Джозеф Макелрой. Бомба

Галя Василенко ・ Серпень 2018
Київ: Темпора, 2017.
Переклав з англійської Максим Нестелєєв

Син тренера зі спортивного пірнання, який промінює воду на світло і йде у воєнну фотографію. Азіятський хлопчина, енігма, що виглядає старшим за свій вік, – огрядний і віртуозний у майстерності стрибка у воду «бомбочкою». Війна в Іраку, Баґдад. Ці двоє перетинаються там випадково, через багато років після своєї підліткової дружби. Перший знімає стрибок другого, коли відбувається вибух. Зустріч залишається відбитком світла на плівці – вони так і не привітали один одного.

Джозеф Макелрой, прозваний одним із класиків західного постмодернізму, пише текст про воду. Попри те, що свою нехудожню книжку про H₂O він іще не завершив, водою просякнуто кожен його роман. Сам він зізнається в інтерв’ю, що вода для нього – це про потребу зміщення влади. Та й сам текст про альтернативне розгортання Іракської війни скидається на товщу води, поринаючи в яку, важко дихаючи і ледь-ледь пристосовуючи зір, читач відкриває образи свідомости – ляйтмотив у Макелроєвій творчості.

Зак, головний герой роману, оповідач (чий голос місцями перериває оповідь від третьої особи), фотографує операцію, яка має за мету дістати Сувої із записом розмови Христа й римлянина, створені задовго до чотирьох Євангелій. Подейкують, що Сувої змінять хід війни – в них записано слова Месії, який пророкує ринкову економіку, благословляє капіталістичний устрій і в дечому виявляється справжнім «американським» Ісусом. Це, звісно, не змінить ходу війни як такої, але що ми знаємо про Іракську війну «як таку»? «Американський Ісус» не порятує американських солдатів і не пожаліє жителів розбомблених сіл на Близькому Сході. Ці Сувої – це виправдання Кіплінґового «тягаря білої людини», це месіянське кредо, що його пророче висловив сам Христос за довгих дві тисячі років до того, як хрест Його месіянства візьме на свої плечі американський миротворець. Ідеальний інфопривід, що його постфактум дарує вигадник-автор Джорджеві Бушу та всім прибічникам Іракської війни.

Утім, авторові не йдеться про гостросюжетну антиутопічну історію, яка нищить моральні підвалини капіталізму та ринкових економік. Роман скидається на величезне нестале рівняння, де відомі невідомі урівнено із повсякчасним спотиканням об те, що звично називаємо фактами. Сувої існують, вони глибоко в басейні, але звідки ми про це знаємо? Війна існує, але на екрані телевізора, не завдаючи клопоту нам і залишаючись у статусі не-існування. Кожен новий інфопривід закарбовується у свідомості, але чи він існує потім? І чи він був узагалі? «Чому саме вони довіряють?» – останні слова роману. Забагато розгаданих загадок видають хибні результати. Мабуть, це непокоїть Макелроя найдужче: попри амплуа автора-постмодерніста, він насправді таким не є. Він зараховує себе до модерністів, до «реалістів свідомого». Задушлива невідомість, здавалося б, цілком обжитої і знайомої реальности – ось головна тема «Бомби».

Тексти Макелроя називають «складними». Такий епітет є почасти хибним. Хоч текстом справді доводиться продиратися – через безкінечні речення, в яких вміщається до п’яти часових ліній, через багаторівневість і немислиму глибину, «Бомба» зберігає захоплення автора водою не лише в сюжетних лабіринтах, а й у матриці самого тексту. Неможливо відсторонитися від постійного відчуття пірнання в кожне речення, а за ним – у кожне його підрядне чи сурядне, у кожну фразу і потім – словосполучення. Це пірнання із затамованим подихом, коли до кожного речення потрібно звикати по-новому. Складність тексту насправді такою не є, варто лише відмовитися від читання очима і спробувати читати свідомістю. Процес, схожий на медитування: так само нестерпно тяжко у перші хвилини, та сама розпорошеність сенсів і сюжетів, загубленість у часових лініях роману, які, якщо затамувати достатню кількість повітря в легенях, виструнчуються у звивисту, проте зрозумілу мову свідомости. А коли дочитуєш останню сторінку, переживаєш подібний до післямедитаційного катарсис: ясну свідомість, чисту форму натхнення, рівне дихання і врівноважені рухи. Бо як іще можна говорити про неврозну добу інформаційних судом, у яких свідомість душиться, мов риба, що її вийняли з води.

Окрім води, в «Бомбі» фіґурує ще один, метафорично-сенсовий, мотив фотографії. Зак, оповідач і головний персонаж історії про Сувої, в дитинстві захоплюється знімкуванням, заміщаючи ним свої попередні заняття пірнанням і плаванням. Він стає воєнним фотографом, якому не вдаються світлини патріотично піднесеного характеру, але чия плівка зберігає відбитки, мабуть, подібні до робіт Юджина Сміта – фотографа, чиї роботи проговорюють незбагненну глупоту і безпорадну трагедійність леґалізованого насильства, яким є війна. Крізь видошукач Зак бачить друга дитинства, який несподівано опинився в кадрі. Саме фотокартки із зірваної операції діставання Сувоїв мали би виконати функцію свідка, п’ятого Євангелія – свідчення про появу нової Істини. Фотографія і вода – дві мерехтливі субстанції, на яких відбитки «реального» нечіткі й обмежені глибиною різкости. Відбитком того «реального», що опісля на плівці чи поверхні води виявляється лише ляканівським «уявним», а самі фотокартки/вода – «стадією дзеркала». Зрештою, і вода, і плівка, і воєнна пропаґанда, що вигадує Сувої та підсовує своїх Бушів-молодших – усе це про обмеженість нашого ока, що перестає бути надійним провідником у світі «реального». Тож Зак у спробах документувати війну документує самого себе – свою інцестуальну любов до сестри, страх батька і хиткий патріотизм. Весь роман виявляється спробою свідомости пропрацювати саму себе, «образним реалізмом», як автор сам це означує.

Неможливо не зауважити і літературні контексти, в які Макелрой вписує «Бомбу». Окрім повсякчасного цитування Емілі Дикінсон, вчувається дух керуаківської «Дороги», продовження міркувань Достоєвського про історію «Христового друга» Лазаря, усі «Хвилі» Вірджинії Вулф, які злилися в один водний резервуар, що його перетинає читач, дикенсівські сягання поміж персонажів і безсумнівна присутність того-самого-дня Уліса.

Перекладач роману Максим Нестелєєв завершує післямову до «Бомби» таким означенням творчости Макелроя: «створити складну систему, запросити до неї читачів, змусити їх пережити акт відтворення буття в усьому його різноманітті та вказати на вихід із написом “Я”». «Бомба» – це довге медитування, в яке важко зануритися, для якого потрібні сильні легені та багато повітря, і після якого почуваєшся так, наче лежиш на воді: хитко, але спокійно.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!