Andrea Graziosi and Frank E. Sysyn (eds.). Communism and Hunger: The Ukrainian, Chinese, Kazakh, and Soviet Famines in Comparative Perspective

Яна Примаченко ・ Червень 2017
Toronto: CIUS, 2016.

Створений 2013 року Науково-дослідний та освітній консорціюм із вивчення Голодомору (Holodomor Research and Education Consortium — HREC) нарощує темпи видання досліджень. 2016 року побачили світ вибрані матеріяли конференції «Комунізм і голод: український, китайський, казахський та совєтський голод у порівняльній перспективі» (Університет Торонта, 26–27 вересня 2014 року).

У передмові зазначено, що компаративний підхід до історії голодів ХХ століття ще не набув системного оформлення. Тож конференція мала на меті створити умови, за яких провідні дослідники голодів, спричинених комуністичними режимами, мали б можливість обмінятися думками. У вступі упорядники Андреа Ґраціозі та Франк Сисин обґрунтовують правомірність зв’язку «комунізму і голоду». Вони зазначають, що, за винятком бенгальського голоду, який забрав 2 мільйони життів, усі масштабні голоди ХХ століття пов’язано із соціялістичними «експериментами». До переліку «комуністичних голодів» потрапили: 1921–1922 роки в Росії та Україні (1–1,5 мільйона смертей); 1931, 1932 та 1933 роки у СССР (6,5–7,5 мільйона, із яких 4 мільйони припадає на Україну, а 1,3–1,5 — на Казахстан), 1946–1947 роки у СССР (1–1,5 мільйона); 1958–1962 роки у Китаї (30–45 мільйонів), 1983–1985 роки в Етіопії (0,5–1 мільйон) та 1994–1998 роки в Північній Кореї (від декількох сотень тисяч до понад 2 мільйонів).

Але в центрі уваги перебувають Совєтський Союз та Китай. Упорядники вказують на типологічну подібність совєтського голоду 1931–1933 років та китайського великого голоду 1958–1962 років. Зіставлення політики «великого перелому» і «великого стрибка» дає їм змогу стверджувати, що йшлося не просто про модернізацію, а про масштабну трансформацію економіки та суспільства. Повз увагу дослідників не проходить відмінність стратегії відходу від політики лівого екстремізму, що призвела, з одного боку, до неминучого колапсу Совєтського Союзу, а з другого — явила світові китайське «економічне диво» 1990-х років.

Статті збірника можна умовно поділити на два рівні за розмірами блоки. Перший послідовно розповідає про совєтський, казахський та китайський голод, а другий подає компаративну візію совєтського і китайського голодів.

Перший блок відкриває стаття французького фахівця з історії СССР Ніколя Верта. Він розширює хронологічні рамки совєтських голодів на весь період першої п’ятирічки (1928–1933). А сам процес «розселянювання» називає антропологічною революцією, що знищила підвалини селянської ідентичности. Верт не тільки дає характеристику головних епіцентрів совєтського голоду в Україні, Кубані, Казахстані та Поволжі, а й аналізує ситуацію на периферії. Стаття підсумовує найновіші дослідження цієї проблеми і містить базовий фактографічний матеріял. Методологічно Верт бере за відправну точку позицію внутрішньої колонізації селянства, яке мало дати ресурс для індустріялізації. Дослідник переконаний у штучному характері голоду в Україні, оскільки совєтська влада позбавила селян можливости використати традиційні практики (забиття худоби, прохання допомоги у заможніших сусідів, пошук роботи у містах), що протягом століть давали змогу виживати в роки стихійних лих та політичної турбулентности.

Статтю Сари Кемерон із Мерилендського університету присвячено сучасному станові та перспективам дослідження казахського голоду 1930–1933 років. Серед його особливостей дослідниця зазначає три чинники: 1) початок взимку 1930 року — на рік раніше за загальносоюзний голод; 2) головними жертвами стали кочовики, а не селяни; 3) масова втеча населення з Казахстану до інших республік та прикордонної китайської провінції Синцзянь. Казахський голод тривалий час перебував поза увагою західних дослідників. 2013 року в Назарбаєв Університеті в Астані було започатковано дослідницький проєкт під керівництвом дослідника економічної історії Стивена Віткрофта. Та він залишив Казахстан, і подальша доля проєкту є невизначеною. Проблему становить і робота з казахськими джерелами, які базувалися на арабській абетці.

У статті дослідниці Чоу Сунь значну увагу приділено проблемі роботи з китайськими архівами. Після невеликого вступу, що містить фактографію розгортання великого китайського голоду, дослідниця докладно описує процес реорганізації та підпорядкування архівів партійному керівництву. Авторка зазначає, що доступ до документів суттєво ускладнився після чергової зміни влади у Пекіні 2012 року. Специфіка китайського голоду полягала у відсутності масових повстань — китайці віддавали перевагу скаргам на ім’я керівництва. Тут відбився традиційний досвід взаємовідносин підданих із бюрократичним апаратом китайських імперій. Також певною формою спротиву було поширення чуток про марші на Пекін, щоб скинути Мао. Відповідно до китайської культурної традиції великий голод був знаком, що верховне керівництво країни втратило небесний «мандат на управління».

Другий блок присвячено порівняльній перспективі китайського і совєтського голодів. Стаття французького дослідника Люсьєна Б’янко стосується типології злочинців, акторів та жертв, тоді як Андреа Ґраціозі зосереджується на спільних і відмінних рисах процесу розгортання голоду. Ці дві розвідки доповнюють одна одну і фактично є комплексним компаративним дослідженням. Обидва історики беруть за основу саме український голод-геноцид 1932–1933 років.

Французький історик проводить чітке розмежування між совєтською колективізацією і китайською комунізацією. Серед китайського «ноу-гау», що не мало совєтського відповідника, Б’янко вказує на «народні комуни» та «комунальні кухні». Китайський голод також не мав етнічного спрямування. Головними акторами Б’янко вважає центральне партійне керівництво, яке поділяє відповідальність із диктаторами. Щоправда, в китайському випадку, на думку дослідника, вона є меншою. Китайська еліта не ухвалювала постанов, подібних до сумнозвісного совєтського «закону про п’ять колосків», а блокада реґіонів, де вирував голод, не була такою брутальною, як у СРСР. Головні злочини під час китайського голоду скоїли місцеві комуністичні кадри, які одночасно були і жертвами, і злочинцями.

Ґраціозі серед спільного виокремлює ідеологію, динаміку та стратегію модернізації обох країн. Певною точкою «розходження» став 1932-й та його китайський відповідник — 1959 рік. Після Голодомору 1933 року Сталін відступив від накресленого радикального плану, а Мао в 1960 році, навпаки, зробив рестарт «великого стрибка», що призвело до збільшення втрат від голоду. Відмінності, на думку італійського історика, полягають у антикуркульській політиці совєтської влади, масових повстаннях, спричинених колективізацією, та зачистці опозиції перед початком «великого перелому». Мао знадобилося запустити «культурну революцію», щоб розправитися з опонентами. Але головна відмінність полягала в тому, що він не використовував голод як зброю.

Останньою у збірнику є розвідка італійського сходознавця Ніколо П’янцоли. Аби показати, як сталінська та маоїстська політика вплинули на кочові народи Центральної Азії, автор бере за основу аналіз відносин центр-периферія і транснаціональний підхід. Щоб зрозуміти, чому політика «великого перелому» призвела до голоду в одних кочових реґіонах СССР і оминула інші, він аналізує ситуацію в Казахстані та Киргизстані, а також у тодішніх совєтських протекторатах — китайській провінції Синцзянь та Монголії. П’янцола як представник економічної школи вважає, що історики часто переоцінюють значення національного чинника в совєтській економічній політиці першої п’ятирічки, коли йдеться про колективізацію номадів. Важливим чинником була й наявність розвинутої інфраструктури та осілого селянського населення, яке створювало зони товарного обміну між кочовим і землеробським світом. П’янцола бачить подальшу перспективу вивчення історії комуністичної модернізації кочових суспільств у транснаціональному підході, де зазначеним совєтським реґіонам він протиставляє китайську внутрішню Монголію, Тибетський автономний округ та провінції Цинхай і Синцянь після поновлення китайського суверенітету.

Подана наприкінці збірника вибрана бібліографія соціялістичних голодів ХХ століття, яку підготував Андреа Ґраціозі, дасть змогу глибше осягнути проблему співвідношення «голод і комунізм». Видання доповнюють кольорові мапи Китаю, Казахстану та вражених голодом реґіонів України.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!