Александр Кабанов. Бэтмен Сагайдачный. Крымско-херсонский эпос.

Богдана Пінчевська ・ Жовтень 2010
Москва: Арт-Хаус Медиа, 2010.

Чергова, вже восьма поетична книжка Алєксандра Кабанова звільняє читача від сумнівів щодо слушности одного з найпростіших означень справжнього поета. Отже, у макрокосмі Кабанова поет – це автор низки поетичних книжок, виданих відомими видавництвами великими накладами, здебільшого у палітурках, а також учасник більшости літературних фестивалів, проведених для певної вікової та філологічної категорії письменників, залежно від мови, носієм (інноватором, архітектором, деконструктором тощо) якої є саме ця непересічна особистість.

Попри плутанину із загальними та особистими ідентифікаціями, російськомовний український поет Олександр Кабанов, на мою думку, посідає в сучасній літературі місце, яке приблизно відповідає місцю Олександра Ірванця в українській україномовній поезії. Окрім належности до одного покоління, їхні твори об’єднує відсутність страху перед соціяльно-політичною тематикою; бажання зафіксувати дійсність не тільки у вишуканих, а й в усіх інших, деколи відразливих, моментах; зрештою, бездоганність поетичних форм, що їх можна було б наводити як приклад у поетичних довідниках. Обох наділено іншою обов’язковою рисою професійного поета: вони вільні у використанні мови, для якої не має існувати явищ, що не надаються до висловлення їх у віршованій формі.

Сучасна російська поезія активно засвоїла кілька речей, невластивих поезії попередньої доби: фізіологічні деталі в еротичних текстах і вживання ненормативної лексики. Поєднання першого та другого тепер не так змушує перечитати «немаґістральні» Пушкінові твори, що започаткували одне й друге в російській поезії, як виштовхує глядача у візуальний простір – почасти сюрреалізму українського розливу, почасти соц-арту, з усіма його парадоксами, поєднанням непоєднуваних елементів, обміном думками з візуальною поверхнею часу, з усіма його рекламами, політичними плакатами, дружніми посиденьками тощо.

Олександрові Кабанову не треба шукати спільної мови зі своїм читачем: його поезія здебільшого ясна та зрозуміла. Навіть там, де поетові йдеться про суто індивідуальні асоціяції, гру слів, метафори, іронію тощо, немає нічого такого, чого не міг би зрозуміти будь-хто з українських чи російських, чи білоруських, коротше кажучи – пострадянських із походження читачів.

Деякі вірші Олександра Кабанова спроможні злякати і відштовхнути того, кому сучасности цілком вистачає і без літератури. В таких випадках, не сміючи відверто зізнатись у відсутності розуміння метафор на зразок «марсіянського сала», було б до речі проаналізувати його творчість із погляду попередньої традиції, наявного контексту, провідних тем у творчості (російська мова, радянське минуле, море, єврейство, Господь, любов, реклама, кохання, самотність, вино, осінь тощо).

Натомість повернутися назад – до котроїсь із поетових книжок – випадає за умов, подібних до цієї:

ты вбегаешь на кухню, услышав раскаты грома,

и тебя встречают люди из горного хрусталя

через те, що взагалі-то зрозуміти іншу людину, в літературі чи поза нею, фактично неможливо, – і саме тому цю процедуру, попри наявність філологічної освіти, ми все життя випробовуємо на ближніх. Спроби розуміння скеровано, по суті, інстинктом, далеким від будь-чого, окрім химерних вимог буття, одна з яких у виконанні Олександра Кабанова звучить просто:

Этот мир любить совсем не жалко, –

вот Господь и любит, не жалея.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!