Анджей Менцвель. Антропологічна уява. Есе й нариси

Роксоляна Свято ・ Листопад 2013
Київ: Юніверс, 2012.
Переклад з польської Ольги Вознюк

Книжка польського історика та антрополога культури, професора Інституту польської культури Варшавського університету Анджея Менцвеля формувалася впродовж тривалого часу: найперші її тексти створено майже двадцять років тому, а найновіші автор підготував спеціяльно для неї (ориґінальне видання з’явилося 2006 року). Збірник різножанрових текстів (від есеїв, нарисів і наукових статтей до листа і лекції) становить, як пише сам автор у передмові, «певну цілісність». Власне, Анджею Менцвелю йдеться про окреслення проєкту «такої історії культури, яка була б антропологічною» – себто «представляла людину в культурі і культуру в людині».
У збірці зроблено спробу досягти такої цілісности у двох головних вимірах, теоретичному й історичному, – цьому і привячено перші дві частини книжки. В першій, теоретичній, Менцвель намагається арґументувати антропологічні та історичні основи пропонованого проєкту, – пояснює специфіку антропологічного розуміння культури; з’ясовує зв’язок антропології з літературознавством і наукою про культуру, з одного боку, і з історією, з другого; нарешті, коротко окреслює визначальну для багатьох його тез комунікаційну типологію культур: усна, культура письма, друку та авдіовізуальна, або інформаційна. У другій, «історичній» частині дослідник міркує про деякі з тих понять, що «творять польську антропологічну історію культури або ж наближаються до неї». З-поміж розглянутих текстів найвідомішим для українського читача є роман Генрика Сєнкевіча «Вогнем і мечем». Менцвель характеризує його як «пошкоджений шедевр»: «шедевр», бо письменник спомігся вписати світ епосу в роман (в антропологічній перспективі – вписати світ усної культури в писемну), а «пошкоджений» – бо сталося це коштом «одурювання» читачів і критиків: адже «епічність» твору була не автентичною, а сконструйованою самим автором. Окрім того, об’єктами авторської рефлексії в цій частині стають праці «Варварська Европа» Кароля Мо-дзєлєвського та «Молодша Европа» Єжи Клочовського, пам’ятка середньовічної літератури «Молитовник Ґертруди» тощо. Тісно пов’язані між собою два останні розділи історичної частини –
«Цивілізація по-польськи» (рефлексії з приводу лекції 1820 року польського мислителя Фелікса Яронського «Якої філософії потребують поляки?») та нарис «Міст і форпост», де автор роздумує над особливостями польської ідентичности та її ключовими опозиціями. Третя частина, хоч автор і виділив її як окрему, логічно продовжує другу, хіба що йдеться тут про польську та світову культуру у межах тільки одного – двадцятого – століття: від спроб установити його часові межі (не хронологічні, а визначені перебігом культурних процесів) і з’ясувати визначальну специфіку (якою, на думку Менцвеля, стало «викриття в наших часах зла, якщо не абсолютного, то радикального») – до дискусії про специфіку періодизації польського модернізму («Три модернізми») і, нарешті, тези про докорінне перетворення у мистецтві XX століття: заміну репрезентації еквівалентністю. В додатку автор пропонує власні, почасти антропологічні, роздуми над кінофільмом «Піяніст» Романа Поланського. Четверта частина – «У світлі “комунікаційної революції”» – навіть тематично стоїть дещо осібно. Тут дослідник зосереджується на процесах, що відбуваються саме в час інформаційної, або ж авдіовізуальної, культури, яка, на його думку, утверджується нині. Об’єктами дослідження він обрав зокрема перше польське «реаліті-шоу» «Великий брат» (адаптацію голандського телевізійного шоу); інтернет – в антропологічній перспективі та як найновішу з утопій («За межею обожнювання і заперечення»); експансію іконосфери («Формати і paideia») тощо. Завершується і розділ, і книжка своєрідною авторською післямовою «Чому культуралізм?» – тут у дещо іншому контексті озвучено чи не всі найголовніші авторові тези. Переклад книжки загалом справляє доволі позитивне враження, проте варто вказати на деякі найсуттєвіші помилки та хиби. Передусім – поводження з непольськими назвами і цитатами. Менцвель наводить різними мовами (англійською, французькою, німецькою, латиною тощо) деякі фраґменти та назви; перекладачка подає їх українською, проте лише вибірково. Те саме з назвами польськими: переважну більшість подано по-українськи, але частину залишено без перекладу. Годі збагнути й те, який масаж несе читачеві химерне написання деяких знаних імен: Пауля Целяна як Поля [с. 270], а Маршала Маклуена названо так тільки в одному розділі [с. 46], в решті – «Маклуганом». «Масаж» – це, на жаль, цитата: «“Глобальне село” – відомий вислів Маклугана з часів зародження телебачення – тепер здається ідеєю, а теза про те, що передавач повідомлення є не лише повідомленням, а і масажем, – реальністю» [285]. Власне, цих помилок можна було уникнути, якби видання мало бодай якогось наукового – а не лише «художнього», як вказано в книжці – редактора.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!