Олександр (Ольгерд) Шлюбський, Лев Цвятков.... ARCHE. Гістарыяграфія 1920-х гадоў: «доўгае XIX стагодзьдзе»

Богдан Завітій ・ Вересень 2016
2014, № 9

В історії Білорусі «довге XIX століття» збігається з часовими рамками, що їх визначив британський історик-марксист Ерик Гобсбавм: від Великої французької революції до Першої світової війни. Різниця лише у відправній точці: у білоруському випадку століття розпочалося з поділів Речі Посполитої, пише Алег Дзярновіч у передмові до числа. Вивчати цей період білоруської історії розпочали у 1920-х — у роки більшовицької політики білорусизації та НЕПу. Тоді ж відбулося й інституційне оформлення білоруської науки: у Мінську з’явилися університет і академія наук. Праці тогочасних істориків, що розкривають аспекти білоруського «довгого XIX століття», згруповано в розділи «Мова і нація» (понад половина числа), «Село», «Євреї» та «Мінськ модерний».

Збірку відкривають дослідження Олександра (Ольгерда) Шлюбського «Ставлення російського уряду до білоруської мови у XIX ст.» та «Доля бібліотек і архівів земель кривських і колишнього Великого князівства Литовського». Автор робить висновок, що білоруська мова не знала заборон із боку царського уряду. Її трактували як наріччя російської і заохочували проповідувати нею в церквах і костьолах, а також викладати в школах на противагу польській. Заборона стосувалася вживання «польского алфавита» при публікації творів білоруською. Першим на цьому спіткнувся Вікентій Дунін-Марцинкевіч — його переклад Міцкевічевого «Пана Тадеуша» 1859 року цензура не пропустила.

Але й це обмеження пригальмувало розвиток нової білоруської літератури, бо її зачинателі — вихідці зі шляхетських родин, римо-католики, хоч і  двомовні, але люди польської культури — мало не до кінця XIX століття використовували майже винятково латинку. У числі до цієї теми дотична стаття Лева Цвяткова «Уваги про мову філоматів» про білорусизми в їхніх польськомовних текстах та особливості білоруськомовних у Яна Чечота, а також текст Данила Василевського «Століття краєзнавчої праці в Білорусі», де автор підкреслює роль культурних і освітніх зусиль місцевої шляхти.

Щойно Францішек Богушевіч у передмові до збірки «Дудка білоруська» (1891) надасть вживанню білоруської ідейного змісту: «Не покидайте ж мови нашої білоруської, щоб не померли». Богушевіч фактично «канонізує» вживання назви «Білорусь» і виопуклює важливість періоду Великого князівства Литовського для її історії: «…А всередині тієї Литви, як теє зерно в горосі, була наша землиця — Білорусь». «Не велика, не мала, не червона, не чорна вона була, а біла, чиста: нікого не била, не завойовувала, тільки боронилася», — цитує Михайло Піятуховіч у статті «Францішек Богушевіч як ідеолог білоруського відродження і як митець». Кирилиця в білоруському друці почне домінувати наприкінці «довгого XIX століття».

Поданий у другій публікації Шлюбського опис знищення або вивезення до Росії бібліотек та архівів білоруських греко- й римо-католицьких монастирів, семінарій і консисторій нагадує мартиролог. 1832 року, після польського повстання, було закрито Віленський університет. Розлогий виклад його історії дає Володимир Пічета («Питання про вищу школу в Білорусі в минулому»), описуючи спроби відкрити опісля виш такого рівня в Мінську, що сталося лише 1921 року. У статті «Форми національного і опозиційного руху в Білорусі» історик наголошує соціяльний аспект теми: «Білоруський національний культурний рух — це протест проти пригнічення білоруського селянства з боку носіїв польської та російської культур».

«Дух часу» в білоруській історіографії 1920-х відчутно і в третій статті Олександра Шлюбського — «Пани й селяни в першій половині XIX століття», цікавої передусім використаними джерелами. Розділ «Селяни» містить іще дві статті Данила Василевського («Білоруське вільно-економічне товариство» й «Селянство Вітебської і Могилівської ґуберній у повстанні 1863 року») та узагальнювальну працю Михайла Мялешка «Селянське питання під час повстання 1863 року в Білорусі». У ній розглянуто, як шляхетські революціонери і царська адміністрація змагалися за симпатії білоруського селянства.

Розділ «Євреї» важливий бодай тому, що без них годі уявити білоруське місто «довгого XIX століття», де вони становили понад половину населення. Подано статті трьох білорусько-єврейських дослідників 1920-х років: Ізраїля Сосіса «До історії антиєврейського руху в царській Росії», Г. Перліна «До історії єврейського друку на Білорусі» та Соломона Каценбогена «Правове становище євреїв у Білорусі напередодні революції 1917 р.».

Прикінцевий розділ «Мінськ модерний» містить три короткі матеріяли: Григорія Рака «Ремісник м. Мінська до революції 1917 р. (1866–1916 рр.)», Янки Лявчука «Фабрично-промислові підприємства міста Мінська (Нотатки до маршрутів)» та «Дослідження Мінського ринку студентів Білпедтехнікуму від 31.X.1927 р.». Укладачам, схоже, залежало на тому, щоб  додати ще один штришок до білоруського «довгого XIX століття»: при його кінці Мінськ  починав уживатися в роль нової білоруської столиці.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!