Єкатєріна Болтунова, Ніколай Циремпілов, Ендрю Ґентес, Бахтіяр Бабаджанов, Алєксєй Міхальов, Сергій Єкельчик, Ен Стоулер, Генрик Ґлембоцький, Ганс-Кристіан Петерсен, Свєтлана Малишева, Степан Величенко. Ab imperio // 2009, №2

Наталя Лаас ・ Червень 2010
Казань: 2009.

Тема числа – «Homo Imperii в просторі та часі: Освоюючи та залишаючи імперські простори». Зосереджені на реальному та конструйованому просторі й часі статті сукупно формують уявлення про імперську ситуацію з погляду центру, столиці та з периферії, культурного пограниччя, з погляду часу індивідуального (біографічного) та колективного – соціяльно, політично, релігійно, національно детермінованого.
    
Умовно статті можна розподілити у два блоки. «Просторовий» відкривається дописом Єкатєріни Болтунової про характер просторової репрезентації влади у XVII–XVIII століттях на прикладі «царських» місць Москви та Санкт-Петербурґу. Ніколай Циремпілов досліджує уявний ієрархічний простір бурятських буддистів, у якому одна з центральних позицій належала іншоконфесійній Російській імперії, передусім імператорові.
    
Ориґінальну тему порушив Ендрю Ґентес – використовуючи методи соціологічного та літературного аналізу, дослідник ставить питання, як тюремне суспільство відображало, пародіювало й обігрувало певні структури панівного імперського суспільства, що в межах в’язничного світу давало владу окремим групам арештантів.
    
Особливо тісний зв’язок із імперським простором мають імперська експансія та фізичне й культурне освоєння прикордонних територій. Бахтіяр Бабаджанов на матеріялах Андижанського повстання 1898 року описує уявлення колонізаторів та колонізованих одне про одного. А Алєксєй Міхальов використовує схожу методику щодо сучасної Росії та Монголії, вивчаючи, у який спосіб російський історичний наратив трансформує пам’ять про героїв радянського часу, щоби зберегти політичний вплив у колишній колонії.
    
Українських читачів напевно зацікавить стаття Сергія Єкельчика про національно/етнічно забарвлений простір східного українця передвоєнного та воєнного часу. Історик використовує матеріяли актуалізованого нині Гарвардського проєкту 1950-х років, під час якого американські науковці опитували сотні біженців з СССР. Єкельчик у висловлюваннях анкетованих виявляє чіткі сліди совєтських дискурсів і табу, пов’язаних з етнічними стереотипами, коли, зокрема, українці вважали себе і росіян членами однієї спільноти.
    
Про різні формати імперського часу пише Ен Стоулер. На прикладі історії однієї сім’ї, представники якої наприкінці XIX століття були пов’язані з колоніяльною Індонезією, дослідниця намагається зрозуміти, яких особистостей потребували і творили імперські формації. Зокрема, вона ставить під сумнів концепт імперської «свідомо культивованої необізнаности», доповнюючи його не менш суттєвим процесом «нехтування». Тему індивідуального часу в імперії продовжує Генрик Ґлембоцький у статті про польського політичного мислителя XIX століття графа Адама Ґуровського, який зовсім нетипово для поляка відмовляв Польщі у майбутньому, преферуючи «русо-слов’янську» імперію. Особливо цікавим є історіографічний нарис Ганса-Кристіана Петерсена про сучасні (авто)біографічні підходи до вивчення російської та совєтської історії.
    
На відміну від часу індивідуального, колективний час значно більше піддавався владному впливові. Як доводить Свєтлана Малишева, держава реґламентувала не лише робочий час, а й час відпочинку, що відчули на собі й російські міщани другої половини XIX – початку XX століття.
    
У відділі рецензій привертає увагу відгук Степана Величенка на книжки двох українських авторів – Миколи Дорошка та Геннадія Ефіменка.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!