньги. Если в рассматриваемом выше старшем поколении почти нет людей, которые бы «пошли на баррикады» против ЕС, то здесь такие есть. И в общем их отношение к ЕС негативно. Однако в ТС стремления также не наблюдается. Есть стремление оставить всё так, как есть, отсутствует стремление к радикальным изменениям, «чтобы не было ещё хуже». Третий путь у большей их части ассоциируется со стабильностью. Их настроенность против ЕС также вызвана нежеланием рвать отношения с Россией, у многих бизнес или работа тесно связаны с Россией. Если не связаны, вступают в силу аргументы из области экономики, говорящие о предстоящем в случае подписания ассоциации банкротстве мелких и средних предпринимателей Украины, разрушении промышленности и пр.

III) Студенчество и молодежь. Многих из представителей молодежи – тех, кто уже стоит на ногах – стоило бы отнести к предыдущей категории. В данном случае разделение идет скорее по социальному критерию. Бедное студенчество, которое живет на стипендию и какую-то помощь родителей, имеет больший протестный потенциал, чем более-менее обеспеченные семейные люди.

Студенчество, естественно, самая радикальная часть населения. В Одессе дифференциация взглядов студенчества очень велика. От правых националистов до консервативных марксистов, очень популярен симбиоз этих двух крайних течений. Большинство же студентов, к сожалению, представляют собой серую массу, которая не хочет ничего делать. Что касается так называемой прогрессивной молодежи, то она не идет на Майдан, потому что:

1) Очень заняты: учеба, работа и пр.

2) Совершенно не разделяют идей евроинтеграции, выступают либо за ТС, либо за «третий путь» (таких больше): самостоятельная Украина, внеблоковый статус.

3) Значительный процент одесской молодежи отчасти не понимает митингующих на Майдане в Киеве. Студентов удивляет, почему люди вместо того, чтобы требовать реальных изменений в стране, экономических реформ, требуют вступления в ЕС и надеются таким образом получить какие-то блага. Многим студентам непонятно, почему люди требуют вступления в ЕС, смены президента вместо того, чтобы радикально изменить систему. Поддержка ЕС среди студенчества менее 50 % (накануне Вильнюсского саммита в социальной сети Вконтакте проводился по этому поводу соц. опрос среди студентов исторического факультета). Таможенный союз получил еще меньше поддержки. Нам показалось, что в Одессе уровень образованности в какой-то степени совпадает с уровнем отношения к ассоциации, однако не в пользу ассоциации. Если говорить, например, конкретно об историческом факультете, нужно отметить, что наиболее прогрессивные представители студенчества понимают, как будущие историки, что мгновенного улучшения не будет – ни в случае ассоциации, ни в случае вступления в Таможенный союз. Даже либерально настроенная молодежь, поддерживающая ассоциацию, не питает по отношению к ЕС особых иллюзий. Для них ЕС – маленькая надежда на улучшение. В то же время после события 30 ноября и они, и многие противники ЕС готовы были выйти на улицу, чтобы выступить против беспредела милиции и властей.

4) Отталкивают акты ксенофобии (в первую очередь по отношению к русским), которые фиксируются на Майдане и быстро тиражируются в социальных сетях. Одесса всегда была и есть толерантным городом по отношению ко всем национальностям. Здесь акты ксенофобии расцениваются крайне негативно.

5) Студенты не видят, кем можно заменить существующую власть, и боятся, что оппозиция если и предложит, оказавшись у власти, лучшую жизнь, то ненадолго, а всего лишь для замыливания глаз. Среди интересующихся сегодняшними событиями также звучит мнение о том, что для коренных изменений в стране необходима ломка существующей системы и замена всего правительства новыми лицами. К сожалению, митингующие не провозглашают социальных лозунгов, которые свидетельствовали бы о конкретных чаяниях украинского народа, да и достойной альтернативы действующей власти пока нет. Данные факты повергают сознательных студентов в смущение и мешают им присоединиться к течению протестующих.

Студенты часто считают, что события 2004-го и 2013-го годов совершенно не похожи. Многие рассматривают происходящее как зарождающийся и пока что завуалированный всплеск социального протеста. Поэтому о линии раскола говорить сложно, если вообще уместно. Если с Майдана уберут флаги ЕС и требования интеграции или ассоциации, количество митингующих резко пополнится массой людей с Юга и Востока. Антимайданов же нет, потому что молодежь в целом не против происходящего, хотя и всецело поддержать идеи протестующих, как отмечалось выше, не может.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!