Артурас Дубоніс, Рута Чапайте, Римвідас Пятраускас.... ARCHE, 2009, № 9

Віталій Пономарьов ・ Грудень 2009

Вересневе число «ARCHE» присвячене історії тисячолітнього співіснування Литви та Білорусі. Як пише у передмові Андрей Катлярчук, литовська та білоруська історіографії мають спільні коріння і предмет дослідження. Але литовські історики спочатку працювали у власній державі, за совєтської доби зберегли власну наукову традицію, а з відновленням незалежности відживили свої контакти із Заходом. Натомість провідні білоруські історики загинули від совєтського терору, решта завзято «досліджувала» історію КПСС, а впродовж останнього десятиліття «білоруська історична спільнота занурювалася разом з усією країною у морок міжнародної ізоляції».

У першій публікації цього числа – «Королівство Міндовґа» Артураса Дубоніса – йдеться радше про тисячолітнє співіснування Литви й України, зокрема про союзництво-суперництво королів-сватів Міндовґа і Данила Галицького. Рута Чапайте розповідає про «Щоденне життя Вітовта, великого князя литовського, у листуванні його сучасників»: об’їзди володінь, полювання, переговори, прийняття, бенкети, концерти, танці, – недаремно один із адресантів Вітовтових писав про потребу «володіти красномовством Вергілія або Цицерона, щоб розповісти про щедрість великого князя».

Римвідас Пятраускас досліджує «Формування інституційного двору великого князя у Литві (XIV – початок XV ст.)», подаючи в додатку перелік членів двору в 1392–1440 роках за посадами та іменами. Юрате Кяупене («Політична нація Великого Литовського князівства. Литовська перспектива») формулює критерії належности особи до політичної нації: праця в органах державної влади та місцевої адміністрації, в судовій системі, на дипломатичній службі; участь у роботі сеймів і сеймиків; творча діяльність, продукти якої впливають на систему цінностей спільноти.

Даріюс Сталюнас («Межі у пограниччі: білоруси та етнолінґвістична політика Російської імперії на західних околицях під час Великих реформ») описує дії російської влади в останній третині XIX століття як намагання протистояти «польським впливам», зміцнити «триєдиний російський народ», запобігти розвитку «сепаратизмові» та сприяти «обрусенію» українців, білорусів і литовців.

Едмундас Гімжаускас («Литовці та білоруси у відновленні державності після Першої світової війни: між історичною та етнографічною моделлю») аналізує причини провалу спроб відновити Велике Литовське князівство під час Першої світової війни як федерацію Литви та Білорусі. Зрештою, обидва народи відновили державність за етнографічною моделлю, хоча білоруську державу невдовзі знищила совєтська Росія. Завершує номер стаття Альґімантаса Каспаравічуса з оцінкою «Політичної ролі білорусів у дипломатичній грі Ковна і Москви у 1920–1925 рр.»: у тодішній совєтській політиці щодо Литви білоруським політикам було призначено роль «троянського коня сповільненої дії».

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!