Ришард Капусцінський. Автопортрет репортера

Любов Морозова ・ Грудень 2012
Київ: Темпора, 2011.
Переклад з польської Богдани Матіяш

«Автопортрет репортера» – це колаж із 48 інтерв’ю відомого польського журналіста Ришарда Капусцінського. Книжку поділено на п’ять частин, першу з яких присвячено відчуттю часу і простору та зв’язкам із батьківщиною (Капусцінський народився на Поліссі), другу – правилам поводження під час подорожей, третю – процесові написання книжок, четверту – успіхові та славі, а п’яту – сучасному станові медій. Книжка читається легко й на одному диханні, чому не в останнє завдячуємо гарному та живому перекладові, який здійснила Богдана Матіяш.

Сповідь людини, що об’їздила весь світ, зацікавить будь-кого окрім, власне, туристів. Скажімо навіть так: вона взагалі спрямована проти туризму. Капусцінський протиставляє груповим поїздкам на відпочинок зосереджене самотнє дослідження світу, а також доводить, що неможливо пізнати чужий народ інакше, аніж прийнявши його спосіб життя. Репортер переважно працював у країнах Третього світу (в Африці, Латинській Америці та на Ближньому Сході), серед людей, що живуть у злиднях, тож і сам потерпав від спраги, голоду, місцевих хвороб і революцій. Однак замість екзотики говорив переважно про любов до ближнього та заступництво за слабшого.

Ришард Капусцінський мав надзвичайно цілісне світосприйняття й відчував логіку історії. Він доводив, що телевізійні новини ніяк не пояснюють причини подій, бо без розповіді про культуру країни або перетворюють їх на розвагу, або ж залишаються цілковито нестравною через незнання контексту інформацію. Чому за однакових умов одна країна квітне, а інша занепадає, можна пояснити, лише знаючи їхню культуру.

У книжці чимало місця відведено методиці репортерської та письменницької роботи. Наприклад, Капусцінський майже ніколи не користувався диктофоном, вважаючи, що під час запису люди втрачають невимушеність. Ніколи не набирав у подорож ані запасів їжі, ані валіз із речами, за винятком книжок. Маючи вдома власну триповерхову бібліотеку, Капусцінський тримав також невеличкі бібліотеки в тих містах світу, де найчастіше бував (на час від’їзду лишаючи їх тамтешнім друзям) – у Лаґосі, в Дакарі, у Мексиці й у Штатах, та в Оксфорді. Всюди возив за собою краєзнавчі книжки, словники, а також польську художню літературу, задля відчуття мови. «Мені потрібна ця бібліотека, бо в ній є багато голосів, – зізнавався він. – Мені не йде писання, беру іншу книжку і, якщо там нічого для мене немає, беру наступну, аж доки щось мене надихне». Автор блискучих збірок, які в Польщі не раз ставали «книжками року» – «Імперія» (1993), «Чорне дерево» (1999) та «Мандри з Геродотом» (2004) – Капусцінський зізнавався, що все життя почував себе в письменництві дилетантом, кожного дня починаючи роботу ніби з чистого аркуша, а закінчуючи – інколи написавши не більше, ніж пів сторінки тексту – настільки спітнілим, що доводиться викручувати сорочку. «Писання – це happening», – підсумовує він.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!