Роман Корогодський. До брами світла. Портрети

Інна Булкіна ・ Червень 2017
Київ: Дух і Літера, 2016.

До збірника ввійшли «портретні» есеї Романа Корогодського, написані протягом 1990–2000‑х років і надруковані в періодиці (переважно в «Сучасності»), а також у книжках, що виходили за його життя в «Геліконі». Мемуарний есей «Михайлина» вперше побачив світ уже після смерти автора в збірці «Брама світла. Шістдесятники», яку 2009 року упорядкувала Михайлина Коцюбинська (видавництво Українського католицького університету).

Про це дізнаємося з «Приміток», вміщених наприкінці книжки, що становлять єдину позицію так званого довідкового апарату. Жодних інших бібліографічних коментарів та покажчиків не знайдемо — підготовча робота видавництва й упорядника Олексія Сінченка звелася до «Приміток» і «Післямови», у якій він розповідає про автора, його життєвий та творчий шлях і в перших рядках згадує про належність Корогодського до шістдесятників. Мабуть, це правильне й важливе зауваження, однак воно потребує пояснення: інтелектуальні рухи в СРСР не збігалися за географією та історичними ґенераціями. Українські шістдесяті дуже швидко перейшли в «довгі сімдесяті» (1968–1985), і ідеологічно та насамперед стилістично Корогодський був «сімдесятником». Про це свідчить згадуване автором післямови переважне вживання поняття «дУхове» (замість «духовне»), та ж «брама світла», що виглядає як цитата з Грицька Чубая чи Олега Лишеги, а насамперед — вибір культурних героїв. Це Юрій Шевельов, якого Корогодський уважав за вчителя і від якого «отримав» Віктора Петрова. Це Юрій Луцький і Євген Сверстюк, Сергій Параджанов і Опанас Заливаха, врешті, Іван Дзюба й Михайлина Коцюбинська. Вони не виглядають людьми одного покоління, вони навіть не є героями часу (одного й того ж часу). Корогодський пише про них як сучасник і товариш, а водночас дослідник: для нього характерне оте поєднання есеїстичної оповіді з посиланням на документи. Визнаймо: наведені документи (більшість із них були першодруками) здебільшого цікавіші за коментарі до них.

До того ж Корогодський не завжди правильно «прочитував» документ. Виглядає, що саме від нього пішла леґенда, мовляв, під час окупації Віктор Петров і Софія Зерова жили на сусідніх київських вулицях та листувалися. Хоча із самих листів випливає, що Петров писав Софії з Харкова, збирався на свята до Києва та чекав її у Харків на час відпустки, а щодо київської адреси одного з листів (на підставі якої Корогодський зробив це припущення), то це, мабуть, була адреса людини, якою Петров передавав листа (про що він, до речі, і пише). Однак зауважимо: Корогодський зупиняється на сюжеті, що залишився поза увагою численних дослідників наукового й творчого спадку Петрова, а саме на його участі у створенні радянського міту про Щорса. Це те, що перебувало на перетині інтересів науковця, професійного фольклориста і белетриста, і, здається, може стати предметом справжнього дослідження істориків «радянського фольклору».

У «портретах» Корогодського найцікавішими є оті «свідчення», які він збирає по «друзях та знайомих» своїх героїв: з огляду на малу часову дистанцію таку інформацію ще не зібрано і не опрацьовано. Епізодичні спогади, опінії, іноді навіть чутки, що їх записав Корогодський, — усе це стане в пригоді майбутнім дослідникам, історикам новітньої української культури.

На завершення додамо, що видавництву не завадив би професійний коректор, бо помилки у книжці, «зібраній» з інших книжок, вражають своїм безглуздям, як-от на сторінках 80–81, де «m-me фон Мекк» перетворюється на «м-те фон-Мекк», а маркіз де Карабас із казки Шарля Перо — на маркіза де Курабліса.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!