Мар’яна Ліщинська. Бузькові вогники

Олег Коцарев ・ Червень 2016
Київ: Круговерть, 2015.

В Україні нечасто виходять друком книжки, пов’язані з мікроісторією, надто коли вони стосуються ХХ століття з його надмірними узагальненнями та зонами мовчання. Уже тому варто звернути увагу на книжку Мар’яни Ліщинської.

Диспозиція така: про своє дитинство і студентську юність, які припали головною мірою на п’ятдесяті-шістдесяті роки, згадує дитяча лікарка зі Львівщини. Авторка вирішила істотно обмежити власну публічність: книжка не дає жодної вступної інформації про неї, зовсім небагато можна знайти в мережі. Цей факт у певному сенсі характерний для «малої історії» і відкритий до різних інтерпретацій.

«Бузькові вогники» написано за схемою «краєвиди-портрети-переживання». Дитячий світ на околиці Борислава змінюється старшим шкільним життям у Трускавці та навчанням у медичному інституті у Львові. Ліризм Ліщинської поєднується з методичною увагою до деталей та подробиць. Це поєднання не позбавлено наївности, проте воно дає свій ефект: розкриває не лише факти, але й дух, настрій, не лише тенденції, а й уявлення. Серед, так би мовити, сухих фактів читач знайде колекцію побутових реалій малих українських містечок (зокрема західноукраїнських) та Львова середини ХХ століття: одяг, транспорт, праця, навчання, лікарні, їжа, домашнє господарство тощо. Із настроїв-тенденцій — смаки, манера спілкування різних поколінь і суспільних прошарків, елементи культури та мистецтва, світоглядні й політичні настанови. Важливий елемент спогадів Ліщинської — екзистенційна ситуація «перехрестя» традицій довоєнної Галичини, архаїчних українських суспільних, культурних форм життя та радянських звичок, уявлень, практик.

З огляду на політичні конотації поняття «шістдесяті роки» в українській гуманітаристиці, слід зауважити, що політика не перебуває в центрі книжки. Тут немає розповідей про опір радянському режимові, про становлення політичних поглядів. Шістдесятництво і дисидентство як явища суспільно-політичного характеру ледве згадано, хоча епізодично зринає контекст культурницького, мистецького та літературного шістдесятництва.

Авторка час від часу зауважує свої опозиційні «проукраїнські» погляди, іноді фіксує політичні орієнтації інших людей, але вони не виходять на передній план. Це лише підкреслює яскравість чи парадоксальність поодиноких наявних політичних епізодів, як-от небажання юної Мар’яни говорити іноземцям «антирадянські» речі: мовляв, усе-таки СРСР сприймався як своя країна, з якої не хотілося виносити сміття.

Загальна домінантна аполітичність спогадів і описуваних у книжці реалій допомагає урізноманітнити візію «відлиги» в Україні, дає альтернативу згаданим стереотипам гуманітаристики (в яких цей період майже неодмінно наснажено потужним «антирадянським» дискурсом, конструюванням візії незалежної України, поширенням і читанням самвидаву, напівпідпільною чи підпільною діяльністю). Текст показує інший бік тогочасного життя, пов’язаний не з напруженою боротьбою, а з більш мирними формами існування, до яких було залучено більшість населення тогочасної України. Тому вони важливі для розуміння історії на мікро- та макрорівнях.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!