Мартін Поллак. До Галичини. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів: Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини

Олег Сидор-Гібелинда ・ Жовтень 2018
Чернівці: Видавництво 21, 2017.
Переклала з німецької Неля Ваховська

Книжка, написана далеко від місць, де відбувається її дія, може здатися чудернацькою, якщо й не симулякричною. Причини були суто політичні: авторові забороняли в’їзд спершу до СРСР, потім – до ПНР. Химерність, помножена на химерність, – а інакше не назвати побут околиці Австро-Угорської імперії, – дає несподіване відчуття шерехатої, аж до шкрябання у горлі, достовірности, яке посилює майстерний добір світлин. Це переважно поштівки, видобуті зі скрині якогось «віденського Таґріна»: ностальгія і патина, яким сприяють численні вміщення до тексту уривків із класичної літератури, присвячених містам та селищам, які – так і кортить сказати – відвідує сучасний австрійський журналіст і письменник; славіст, лавреат численних премій, зокрема, з країн, одна з яких колись не давала йому візи.

Текст, що складається з дев’ятнадцяти розділів, які обігають східногалицьку ойкумену від Тарнова до Лемберґа, творить два стилістичні потоки: голос автора й оті цитати, якими Поляк аж надто щедро прошаровує свої розмисли. З одного боку, голос сухуватий, ледь іронічний, із розсипами статистичних викладок, наприклад, скільки коштував трамвайний квиток першого і другого класів із центру до Головного вокзалу Лемберґа. (Правильна відповідь: 8 і 10 гелерів.) Із другого – лірика чи художній патос, запах м’яти, кумкання жаб і бороди, що палають, мов вогонь. Оповідник versus Йозеф Рот, Іван Франко, Бруно Шульц, Карл Еміль Францоз (але є й витяги із часописів та путівників сторічної давнини, у яких теж чимало цифр та відсоткових драбинок). Цитатні додатки подано курсивом, і, хочете вірте, хочете – ні, але читати їх не так цікаво, як Поляка, який ну точно вже не Шульц і не Рот. Такий закон контексту: цитата, форматно вийшовши за межі своїх повноважень, губить на силі і часом править лише за декоративне доповнення до авторського дискурсу, хіба що він зовсім негодящий. Її не сприймаєш, як годиться, – її знехотя пробігаєш оком.

Щодо Йозефа Рота – пригадуєте, з якою нехіттю їхав молодий лейтенант із його роману до далекого галицького ґарнізону? Висновок Поляка аналогічний ротівському: «запилюжена убога нора» (це про Тлусте Място), ще раз «убога нора» (прикордонна станція Заднишівка), «бідненьке і брудне» місто (Броди), – список можна продовжувати, а похмуре враження – підсилювати, наприклад, макабрами із життя галицьких робітників чи демітологізованими оповідками про подвиги опришків. Але поруч – мовби всупереч фактам і цифрам – інші висновки, інші вердикти, такі ж емфазні, але вже зі знаком «плюс». Вони безапеляційніші, але їх читаєш, відчуваючи приплив інших емоцій, бо хіба не приємно усвідомлювати, що у тебе на батьківщині містилися: «маленький Ватикан» (Садгора), «галицька Пенсильванія» (Дрогобич), «малий Відень» (звісно, Львів) чи навіть «мала Венеція» (Буськ)? Радість від усвідомлення цієї споріднености з Европою (і трохи з Америкою) дещо притлумлює безпосереднє сусідство отієї квази-міні-Венеції з «убогою норою». А ще на цих землях можна було відшукати й «подільський Сибір», як абориґени назвали тернопільський реґіон, в унісон із опінією Карла Еміля Францоза, який назвав увесь цей край Напів-Азією. «В залі очікування ІІ класу починається Захід», – коментує його слова наш сучасник.

Істина, як завжди, зачаїлася десь посередині; злидні на околицях Каканії межували з «культурними проривами», не підозрюючи про взаємне існування (як вам бодай таке: в одній із кав’ярень Чернівців викладали на прочитання 160 щоденних газет, шаленими симпатиками яких були місцеві жителі; читаючи новини з Відня і Праги, вони не забували й свого: «щороку газета повідомляла навіть про появу першого хруща»). Збагачений безцінним фактографічним матеріялом, читач уже згоден, хоч із застереженнями, швидше прийняти напівзабуту «доктрину Андруховича», наприкінці 1990-х викладену в есеї «Ерц-герцперц», аніж спалахнути еврофобною істерією та безнадією, спровокованою сьогоднішніми побутовими негараздами, які затягуються не на жарт і не на рік. Зрештою, послухати, що австрійці пишуть, кажуть, знімають про себе самих – один Ульрих Зайдль чого вартує, а Міхаель Ганеке! – то й до справжнього Відня не забажаєш потикатися. І тоді у відповідь писатимеш історію Европи заочно, спираючись на старезні довідники й газети. Ой, не вийде: наші бібліотечні фонди не такі багаті, аби запропонувати експеримент, порівнянний із Поляковим. Хоча з візами (поки що) проблем немає.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!