Вікторія Амеліна. Дім для Дома

Ія Ківа ・ Квітень 2018
Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.

Другий роман Вікторії Амеліної «Дім для Дома» – це книжка про життя у світі постправди, постімперський дискурс, пошук ідентичности й мови опису для приватних та історичних травм. А ще – про геть не туристичне місто Лева, Львів як дім – із багатоповерхівками, хрущовками та совєтським автовокзалом на Стрийській.

У центрі уваги авторки – історія трьох поколінь родини Ціликів на тлі повільного й болісного розпаду совєтської імперії, який і досі спостерігаємо. Чи готова до цього непростого досвіду пересічна українська родина? Будьмо відверті, ні. Можливо, тому оповідачем у романі є пудель на ім’я Дом. Звідси й гра слів у назві, що трохи нагадує мантру, завдяки якій можна долати страх. Чого? Наприклад, майбутнього, непевного і невідомого. Або минулого, не менш непевного й невідомого, а ще – необхідности вибору та вкорінення. Якщо повторювати назву роману безліч разів, нескладно зауважити інтерференцію слів «дім» українською та «дом» російською, бо дім справді існує для того, аби почуватися вдома, хоч би якою мовою про це казати.

Голос пса-наратора – це голос свідка, але аж ніяк не потерпілого. Пес не рухає історію, лише коментує, тоді як люди в романі воліють мовчати і копирсатися в минулому, як у старих лахах. Тут є дві важливі метафори минулого (спадок двох імперій): іржавий совєтський літак на городі в полковника Івана Цілика, на якому вже нікуди не полетіти, і стара велика скриня в квартирі на Лепкого, яку майже неможливо зсунути з місця, яку всі бояться відчинити, бо хтозна, які таємниці приховує ця скринька Пандори. І це не єдині двійники в романі. Дві дівчинки-онуки з родини Ціликів із однаковим іменем Марія – ніби дві версії праці з травмою і, як наслідок, два варіянти майбутнього. Марія-Маруся, попри втрату зору, одужує і у відповідний час опиняється на Майдані 2004 року, визначившись з ідентичністю і обравши дім у Львові. Марія-Маша озирається на інші країни та «кращі часи» в минулому.

Зрештою, в романі чи не кожен герой виявляється скринькою з подвійним дном, бо, здається, окрім пуделя, тут брешуть усі. Межа між тим, як було насправді, тим, як ми розповідаємо про те, як було насправді, і тим, яким ми це «насправді» собі уявляємо, здається надто хиткою. Навіть за умови бажання говорити правду і нічого, крім правди. Невипадково одна з героїнь, учителька історії, полишає професію і починає торгувати вигаданими приватними історіями. Після всього, що сталося в цій частині Европи у ХХ столітті, це нескладно. І величезний попит на минуле (переважно криваве), який почасти його ж і актуалізує, на тлі хронічного небажання бачити теперішнє і майбутнє – це чи не найстрашніша тема в книжці.

Наївність наратора, про яку вже писали критики, звісно, стишує певні акценти, але не змінює їх. Те, що за оповідача обрано пса, вирішує одразу декілька завдань: це і особлива оптика (як наслідок – можливість казати правду), і альтернативна мова опису (через запахи), і надання голосу тому, кого зазвичай позбавлено права інтерпретувати події. Бо чим, скажімо, «маленька людина», якої ніхто не помічає і не запитає її думки, принципово відрізняється від пса Доменіка? Фраза: «Хіба не всі мають право сказати? Навіть і пуделі. Чи, ви вважаєте, не всі?» – точно відбиває актуальні нині дискусії щодо права на голос, але Амеліна ніби дає йому нове формулювання: якщо ти є свідком подій, чи маєш ти право не сказати?

Історія родини Ціликів на позір не має видатних чи значущих подробиць. Ані надстраждань, ані надгероїзму. Навіть рідне село Івана Цілика німці свого часу не обстріляли і не пограбували, бо просто його не помітили. «Велика історія» ХХ століття Ціликів оминула, але не оминула історія як така, слідами якої просякнуто повітря, землю і стіни будинків. Ці події потребують осмислення та артикулювання, бо постсовєтським містом є не лише Донецьк, присутній у романі, а й Львів. Непроговорення обертається сліпотою та життям у темряві, нескінченною брехнею і потраплянням у часову пастку. Невипадково 1990-ті в романі виглядають як безчасся з настінним календарем на всі часи. Проговорення стає можливістю нарешті побачити свою країну та себе в ній, тобто вдома. Без «господарів», без бажання втекти до Нью-Йорка, Санкт-Петербурґа чи Іспанії. А ще – шансом розпочати нову історію.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!