Сергій Плохій. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до Незалежності

Богдан Завітій ・ Листопад 2016
Харків: КСД , 2016.
Переклад з англійської Романа Клочка

Професор історії та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій є одним із чільних сучасних дослідників історії України. Із дев’яти його дотеперішніх книжок українською донедавна вийшло чотири: «Наливайкова віра: козаки та релігія в ранньомодерній Україні» («Критика», 2005), «Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського» («Критика», 2011), «Козацький міф: історія та національне питання в епоху імперій» («Laurus», 2013) та «Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі» («Критика», 2015). Виклад історії України під назвою «Брама Европи», що вийшов торік у нью-йоркському видавництві «Basic Books» і отримав дуже добрі відгуки на Заході, є п’ятою книжкою історика, що побачила світ в Україні.

Метафоричну назву книжки, застерігає Плохій, не варто трактувати як суто маркетинґовий хід, розрахований на західного читача, — а все-таки він є головним адресатом книжки. «Європа є важливою частиною української історії, так само як і Україна — європейської. Розташована на західному краю Євразійського степу, Україна протягом багатьох століть була брамою Європи, — пояснює історик. — Інколи, коли “брама” зачинялася внаслідок війн чи конфліктів, Україна допомагала зупинити іноземні навали зі сходу та заходу; коли ж вона була відчинена, як це найчастіше траплялося в українській історії, вона правила за міст між Європою та Азією, сприяючи обміну людьми, товарами та ідеями».

Плохій писав свою історію у розпал російської аґресії проти України. Без розуміння ж історії країни, новини про яку вже третій рік не сходять зі шпальт газет у світі, наголошує автор, годі збагнути сучасні події, як і витоки теперішнього російсько-українського конфлікту. Один із засадничих посилів історика: сучасна Україна, сучасна українська самосвідомість з усім притаманним їй набором культурних рис є результатом взаємодії двох рухомих кордонів: між евразійськими степами і східноевропейським лісостепом та між східним і західним християнством.

Зосереджуючи головну увагу на українцях «як найбільшій демографічній групі, що стояла за створенням сучасної нації та держави», автор водночас реґулярно вплітає у наратив і сюжети про національні меншини — передусім поляків, євреїв та росіян. Це важливо з огляду на процес формування української політичної нації, що саме відбувається. «Здатність українського суспільства долати зовнішні та внутрішні кордони й узгоджувати ідентичності, створені ними, є головною особливістю історії України, представленої в цій книжці», — наголошує Плохій.

Велику плахту української історії — 2500 років, від Геродота до сьогодення,  — автор розграфлює на двадцять сім розділів і згруповує їх у п’ять частин. Кожен розділ можна читати як окремий завершений есей, а всі вкупі вони становлять longue durée — розлогу та всеохопну розповідь, що спирається на методологію французької історичної «школи аналів» і включає опис широкого спектра зв’язків у суспільстві — соціяльних, культурних, економічних тощо. Відкриває книжку добірка історичних карт, а завершує хронологія, де історію України вмонтовано у світовий контекст.

Український читач, який бодай трохи цікавиться історією країни, не знайде у цій книжці нових несподіваних фактів. Автор натомість мало не на кожному кроці дивує їхніми інтерпретаціями, побудовою причинно-наслідкових зв’язків і висновками, що перетворює читання «Брами Европи» на інтелектуальну пригоду. Окрім того, Плохію властива особлива легкість пера і майстерність оповідача, з вправно розкиданими дрібками філігранної іронії, що робить його тексти легкими й захопливими, — дар, який мають небагато академічних істориків. Також тут слід віддати належне й майстерності перекладача.

Однак у тексті око вряди-годи спотикається об коректорські, а іноді й редакторські огріхи. Приміром, трапляється плутанина з римськими числами на позначення століть, як-от вказівка на другу половину XV століття в розповіді про поділ Галицько-Волинського князівства між Польщею та Литвою замість другої половини XIV. Або ж фігурує середина XVII століття замість XVI, коли йдеться про Люблінську унію і з’ясовується, яка напередодні тієї події була мовна ситуація на новій польсько-литовській межі, що пролягла білоруськими і українськими землями. Трабзон, який козаки пограбували 1614 року, розташовано не на південно-західному узбережжі Чорного моря, а на південно-східному. Недоглядом є твердження, що Іван Мазепа був уродженцем Лівобережної України, бо вже на наступній сторінці його зараховано до переселенців із Правобережжя в Гетьманщину.

Окремо слід згадати непослідовність уживання варіянтів назви Молдова / Молдавія або Молдовське / Молдавське князівство. В історичних публікаціях на позначення країни, що існувала на південний захід від України у 1359–1861 роках, мабуть, варто триматися усталеної в історіографії латинізованої форми Молдавія / Молдавське князівство. Назву ж «Молдова» — зарезервувати для сучасної держави, що охоплює територію лише східної периферії того князівства, зі столицею в Кишиневі.

Ці та інші огріхи, проте, зовсім не применшують вартости українського видання нової книжки Сергія Плохія. Його історія України читається на одному подиху. А головне — «без брому», на що свого часу нарікав Володимир Винниченко.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!