Упорядниця Надія Мірошниченко. Страйк ілюзій. Антологія сучасної української драматургії

Наталя Іванова ・ Листопад 2005

Вистави для люду чи таїнство? Зрозуміло, що обидві іпостасі для театру звичні, але яка йому найліпше пасує сьогодні? Може, дивно запитувати це, щойно прочитавши антологію драматургії, видану в незалежній Україні незалежних театрів, у демократичний та позаідеологічний час. Ба більше: чергової антології, адже в минулі роки виходили друком «діти» проєктів «У чеканні театру», «У пошуках театру», і нова антологія, яку впорядкувала Надія Мірошниченко (її ім’я також знаходимо серед натхненників і керівників цих проєктів), в певному сенсі, продовжує цей ряд. Природно, що до «Страйку ілюзій» переходять чимало дійових осіб із «попередніх актів», хоч є, безумовно, й нові імена. Так само вихід антології пов’язано з окремим театрально-мистецьким проєктом під назвою «Наша драма»: його започаткували Центр ім. Леся Курбаса і театр ім. Івана Франка спільно з групою українських театральних діячів. За задумом, проєкт давав можливість драматичному творові зануритися в його природну стихію: спершу читання на публіку, потім постановка найкращих п’єс у рамках конкурсу режисерів.

Тепер роботи авторів, які свого часу брали в цьому проєкті участь, з’являються друком. Це не відбиток і не продовження проєкту: твори нові, і лише знайомі імена говорять про те, що маємо справу не просто з добіркою драматичних текстів, а з продуктами певної творчої «корпорації». Цей дух командности організовує внутрішнє життя Театру, і його важко іґнорувати, коли знайомишся з самими творами. А ті виявляються не так літературою «для читання», як жестом чи реплікою, що має і зміст, і – мов окремий сюжет – ще й біографію. Вони стають фактами життя сучасного театру, який жадає експериментів та протестів – самі назви збірників, «пошукові» та «страйкові», неодмінно мають наголошувати цю рису.

В такому сенсі український театр справді набуває рис таїнства, ознак окремої реальности, де випадковість мала б поступитися місцем концептуальності. Інша річ, що розмова про чільну концепцію не на часі. А може, комусь такі розмови взагалі не сподобаються – хай, мовляв, буде свобода свобод, а глобальних моделей національного стилю з нас «вистачить» (так? якщо вони були…). «Експеримент» тут повсякчас полягає радше у випробуванні кількох готових і знаних типів експериментальної творчости. Знаходимо щось від реальної, психологічної й «актуальної» дійсности («Дев’ятий місячний день» Олександри Погребінської, «Самогубство самотности» Неди Нежданої), щось від «фантастики», фантасмагорії та фентезі a la Льюїс Керол або Джон Бойнтон Пристлі («На виступцях» Катерини Демчук і «Шляхетний дон» Сергія Щученка), щось – від абсурдизму й інших проявів нефігуративности, які допомагають говорити й показувати більше, аніж можна уявити в «тверезому» глузді й «фотографічному» стані свідомости (п’єси «Я. Сиріус. Кентавр» Лариси Паріс і «Сестра милосердна» Володимира Сердюка, «Душа моя зі шрамом на коліні…» Ярослава Верещака та «Зніміть з небес офіціянта» Олега Миколайчука-Низовця). Є також по-модерному зваблені фольклором, мітологічними й священними сюжетами твори Богдана Жолдака («Чарований Запорожець») та Олега Гончарова («Сім кроків до Голгофи»). Кожна п’єса цікава, індивідуальна, кожна мислить і кожна, «страйкуючи» проти ілюзії, якою завжди був театр, усе-таки зберігає тугу за режисером. Себто її страйк не поборює театру, а радше формує його, так, немов ми, молоді, проходимо період насиченого навчання, вивчаючи смак, колір і межі сцени. Прогнози ж робити зарано.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!