Сергій Жадан, Тимофій Гаврилів, Маріанна Кіяновська. Четвер. Проект № 23 «Демоверсія»

Іванка Франко ・ Вересень 2005
Львів: 2005.

Традиційно для «Четверга» текстів у часописі зібрано чимало: на всі смаки й на їх відсутність також. А Іздрик, здавалося б, скромно коментує цю, умовно сказати б, «якість» текстів саме тим, що читачеві дано до рук демоверсію, яка «функціонуватиме лише 30 діб, якщо функціонуватиме взагалі». От і згадується Барт із повнотою переживання смерти автора, якому Іздрик відміряв трохи більше часу, ніж класик постструктуралізму (а ось чи йтиметься в «Четверті» про задоволення від тексту, це ще запитання...). Можна б подумати після такого вступу, що в числі немає геть нічого вартого уваги, однак імена Сергія Жадана, Тимофія Гавриліва, Маріанни Кіяновської чи Галини Крук провокують радше на увагу до них, аніж на відторгнення та однозначний вирок: мовляв, це не література. Проте хоч якогось спільного «літературного знаменника» для них годі нашукати: Жаданове письмо, як завжди, має свою надто приватну логіку конструювання; Гаврилів піддався, здавалося б, доволі заяложеній темі подорожей, яку апробовують більшість авторів на котромусь із, так би мовити, «етапів» творчости; Кіяновська несподівано провела своєрідну прозову класифікацію жіноцтва (таку детальну, що скидається мало не на інвентаризацію), а Галина Крук зробила дуже вдалий приватний поетичний прорив – принаймні її нові тексти видаються значно сильнішими, ніж раніші.

Обоє авторок долучилися й до «прорубування вікна в Польщу»: без Кіяновської не побачили б світу переклади віршів Марека Бачевського, а інтерв’ю з Доротою Масловською могло би й не з’явитися в «Четверзі», якби не Галина Крук. У «польському блоці» числа вміщено й фраґмент роману «Гівнюк» Войцеха Кучока (переклад Наталі Чорпіти). Решта ж текстів виглядають, окрім того, що хаотично, ще й доволі підозріло. Позначені хоч якоюсь дрібкою таланту, вони відверто іґнорують нагоду його вповні виявити. Скажімо, «Мар’яна» Петра Яценка після надрукованого роману «Повернення придурків» видається млявішою і слабшою; вірші Дани Пінчевської, Наталі Пасічник, проза Катерини Бабкіної та Оксани Луцишиної справляють враження дещо штучних, таких, які можна «навчитися писати»; вірші Ярослави Івченко та Богдани Матіяш – а це навіть не мінімальні добірки, а по одному текстові від кожної авторки – змушують провокативно завважити: на більше не стало або місця, або потреби їх друкувати. Більш ніж досить і чотирьох сторінок прози Володимира Єшкілєва, друкованої, певно, зі старої дружби: з цієї «літератури» складається враження, що автор досі переживає час статевого дозрівання, який, за логікою, давно вже мав би для нього минути. Юрій Покальчук береться за справу хоч нібито й благородну, але відверто симулятивну: зіставляє Гоголеву й Борхесову творчість, цілком іґноруючи відмінності в поетиках, контекстах, інтонаціях та інтенціях письма.

Фінальні сорок сторінок часопису можна би назвати: «Література очима Анатолія Ульянова» – такий собі витяг із літературного інтернетного задзеркалля, яке намагається встановлювати свої правила письма й бадьоро охрещує інтернет-завсідників «молодими інтелектуалами, які мислять по-новому», очевидно, списуючи «старих інтелектуалів», десь таких, як уже згадуваний Борхес, мало не на брухт. Словом, матеріял цей відверто не без моралі. Хто захоче – прочитає, заки демоверсія ще працює.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!