Лідія Осталовська. Акварелі

Світлана Ославська ・ Лютий 2015
Чернівці: Книги – ХХІ, 2014.
Переклад з польської Андрія Любки

Репортаж Лідії Осталовської розгортається довкола історії життя художниці Діни Ґотлібової. Опинившись у концтаборі Аушвіц-Біркенау, молода єврейська художниця малювала акварельні портрети ув’язнених у таборі ромів. Багато років потому Діна Ґотлібова захоче повернути свої картини, які належатимуть уже Музеєві Аушвіц-Біркенау. Ця майже детективна історія обрамлює справжню мету репортажу — поєднати в одній оповіді розрізнені свідчення і факти про знищення ромів у нацистських таборах.

Водночас репортаж виходить на теми боротьби за привласнення пам’яті про те, як злочини Другої світової війни резонували у світі, торкається питання авторського права та етики митця. Останнє запитання — про картини, що є свідченням причетности до злочину — залишається невимовленим. Воно нагадує, що справжні концтабірні історії найчастіше не мають у собі героїзму.

Історія ув’язненої художниці, яка документувала відтінки шкіри та форми вуха інших в’язнів, — акварельні портрети були потрібні лише тому, що із цим завданням не впоралася фототехніка, — є незручною, бо не вкладається у звичні кліше. У спогадах Діна Ґотлібова відсторонено називає людей, яких малювала, об’єктами і стверджує, що ніколи не намагалася дізнатися про них щось більше. «Знімала з них останній віддих», за словами Осталовської. Разом зі спогадами Тадеуша Боровського «У нас в Аушвіці», що вийшли нещодавно в тому ж видавництві, репортаж показує буденний аспект життя табору. «Знаючи про різновиди концтабірної смерті, більшість із нас мало що чула про різновиди концтабірного життя», — зауважує авторка.

Вичерпної інформації про знищення ромів у Zigeunerlager, ромському підрозділі концтабору, репортаж не дає. Це й неможливо, адже про цю трагедію, на відміну від Голокосту, не існує численних спогадів свідків і художніх творів. Її історія принципово неповна, як і людська пам’ять. Ба більше, ще десятиліття після завершення Другої світової війни винищення ромів за расовою ознакою в Німеччині не визнавали. Утім, хай би як дивно це звучало, усвідомлення Пораймосу (ромське означення геноциду, винайдене як альтернатива Голокосту) спричинилося до політичної активізації европейських ромів. Власне, і самоназву народу було запропоновано на Першому з’їзді західноевропейських ромів 1971 року.

Спроби Діни Ґотлібової повернути власні портрети, що їх купив музей, розгорнулися у міжнародний процес за участи Конґресу США, ромських організацій, польських політиків, музею Аушвіц-Біркенау та самої художниці. У цій справі проявилося глибинне нерозуміння: якщо для европейських ромів акварелі були одним із небагатьох доказів скоєного проти них злочину, то для американців було важливим індивідуальне право художниці повернути собі картини. Позицію музею і загалом польської сторони конфлікту Осталовська змальовує без зайвих сентиментів до співвітчизників.

«Поляки не дають шансу, аби світ змінив про них думку», — пише авторка, виводячи на перший план у завершальних розділах книжки проблему привласнення пам’яті про трагедію. Для польської Католицької Церкви питання, хто володітиме візуальним простором концтабору, не було риторичним чи абстрактним. А тому над територією колишнього концтабору Аушвіц-Біркенау піднесли восьмиметровий хрест, а за ним — десятки інших. Свідком цієї боротьби стає Діна Ґотлібова, яка 1999 року відвідує Музей і бачить, як «під стінами Аушвіца стоїть двісті дев’яносто один хрест».

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!