Умберто Еко. Бавдоліно

Ольга Купріян ・ Квітень 2011
Харків: Фоліо, 2009.
Переклад з італійської Мар’яни Прокопович

У своєму четвертому романі відомий медієвіст і семіотик Умберто Еко наново ставить наріжне питання історичної науки: чим, власне, є історія – впорядкованою хронологією вивірених і невивірених фактів, супроводжуваною розлогим коментарем, а чи тільки набором документальних історій, у яких по-різному співвідносяться реальність і вигадка? Задля цього автор, як і в «Імені рози», вибудовує заплутану сітку взаємин «Автор – Оповідач», де історичний фактаж постає перед читачем крізь сприйняття Бавдоліно, геніяльного байкаря й автора буцімто втраченої хроніки, – саме його виклад подій став основою для писання Нікіти Хоніята, який, мовляв, почув це все від самого Бавдоліно під час облоги Константинополя. А за обома літописцями вчувається іронічний сумнів автора, який, певно, недарма походить із тих самих місцин, що й «італійський Мюнхгаузен» Бавдоліно.

Письменник майстерно переплітає всі топоси, тексти й концепти, поміж яких існувала середньовічна людина: Хрестові походи, леґенди та перекази про святий Ґрааль і мітичне Царство Пресвітера Йоана, а також початок нової ери національних літератур, уособлюваний «Божественною комедію» Данте Аліґ’єрі. Бавдоліно – юнак із непересічною уявою й дивовижним хистом до мов – одного дня випадково рятує заблудлого імператора Священної Римської імперії Фридриха I Барбаросу, а відтак мимохідь провіщає Фридрихові успіх у воєнних справах. На знак вдячности втішений імператор забирає чотирнадцятирічного Бавдоліно до себе як названого сина. Саме тут бере початок п’ятдесятирічна «історія» Бавдоліно, в центрі якої опиняється (а радше – ставить себе) персонаж Умберто Еко.

У Парижі, куди відправляють учитися здібного юнака, Бавдоліно знайомиться з майбутніми попутниками й спільниками у справі «священного Ґраалю» й Царства Пресвітера Йоана – Поетом, Бороном, Кіотом, Абдулом і Раббі Соломоном. Чи не кожен із паризьких товаришів Бавдоліно має свого леґендарного прототипа, однак у версії оповідача, природно, саме Бавдоліно спричинився до безсмертної слави кожного зі своїх друзів. Ба більше, саме завдяки його кмітливості Фридрих I урешті підкорив Італію й здобув собі репутацію «монарха від Бога».

«Бавдоліно» Умберто Еко якнайкраще унаочнює первинну тезу «нового історизму»: історія – це лише те, що записано, а в такому разі навіть вигадка може стати правдою, якщо про неї напишуть у хроніках. У такому разі цілком природно виглядає фінал роману, де автор відверто порівнює себе зі своїм персонажем, «брехуном», імовірно, натякаючи, що його роман, як і кожний художній текст, – не більша вигадка, аніж писання середньовічних літописців.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!