Катерина Носко, Валерія Лук’янець. Де кураторство

Поліна Ліміна ・ Жовтень 2017
Харків: IST Publishing, 2017.

Мистецтвознавиці Катерина Носко і Валерія Лук’янець звертаються до поняття кураторства в українському контексті. До видання увійшло дев’ятнадцять текстів митців і діячів культури, які в різний спосіб розповідають про власні арт-ініціятиви, ставлення до художніх інституцій, досвід участи у творчих угрупованнях, а головне — про виставкове мистецтво в Україні та роль у ньому куратора. Книжка складається з двох розділів: «Художник як куратор» і «Куратор як художник».

Пряма мова, перетин різних вікових, ідеологічних, географічних дискурсів — ситуація не має бути вичерпною, обмеженою чи спрощеною. Вона має поставати у багатоголоссі та невизначеності, викривати лакуни в позиціях художників, що їх вони повторюють від одного інтерв’ю до іншого. Упорядниці дозволяють цим голосам звучати, однак не зменшують складности роботи читача: жодна історія не пояснить прямо, що таке кураторство, а тим більше — що таке кураторство в Україні.

Ця книжка — про межі й рамки, у які ми намагаємося втиснути певні явища. Практика кураторства, що почала розвиватися на Заході в 1960–1970-х роках, іще декілька десятиліть була невідома в українських містах, а в реґіонах про неї часто не знають донині. Тих, кого упорядниці залучили до символічного розставлення меж кураторства, вони розділили на дві непропорційні групи: сімнадцятеро колективних та індивідуальних представників «художників-як-кураторів» і двоє «кураторів-як-художників». Проте залишається запитання, чим саме керувалися упорядниці, обираючи митців і кураторів? Який досвід, який код був потрібний для належности до «кураторської» спільноти? Чи, врешті-решт, співвідношення 17:2 є репрезентативним?

Інтерв’ю з художниками та художницями, які мали досвід кураторських практик, або ж безпосередньо з кураторами, які займають позицію, наближену до митця, а не арт-менеджера, — всі вони говорять про множинність варіянтів роботи в мистецькому середовищі.

Олександр Соловйов влучно характеризує проєкти, розроблювані за вже встановленими зразками, «як за методичкою», а Віктор Мізіано завершує свою розповідь ідеєю, що найголовнішим для нього як для куратора є можливість контактувати з людьми. Для художників взаємодія з кураторами набуває ефекту несподіванки, що не завжди, звісно, дає якісний результат або задоволення від роботи. Та очевидно, що все це є наслідком відсутности сталої системи відносин «куратор — художник».

«Де кураторство» віддзеркалює становище сучасного українського мистецтва, не приховуючи травм, а подекуди й відчаю художників щодо непевности майбутнього. Видання дозволяє проблемі не залишитися в статусі внутрішньої, невимовленої перепони. Артикуляція проблемного простору (часто неусвідомлена) стає точкою, в якій сходяться тексти художників і кураторів, і саме вона може стати відправною для подальшого пошуку кураторських практик.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!