Зоран Жмирич. Блокбастер

Олег Сидор-Гібелинда ・ Березень 2019
Харків: Ранок, Фабула, 2018.
Переклав із хорватської Володимир Криницький

Можна посперечатися щодо паралелей між двома війнами — сербсько-хорватською і російсько-українською, що їх нав’язливо проводять, представляючи загалові роман 2008 року, а особливо — з рекламною артикуляцією автора як «нового Ремарка». Тематично — так, але в інших аспектах — якраз навпаки.

Двадцять чотири розділи роману, як і в німецького квазипопередника, спершу скидаються на невеличкі нариси, настроєво об’єднані довкола сюжету, практично відсутнього в Ремарка, а у Жміріча — прихованого до пори до часу, зануреного в опис військових буднів, яким у Ериха Марії надавав особливої безнадії гнилуватий окопний контекст, геть відсутній у хорватського письменника, який описує іншу війну: мобільнішу, вільнішу, а відтак цинічнішу, жорстокішу, достоту «без правил», але не без макабричного карнавалу. Окопи зникли, а війна розтеклася всіма усюдами, залучивши до гекатомб невинних та цивільних, що на 1914–1919 роки могло здатися лихою вигадкою, принаймні на сторінках твору «На Західному фронті без змін», бо за декілька десятиріч Ремарк «виправить помилку» в романі «Час жити і час помирати», вже про війну 1939–1945 років.

Наш сучасник не зловживає описами воєнних жорстокостей, хоч і не уникає їх зовсім: ховає у підтексті, два-три рази висмикує з побутової каламуті. Натомість переважають кіноцитати і кінопорівняння, якими герой роману, чиє прізвисько красномовно вибрано за назву твору, перекидається з бойовими друзяками (рятівника Блокбастера, що слабує на амнезію, побратими охрестили Борно — згодом це ім’я каламбурно перегукуватиметься з написом на шоломі героя «Born to Kill»). Навіть драматичний епізод відступу із лісопилки коментується посиланням на трилер «Вікно у двір»: «Гічкок, п’ятдесят четвертий, — видихнув Шиме. — Стрибай, Аміджо!» Враховуючи те, що перший із названих персонажів невдовзі загине, а другий — стане калікою, цей прийом виглядає особливо моторошно, але потім повторюватиметься не раз. Кінозгадок набереться з декілька десятків; переважно це голівудська класика минулих — на час війни — сорока років, від «Касабланки» до «Тельми і Луїзи», звісно, не без згадки суголосних темі стрічок, як-от «в’єтнамської епопеї» Стенлі Кубрика.

Герой-наратор постійно співвідносить себе з кінореальністю, мовби не вірячи, що так відбувається насправді, але тішачи себе думкою, що в іншому вимірі існування міг би віднайтися блискавичний вихід зі скрутного становища: «якби це було в кіно, то мене б вистачило на те, щоб бігти всю ніч». Як неважко здогадатися, Блокбастер втрапить у халепу, з якої… Тут я змушений перерватися, аби не зіпсувати майбутньому читачеві процес занурення у текст. Адже інтриґу побудовано в «Блокбастері» майстерно, в останніх розділах роману напівпослаблені нитки оповіді раптом починають зав’язуватися вузлами, мов у якійсь моторошній сюрреалістичній анімації. Усе раптом стає на свої не надто зручні місця, і тоді усвідомлюєш прадавній песимізм щодо доцільности повномірного знання, вагітного скорботою. Жміріча можна було би назвати анти-Ремарком, позаяк він демонструє розклад і розпад фронтового братства, розривання дружніх зв’язків, інфекції зрад, інвазії слабкостей, одне та інше — цілком не випадкове (понад половина розділів обертаються довкола конкретних персонажів на кшталт Ентоні, Косяка, Септика, Цероваця). Детальніше говорити не маю права, але вже сказане частково пояснює жахливу статистику повоєнних, зауважте, самогубств хорватських ветеранів, наведену в передмові перекладача, який, окрім решти, виводить генеалогію братовбивчого конфлікту з різанини, яку вчинили серби понад сто років тому в Одесі, над хорватськими військовополоненими, які за нових обставин відмовилися воювати за сербського короля.

Продовжуючи історичну паралель, додам, що невипадково, мабуть, Жміріч є уродженцем міста Рієка, якому він, до речі, присвятив один із романів, «Рієцькі рок-гімни». У 1919–1920 роках саме воно стало чи не першим полігоном для проведення — тоді не вповні усвідомленої — «гібридної війни» з боку італійських радикалів, яких очолював відомий поет Ґабріеле д’Анунціо (до речі, великий симпатик «десятої музи»). Майже рік Рієка-Фіюме перебувала під владою сп’янілих від наркотиків та безкарности банд, а потім зазнала «природної деокупації», і (умовно кажучи) «Фіюмська Народна Республіка» наказала довго жити як історичний і не надто кривавий навіть за тодішніми мірками курйоз. А тодішня Італія, віддамо їй належне, рішуче, а не на словах, відмежувалася від «ФНР». Тож паралелей із сьогоденням уникнути не вдається, і вони не завжди на нашу користь.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!