Комеморація Бабиного Яру

Бабин Яр – це яр у Києві, в якому відбулися масові вбивства людей під час німецької окупації (сьогодні на перетині таких районів міста Києва, як Сирець, Лук'янівка і Куренівка). За різними оцінками, від 100000 до 150000 людей було розстріляно у яру, серед них більшість – українські євреї (майже 34 тисячі євреїв було розстріляно протягом лише 29–30 вересня 1941 року, на той момент – найбільш масове вбивство людей в історії Голокосту). Іншими жертвами розстрілів були комуністи, совєтські військовополонені, пацієнти психіятричної клініки, роми і українські націоналісти. Розстріли виконували солдати спецпідрозділу 4а нацистської армії за підтримки служби безпеки (СД) та захисних поліційних загонів (СС) разом із Українською допоміжною поліцією. Спроби вшанування пам'яти жертв розстрілів зазнавали протидії у часи Совєтського Союзу, особливо стосовно єврейських жертв масових убивств. Ця спеціяльна тема «Критики» присвячена обговореню методів і планів комеморації жертв убивств у Бабиному Яру.

Майбутнє нашого минулого

У цій спеціяльній темі ми обговорюємо значення вивчення і опрацювання українського минулого для нашого майбутнього. Зокрема нам ідеться і про суперечливі моменти минулого: історії визвольних змагань 1917-1923 років, міжвоєнного періоду, Голодомору і колективізації, протягом та опісля Другої світової війни, а також період Совєцького Союзу аж до його розпаду 1991 року. Прагнемо не так знайти відповіді на те, що робити із пам'ятками чи символікою минулих режимів на території сучасної України, як на те, в який спосіб минуле і наше ставлення до нього визначають траєкторію розвитку суспільства у майбутньому. Особливо важливими аспектами тут є ідеологія управління країною, взаємодія між державою та громадським суспільством, законотворення і обговорення пропонованих законів у суспільстві, верховенство права, демократичні права та свободи (слова, переконань, зібрання тощо), освіта та наука. На особливу увагу заслуговує інститут суспільної дискусії про ті питання, що в певний спосіб розділяють українське суспільство. 

Бізнес та інновації

Часи випробувань — це найкращі часи для змін. Щодня умови для ведення бізнесу стають складнішими, й щодня з'являється більше простору для сміливих рішень. Щодня нові знання стають потрібнішими.   

Є рішення, які народжуються в Україні, однак є рішення, які варто запозичувати, а не винаходити. Відтепер бізнес-ідеї та класичні поради зі стратегії, інновацій та лідерства від світових лідерів бізнесу і управління з часопису "Harvard Business Review" вперше доступні українською. Актуальні практики та розуміння контексту — внесок українських фахівців. 

Цю спеціяльну тему підтримують компанія EBS (Київ) та Київська школа економіки. 

#Євромайдан

Значок # («гештеґ») у назві цієї спеціяльної теми - не тільки нагадування про те, що цей Майдан, як і всі суспільні зрушення у світі протягом останніх кількох років - від Ірану до руху «Occupy» («Займи»), відбувалися за посередництвом інтернету та живилися енергією соціяльних мереж. Для нас це також символічний збіг: оновлений сайт «Критики» постав за кілька тижнів до початку Евромайдану.

Започатковуючи цю спеціяльну тему на сайті, ми ще не знаємо, що чекає Україну після поразки у Вільнюсі, ми не знаємо, чим завершаться події у Києві. Але ми точно знаємо, що тема #Євромайдан - це певний підсумок і випробовування того, про що писала та у що вірила «Критика» протягом 16 років: свободу і права людини, верховенство права та ненасильницький спротив, виклики радикалізму та труднощі політичного лідерства.

У цій темі ми подаємо блискучі статті наших авторів, присвячені революційним подіям в Україні та у світі. Тим часом, грудневе число часопису «Критика» присвятить Евромайдану. Хай як ми згадуватимемо про ці дні й ночі за місяць, їхнє значення та домашні завдання, які вони нам готують, є масштабним викликом для спільноти наших авторів та авторок. А сьогодні вони пишуть блоґи та виходять на вулиці - до вас, наших читачів, друзів і колег.

Приватна власність

Як спільне стає приватним, а приватне одних - приватним інших? Що насправді має у своїй власності кожен та кожна з нас? Як леґітимізується власність у пост-совєтському просторі? Чи стане українська земля капіталом і хто в такому разі отримає до нього доступ? Як змінює наше уявлення про власність та спільні блага феномен відкритих ресурсів? Хто володіє правом на публічний простір?

Український оптимізм

Настрій, з яким люди вранці виходять зі своїх домівок, «мажеться на хліб» – щоправда, пам'ятають про це ті, хто мусить, або просто має звичку слідкувати за станом економіки. Втім, йдеться не лише про «споживчі настрої» – інші мотивації також змінюються під впливом загальної настанови, бо ж навряд чи варто віддаватися справі на всі сто, якщо завтра – скорочення штату, а післязавтра й загалом зустріч з кометою та кінець світу.
Бути оптимістом в Україні – надійний спосіб стати об’єктом кепкувань. Оптимізм вважається чи не поганим тоном в інтелектуальному середовищі й загалом незрозумілий для більшості українців. А коли можливі зміни на краще за замовчуванням викликають недовіру, й самі спроби змін сприймаються зі скепсисом.
Українці не унікальні у своїй відразі до змін – змін не любить абсолютна більшість людей у будь-якому суспільстві. Проте песимізмом просякнута практично будь-яка сфера нашого життя – незалежно від її об’єктивної успішности. Саме цей феномен є у фокусі спеціяльної теми «Критичних рішень».

Суди і судді

Реформа, а ще краще – повна перебудова судової системи України, є сьогодні і ззовні, і зсередини чи не найзапотребованішою зміною в країні. Ця перебудова є суттєвим управлінським викликом, складним і масштабним інтелектуальним завданням. Але складність цієї зміни не лишень операційна. Певну розгубленість, яку вона викликає в експертів та й у будь-кого, хто замислюється над цим завданням, можна пояснити фундаментальним запитанням: яку саме судову систему ми бажаємо мати?

Леґітимність влади

Автори спеціяльної теми «Леґітимність влади» пишуть насамперед про те, як більш-менш безболісно не лише повернути країні Конституцію, а інститутам влади - леґітимність, але й як усією країною закласти правові підвалини Третьої республіки. Тут ми дискутуватимемо про цілком нову систему свобод і відповідальностей, про новий початок у творенні України як держави, й починаємо саме з поняття леґітимности влади.

Корупція як цінність

Якщо корупцію порівнювати з паразитом, який живиться часом, зусиллями, грошима, то стає очевидним: система, в рамках якої ми працюємо, вчимося, продаємо й споживаємо, стає дедалі зручнішою для паразита і дедалі незручнішою для нас. Водночас наше ставлення до корупції далеко не є однозначним. Ми нарікаємо на неї, проклинаємо її, але й раціоналізуємо та намагаємося знайти самовиправдання. Схоже, що дискусії на тему корупції розповідають більше про нас самих, ніж про неї. Відтак, можливо, час переглянути наші уявлення про корупцію. На які цінності вона спирається? Як і коли здобула свою потугу? Чи дає вона щось більше за тимчасовий зиск? Чому зустрічає слабкий опір? Що мотивує корупціонерів? Чи приречені ми на життя у цій системі? Яким чином її підтримуємо? Чи можна – і яким коштом – її демонтувати? Про це – автори та авторки спеціальної теми «Критичних рішень» - «Корупція як цінність».

Війна – це ...

Український інтелектуальний часопис «Критика» і канадська недержавна організація «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) розпочинають цим есеєм спільний проєкт «Війна — це... Українські письменники про те, як пережити катастрофу». Представляючи тексти українських есеїстів і письменників, ми прагнемо надати платформу для їхніх історій. Ми також сподіваємося, що їхні коментарі створять контекст для кращого розуміння боротьби України за власну свободу.

Вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року шокувало світ. Упродовж місяців західні уряди попереджали про неминучу злочинну війну, а у відповідь чули: «Абсурд, такого не може бути!». У ХХІ столітті здавалося, що країни, які аґресивно захоплюють мирні території сусідів, — це рудименти минулого.

Через рік світ переконався в глибині російської озлоблености. У геноцидній війні Росії проти України, яку за всіма об’єктивними ознаками підтримує більшість російського суспільства, загинула незліченна кількість невинних громадян України, які просто хотіли жити мирним життям, поки їхня країна прагнула стати частиною демократичного світу. Масова загибель мирного населення в Бучі, Ірпені та Бахмуті врізалась у світову свідомість. Мільйони українців стали переміщеними особами й знайшли притулок в інших куточках своєї батьківщини чи за кордоном. Інфраструктуру країни зруйновано, і її далі нищить війна.

Попри це Україна стала прикладом, за яким світ оцінюватиме всі майбутні демократичні змагання. Українці — і цивільні, і військові — продемонстрували натхненну рішучість боротися з тиранією і покласти край століттям російського панування. Кожен у цій боротьбі має свою історію; разом ці історії сформують більший наратив нової повоєнної України.

Напад Росії на Україну

Ця спецтема присвячена реакціям та аналізові подій довкола нападу Росії на Україну, що розпочався у лютому 2022 року.

Українсько-Єврейська зустріч

У співпраці з Літературним центром імені Аґнона «Критика» публікує есеї Діани Клочко, Маркіяна Прохаська та Бориса Херсонського, написані в рамках літературної резиденції в Бучачі. Ця літературна резиденція – один із ключових проєктів Літературного центру імені Аґнона. Організацію засновано для вивчення та промоції літературної спадщини Бучача, а також на пошанування доброї пам’яті Шмуеля Йосефа Аґнона, нобелівського лавреата з літератури 1966 року, уродженця Бучача. Головною метою діяльности Літературного центру є маркування Бучача на літературній мапі України і світу через імена письменників, які писали про це місто, а також були безпосередньо дотичні до його історії.

Літературна резиденція передбачає короткотермінове перебування у Бучачі, занурення в тексти Аґнона, міську історію, а також цикл зустрічей і написання есеїв. До участи в резиденції ми запрошуємо українських письменників, есеїстів, перекладачів. Проєкт існує від 2016 року за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська зустріч».

Україні - 30

Як людині зрозуміти, що вона правильно любить свою батьківщину? Як війна може її повернути туди, звідки вона тікала в мирний час? Як це – обрати мову з політичним багажем?

Три авторки, які народилися незадовго до відродження своєї країни, розмірковують про приналежність, ідентичність та міграцію. Олеся Хромейчук, Саша Довжик та Ірина Шувалова народилися у різних куточках України – на заході, південному сході та центрі, – але їхні тексти рясніють спільними досвідами. Усі троє поїхали з України, щоб жити деінде, але їх есеї - це освідчення у непростій любові до країни, яку вони залишили.