Максим Бородін, Володимир Куп’янський, Варел Лозовий.... ©оюз писателей. 2005, №1 (6)

Наталя Іванова ・ Листопад 2005

Графічні «начерки», в яких відгомонить архаїка первісного мистецтва, й ортоепічна довідка з розставляння наголосів для тих, у кого «проблеми» з російською мовою: так виглядає зовнішній обладунок – себто обкладинка – числа харківського журналу «©оюз писателей». Той «лікнеп» виглядає водночас і як дрібненька (інтелектуальна чи суспільна?) провокація, і як жест самоіронії. Російська мова в Україні – наче яблуко, що далеко відкотилося від свого дерева: вона модифікована настільки, що лінґвісти часом воліють назвати її діялектом або варіянтом нормативної російської. Утім, цією мовою в нас не лише спілкуються в побуті, а й пишуть, означуючи в літературному процесі країни окремий сеґмент. Географія цієї літератури широка. В анотованому номері «©П» фігурують автори з Луганська, Вінниці, Симферополя, Харкова, Києва, Дніпропетровська, Москви, а також «народжені в Україні», а нині – мешканці США, Німеччини, Росії. Сам матеріял розмаїтий і строкатий, у тому числі й за художньою якістю. У поетичній частині – стенографія буденного від Сєрґея Риженкова, афористичне римоване письмо від Павла Гольдіна, Максима Бородіна й Володимира Куп’янського, прозово-поетичні етюди Володимира Старікова, тексти Юрія Литвинова та Євгена Філімонова – поезія, що має історичну й політичну пам’ять (часом пробуджуючи спогади про радянські «дисидентські» «товсті» журнали); стримана, гармонійна поезія Володимира Яськова, яка вступає в особливий діялог із традицією, зокрема у витягах із циклу «Переклади з російської на російську»; та не вельми охайний варіянт «поетичної» мови від Варела Лозового. Свіжістю звучання, злукою сучасности з відчуттям давньої, фольклорної мовної культури вирізняються поезії москвички Марії Стєпанової. Проза часопису так само неоднорідна, хоч і свідчить, що, аби привернути увагу, текст не конче має бути суцільно експериментальним. Це стосується, наприклад, новел Олександра Каменецького (цикл «Почуття невиконаного обов’язку»), Ґаліни Ушакової («Подруги») або повісти Світлани Каминіної «Товариство Паранджистів» – «говорять» вони до читача нетривіяльною мовою і «мислять» зосереджено. Несподіваними виглядають «химерні» тексти-містифікації Андрія Полякова (окрім того, часопис публікує його короткі есеї) та Юрія Акимова, як-от записи в шкільних зошитах, прочитані як література. Ізя Кацман та Леонід Дрознер – автори традиційного штибу. Єдина представлена п’єса (Станіслава Мінакова) за природою свого «гумору» трохи нагадує інтернет-форум, хоч і на такий стиль нині знаходяться любителі. Часопис публікує й декілька науково-популярних текстів: Всеволод Кузнєцов та Любов Нерушева міркують про «конфуціянство» в Гоголя та паралелі між світоглядом Достоєвського й буддизмом; а Юліана Полякова знайомить із російською літературно-художньою журналістикою Харкова ХІХ–ХХ століть.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!